Було це років з десять тому. Їхав я у маршрутці з Рівного до Острога. Шофер виявився «народним інтелектуалом». Біля нього була купка таких видань, як «Интересная газета». І він був не проти поговорити про «високе» із пасажирами. Якраз знайшовся для нього співбесідник, теж такий собі «народний інтелектуал». Шофер сказав, що він прочитав, ніби мають зміститися полюси й північний полюс опиниться там, де зараз є Сполучені Штати Америки. Його співбесідник зрадів. Сказав, що так і треба тим американцям, бо вони – протестанти. Потім цей співбесідник почав розтікатися мислію по древу. Договорився до того, що ніякої України немає, а є тільки Русь. …Що Україну вигадав «жид Грушевський». При чому, говорилося це українською мовою. І, судячи з усього, цей «народний інтелектуал» походив із якогось волинського села.

Я поцікавився, звідки цей чоловік набрався такої мудрості. Той, у свою чергу, щиросердечно признався: у Межирицькому монастирі. Мовляв, цей монастир є «оплотом Русі». І він туди постійно ходить на богослужіння, слухає проповіді. Звісно, Межирицький монастир є «канонічний», Московського патріархату. Знаходиться він якраз неподалік Острога.

Тоді цю історію я сприйняв як такий собі комічний курйоз. Хіба мало є диваків, «народних інтелектуалів»? І хіба їх більшість людей сприймає всерйоз?

Виявляється, я помилявся…

Зараз згадані ідеї, які загніздилися в голові «народного інтелектуала», не просто озвучуються й пропагуються, а й служать своєрідною ідейною основою для проросійського тероризму в Україні.

Пропагуються вони на самому високому церковному рівні. Так, зокрема, майже ті самі ідеї (правда, в дещо окультуреній формі) озвучив московський патріарх Кирил в своєму посланні «до Повноти Руської Православної Церкви», яке з’явилося 17 червня цього року.

Майже чотири місяці ведеться неоголошена війна між Росією й Україною – країнами, де православ’я є домінуючими віровизнаннями. Росія окупувала Крим, всіляко допомагає проросійським терористам-сепаратистам на Донбасі, які часто спекулюють на «православній ідеї», а патріарх ніби в рот води набрав. Тільки тепер розродився посланієм.

І що ж у ньому?

Показовим уже є сам початок: «Дорогі брати й сестри, звертаюся нині до всієї Повноти нашої Церкви, до всіх народів історичної Русі». Якщо з «Повнотою нашої Церкви» можна ще розібратися (очевидно, розуміється вся Руська православна церква з її численними філіями на пострадянському просторі й у країнах «далекого зарубіжжя»), то, що таке «народи історичної Русі», хотілось би запитати в патріарха. Якщо під «історичною Руссю» розуміти Київську Русь (а саме таке розуміння випливає з контексту послання), то до її складу, як говорить «Повість временних літ», входили різні племена, фактично окремі народності.

При чому були це не лише народності слов’янські, які переважно знаходилися в межах сучасної України, а й народності угро-фінські й литовські (мешкали вони здебільшого на територіях нинішньої Росії та Білорусії). Чи, може, патріарх розуміє під «історичною Руссю» щось інше? Певно, треба йому нагадати, що назва Русь протягом середньовіччя й ранньомодерного часу стосувалася земель України й Білорусії. Щодо предтеч нинішніх росіян, московітів, то вони досить пізно почали використовувати терміни Русь, Росія – до того ж під впливом вихідців з українських земель. Що ж до Російської імперії, де викристалізувалися модерні російська, українська та білоруська нації, то не знаю, чи можна її вважати «історичною Руссю». І якщо патріарх розуміє вказані нації «народами історичної Русі», то це виглядає, м’яко кажучи, дивно.

Далі Кирил говорить про «братовбивство, яке триває й палахкотить на території України». Це, до речі, єдина згадка про Україну в посланні. Натомість, постійно говориться про Русь як про актуальну етнічно-культурну й політичну спільність. Цікаво, що Україна згадується в одному ряду з Донецькою та Луганською областю. Тобто патріарх сприймає її як територію. Для нього вона – частина Русі.

На це однозначно вказує таке речення послання, де говориться про воєнний конфлікт на Донбасі: «У південних межах історичної Русі розгорілася нині міжусобна битва». Цікаво, з яких то пір Донбас став частиною «історичної Русі». Нагадаємо, що ця територія ніколи не входила до складу Київської Русі. У період середньовіччя тут жили кочові племена – переважно тюркського походження. У ранньомодерний час на цих теренах кочували ногайські татари, які частково залежали від кримських ханів. У XVII-XVIIIвв. сюди починають проникати українські козаки. Поряд з ними з’являються й представники інших слов’янських народів, зокрема серби. Північна частина нинішнього Донбасу навіть деякий час іменувалася Слов’яносербією. Після падіння Кримського ханства Донбас був повністю інкорпорований Російською імперією. Але активне його освоєння й, відповідно, русифікація почалися лише в другій половині ХІХ ст. Так що означення Донбасу як «південних меж історичної Русі» виглядає більш ніж сумнівно. Проте патріарху московському, певно, це байдуже. Головне – якомога частіше повторювати слово «Русь».

Патріарх навіть апелює до уявлення про усобиці в Київській Русі. Він зазначає: «Міжусобні брані вже не раз траплялися в нашій історії. Саме вони привели до ослаблення Київської Русі і падіння роз’єднаних князівств під натиском Батия…» Отже, проводиться паралель між нинішніми подіями на Донбасі й давньоруськими усобицями. Хоча паралель не зовсім коректна. Далі ще більше – згадуються «смутні часи в Руській державі в сімнадцятому столітті». Але, наскільки відомо, на початку XVIIст. Московія, де настали «смутні часи», не іменувалася Руською державою. І для українських земель, а тим більше до Донбасу, події тих «смутних часів» були подіями зовнішньополітичного характеру. Та для Кирила то все дрібниці. Головне провести думку, що нинішні події на Донбасі – це така собі «усобиця» всередині «історичної Русі».

Для чого це робити? А ось для чого. У посланні читаємо наступне: «Уроки історії також показують, що міжусобна війна завжди породжує загрозу підкорення Вітчизни зовнішнім силам. І у давнину, і нині перед нами постає в таких випадках небезпека втрати справжнього суверенітету народу». Як бачимо, тут уже мова ведеться не про «народи історичної Русі», а про один народ. Напевно, російський. Якщо відкинути деяку церковну термінологію, то простежується думка: мовляв, усобиця на «історичній Русі» призведе до загарбання її Заходом, який не хоче признавати наших «моральних, духовних і культурних цінностей».

Правда, Захід давно вже «завоював» московських покровителів московського патріарха. Бо і рахунки в банках тримають вони на Заході, і дітей посилають туди вчитися, і самі часто люблять у західні краї їздити… Зрештою, і сам патріарх не проти пошикувати дорогим годинником західного виробництва на своїй правиці, і на шикарному авто, виробленого на «бездуховному Заході», проїхатись. Отакі «моральні, духовні й культурні цінності»!

Патріарх закликає: «Звертаюсь до всіх, від кого залежить прийняття рішень: негайно припиніть кровопролиття, вступіть у реальні переговори для встановлення миру й справедливості». Здається, це головний месидж послання. Але чи не ховається за цим благим закликом підступність. Адже не секрет, що на Донбасі спеціально посилають воювати найманців з Росії. З Росії сюди передається зброя, в тому числі, й новинки військової техніки. Терористи, підтримувані Росією, зовсім не збираються вступати в переговори. Як і Росія не збирається відмовлятися від їхньої підтримки. Натомість, з боку російського керівництва постійно, як заклинання, звучить: припиніть воєнні дії на Донбасі. Припинити, звісно, має українська сторона, щоб дати можливість терористам украпити свої позиції. І ось до цього хору фальшивих миротворців приєднався Кирил. Чи не є це виконанням політичного замовлення Кремля?

До речі, в посланні є такі слова: мовляв, Руська православна церква «виконує місію, ввірену їй Господом Ісусом Христом, а не замовлення або доручення з боку тих чи інших політичних сил. Тим і відрізняється вона від деяких релігійних за назвою, але мирських по суті організацій». Коментувати ці слова не хочеться. Лише пригадується російська поговірка: «На Сеньке и шапка горит».

Проте послання Кирила було не просто «увєщіванієм» своїх вірян. Це, очевидно, сигнал для керівництва Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Буквально через два дні, 19 червня, синод цієї філії Руської православної церкви провів засідання, на якому було зроблено низку промосковських кроків. Зокрема, були прийняті два звернення в дусі посланія патріарха Кирила. Хоча не лише це. Було прийнято низку кадрових рішень, які засвідчили вірність УПЦ МП промосковській лінії. Так, звільнили з посади юриста Київської митрополії В. Волинця, який свого часу виступав проти промосковських змін до статуту УПЦ МП. Звільнили також з посади ректора Ужгородської духовної академії архімандрита Віктора (Бедя), котрий відверто декларував свої проукраїнські погляди, а своїх студентів виховував в українському патріотичному дусі. Очевидно, нинішньому керівництву УПЦ МП ніяка Україна не потрібна. Потрібна їм Русь. І, звісно, московська.

Петро Кралюк