У кінці 50-их – на початку 60-их років ХХ ст., особливо після ХХ з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, на якому відбулося розвінчання «культу особи» Сталіна, почалася деяка лібералізація суспільного життя в Радянському Союзі. Зачепила вона також культурну та ідеологічну сфери. Почалося звернення до «заборонених тем», відбулася реабілітація окремих постатей, які раніше з тих чи інших причин опинилися під забороною. В Україні з’являється гроно молодих авторів, які намагалися по-новому підійти до висвітлення суспільних питань. Для них притаманна була певна опозиційність, звернення до національних проблем українства. Цих авторів часто іменують шістдесятниками. До останніх відносять Василя Стуса, Василя Симоненка, Івана Драча, Ліну Костенко, Івана Дзюбу, Миколу Вінграновського, Володимира Дрозда, Бориса Олійника, Валерія Шевчука, Олеся Бердника та деяких інших.

Шістдесятництво як культурно-ідеологічний рух справляв вплив на тогочасну українську культуру, літературу зокрема. Деякі автори, які раніше стояли на позиціях радянської лояльності, почали виявляти вільнодумство. Деякі з них, як Микола Руденко, еволюціонували до відвертого дисидентства, інші ж намагалися, залишаючись на позиціях радянської лояльності, обережно звертатися до «заборонених» тем. Наприклад, Олесь Гончар у своєму романі «Собор», що побачив світ у 1968 р., звертався до історичної минувшини, в т.ч. й до історії козацтва, та виступав проти руйнування державними чиновниками історичних пам’яток. Роман викликав негативну реакцію з боку компартійних органів і фактично був засуджений.

Однією з тем, важливою для шістдесятників, стала історія українського козацтва, його прославлення. Тут не було чогось незвичного. Козацький міф відігравав важливу роль у творенні української національної міфології. А шістдесятники, звертаючись до останньої, намагалися продовжити її розвиток. Зрештою, козацький міф, проінтерпретований в комуністичному дусі, був легалізований у радянській Україні у період сталінізму. Тому звернення до нього, здавалось би, не повинно було викликати проблем у авторів.

Інша річ, що шістдесятників не задовольняла традиційна радянська інтерпретація цього міфу. Для них «козацька слава» була передусім предметом національної гордості. Наприклад, це звучить у одному зі знакових віршів Василя Симоненка (1935 – 1963) «Де зараз ви, кати мого народу?» У заключних строфах твору автор цілком свідомо звертається до козацьких алюзій:

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його волячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!»

Як бачимо, для Симоненка «козацька кров» – основа сили українства.

Спробою переглянути важливі моменти козацької історії, трактованої в радянському дусі, можна вважати підготовлену в 1966 р. статтю Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» У ній автор, який був професійним істориком, доводив, що старшинська верхівка вважала Переяславську угоду лише військовим союзом, натомість царські чиновники трактували її як акт інкорпорації. Зрозуміло, така крамольна стаття, де заперечувався культивований радянською пропагандою міф Переяславської ради, не могла бути опублікованою в цензурованих виданнях. Тому вона поширювалася в самвидаві, а також побачила світ на Заході.

Одним із апологетів козацького міфу серед шістдесятників можна вважати Миколу Вінграновського (1936 – 2004). Будучи людиною, що народилася на теренах колишнього Дикого Поля, у місті Первомайську Миколаївської області, цей автор був захоплений козацькою стихією, романтизував її.

Це захоплення маємо у вірші «Ніч Івана Богуна», написаного в 1965 р. Богун тут постає як нескорений воїн-козак, який не йде на компроміси і не приймає «півжиття»:

«І никає помазаником Божим

Півправда, півсвобода, півжиття.

І за народом згорбленим та босим

Пильнує без'язике небуття.

З ножів і душ, де голо і де кволо,

В осліпленій сльозами сліпоті

Тікає воля, дух її і слово.

І грає рабство в сурми золоті.

Ніде нікого. Правда горілиці

Лежить в траві і власну лиже кров,

І мочить морду серце у горілці,

І душить душу зраджена любов».

Характерним для Вінграновського було те, що він через минуле часто осмислював сучасне. Не був винятком тут і вірш «Ніч Івана Богуна». Так, наведені слова мимоволі в читача викликали думки про сучасність.

Символом козацької стихії для Вінграновського став Наливайко. У 1966 р. ним був написаний вірш «Остання сповідь Северина Наливайка». Є сенс повністю навести цей «програмний» твір:

«Живу — назад. Я — Наливайко. Все.

Ми починаєм битву за Вкраїну.

Наш чорний вус у чорний гнів тече,

І юний меч наш розгинає спину.

Не прапор-раб, не прапор-порохня

Нам обпожежив душу, товариство.

Не встанемо, братове, із коня,

Доки не стане в полі нашім чисто.

В суцільних ворогах пройшли роки-рої,

Руїна захлинається руїною.

Ми на Вкраїні хворі Україною,

На Україні в пошуках її...

Забудьмо все у цю священну мить.

Забудьмо наші розбрати і чвари.

Я вас веду — і воля нам горить,

Вона горить нам вічно, як Стожари.

...Забіліли сніги мої чорні,

Засміялась душа молода:

Воріженьки стоять видзігорні,

Воріженьки стоять, як вода.

І солона моя Солониця

На погибель мені ще гряде,

Ще у міднім бику задимиться

Моє тіло, як сон, молоде,

Ще заплаче ночами Барбара

Над споляченим сином моїм,

І розірветься серце, як хмара,

Від даремних за мене молінь,—

Та і тоді не прокленем ми долю,

Не зречемось себе, поранених синів,

Коли й побачимо в кривавищі за волю,

Що наш народ вже тереном зацвів».

Тут також маємо перенесення минулого в сучасне. Це однозначно засвідчують слова: «Ми на Вкраїні хворі Україною, / На Україні в пошуках її...» Справді, шістдесятники були «хворі Україною» й водночас намагалися «відшукати» її для себе. Озвучене тут і питання запроданства (в цьому випадку – ополячення). У часи Вінграновського поширеним явищем було відречення певної частини українців від свого українства й перехід їх на російську мову, перетворення в «людей російської культури». Є в цьому вірші й «оптимістична трагедія», передчуття того, що чимало борців за Україну, зазнають, як і Наливайко, страждань та смерті. Однак серед крові народ наш має «зацвісти тереном».

Вірш «Остання сповідь Северина Наливайка» не був опублікований відразу після його написання. 24 років поширювався в рукописах. Цей вірш ніби дав старт для роботи над Наливайківською темою, яку багато років розробляв Вінграновський та яка завершилась публікацією роману «Северин Наливайко». Хоча твір вийшов у роки незалежності України, у 1996 р., однак значною мірою представляв погляд шістдесятників на козацьку тему.

У романі автор, як і в згаданих «козацьких» віршах, актуалізує минуле. Герої твору ніби стають нашими сучасниками, а події історії екстраполюються на сьогодення. У творі можна навіть знайти своєрідний «постмодернізм» та «мультикультуралізм». Наприклад, маємо такі екзотичні епізоди, як зустріч Наливайка із арабською принцесою, негритянськими танцівницями, китайцями, які коронують його на імператора Піднебесної. Є сцени, де китайці вчаться розмовляти по-українськи та їсти ложками, а козаки –паличками. Певно, не варто говорити, що такі епізоди є результатом чистого вимислу. Загалом роман вражає химерністю, розкутістю фантазії. Автор далекий від того, щоб рахуватися з історичними реаліями. Він хіба що «грається» з ними, використовує їхні фрагменти для творення полотна, де помітно домінують домисли. Історичні персоналії для Вінграновського, радше, символи, які мають вписатися в його авторську концепцію.

Не дивно, що герой роману є далеким від реального історичного Наливайка, який постає з автентичних документів. Романний Наливайко наділений рисами казкового героя: надзвичайною силою, мужністю тавродою. Він – сміливий воїн, мужній захисник своєї землі. Також Наливайко постає оборонцем православної віри. Так, він проголошує промову: «Чи наша віра коли себе ставила над іншими вірами? Навіщо її треба схрещувати? Католики є і будуть. Тож нехай будемо й ми! Навіщо вони прийшли в Україну з мечем і привели єзуїтів? Хто їх просив з їхньою мовою, палями й колесуванням?! Знаю, панове, одне: пожирання одним народом іншого до благодаті не приведе. Воно призведе до крові. Чи тепер, чи коли. Коли змушені битися віри,переможців не буде. Будуть лише переможені: і ті, хто сильніші, і ті, хто начебто й слабші. Ми будемо захищати себе,свою віру, і мову, і свій народ. Звісно, ця промова свідомо «накладається» на сучасність, коли відбувалося «поглинання» українського народу російським й, відповідно, нав’язувалася «російська віра». Правда, вина за це «поглинання» ніби переносилася в минуле, на поляків.

Звідси антипольськість роману. Саме поляки, а особливо католики, єзуїти, в ньому постають як найбільші вороги України. Навіть татари, з якими багато воював історичний Наливайко, зображені більш позитивно. Щодо росіян-московітів, то автор воліє їх не чіпати, оскільки вони ще «видихають опричину» й «варяться у собі».

Присутній у романі й поширений у творах шістдесятників мотив національної зради. Так, зрадником у романі постає князь Януш Острозький, який відрікся від православної віри та став католиком. Він пропонує виплавити з православного хреста золотий ланцюг, накинути його на шию усім православним і «заволочити» їх у католицтво. Такий вражаючий образ, звісно, справляє відповідний ефект на читача. Правда, тут не йдеться про історичну достовірність. Насправді, Януш Острозький не належав до фанатичний католиків й загалом толерантно ставився до православних.

Не забуває Вінграновський сказати й про «внутрішніх ворогів» козаків-українців, коли серед них відсутня одностайність, відбувається бродіння в головах, панує анархія. Правда, вважає автор, тут козаки нагадують дітей своєю щирістю та емоційністю. Мимоволі напрошується паралель із Гоголем, який теж змальовував козаків у «Тарасі Бульбі» як великих дітей.

Загалом сукупний образ козацтва, пропонований Вінграновським, відповідає міфічним уявленням, що утвердилися про козаків в українській літературі ХІХ-ХХ ст. Вони – волелюбні, люблять свою землю, є лицарськими людьми. Кінь для козака – бойовий друг, шабля – бойова подруга, а вуса – предмет козацької гордості. Сам же козак веселий, добродушний та кмітливий. Так, козаки перековували коней підковами задом наперед, вводячи ворога в оману. Зимової ночі вони сідають на білі сани, впрягають у них сивих коней та вдягають білі кожухи, тому стають невидимими для ворога. Козаки винаходять нову зброю, яка нагадує кулемети й наводить жах на супротивників. Вони також виявляють чималий хист у проведенні боїв – вміло маневрують, миттєво зникають і несподівано з'являються в тих місцях, де ніхто їх не чекає. А ще козаки – веселі люди. Тому в романі є чимало кумедних сцен.

Роман Вінграновського став популярною лектурою. Правда, намагання автора переформатувати козацький міф, зробити його екзотичним, чи навіть «постмодерністським», не мали успіху. Принаймні рецензенти стримано ставилися до цих новацій. Їх, радше, приваблювали традиційні елементи цього міфу, широко представлені в романі. В умовах становлення Української держави, коли твір побачив світ, такі речі сприймалися доволі позитивно.

Та все ж не Вінграновського варто вважати головним глорифікатором козаччини серед шістдесятників. Тут, безперечно, пальма першості належить Ліні Костенко. Твори, що принесли їй славу й викликали великий резонанс, історичні романи у віршах «Маруся Чурай» та «Берестечко», присвячені саме козацькій темі. Також є в неї кілька поетичних «малоформатних» творів, де присутня ця тема. У цих «малоформатних» творах Костенко справді є оригінальною, відходячи від традиційних козакофільських уявлень. Наприклад, це бачимо у вірші «В маєтку гетьмана Івана Сулими»:

«В маєтку гетьмана Івана Сулими,

В сучасному селі, що зветься Сулимівка,

До кінських грив припадені грудьми,

Промчали хлопці — загула бруківка —

І тільки гриви…курява…і свист…

Лунких копит оддаленілий цокіт…

І ми…і степ…і жовтий падолист…

І цих дворів передвечірній клопіт…

І як за сонцем повертає сонях,

Так довго вслід чомусь дивились ми.

А що такого? Підлітки на конях…

В маєтку гетьмана… Івана Сулими…»

На перший погляд, цей вірш видається безневинною поетичною замальовкою. Мовляв, скачуть хлопці на конях в селі Сулимівка. Проте місце замальовки – колишній гетьманський маєток. Тобто йде звернення до історичної пам’яті, «козацької слави». Хлопці на конях – це ніби нащадки козаків.

Але найбільш незвичним є кінцівка вірша. Автор питає: «А що такого? Підлітки на конях… / В маєтку гетьмана… Івана Сулими…» Показовим є й вживання трьох крапок. Тут треба мати на увазі, що в той час, коли писався вірш, козацька тема хоча й не була забороненою, але вважалася не завжди бажаною. Принаймні радянська цензура прискіпливо ставилася до зображення козацтва, аби не викликати небажаного сплеску української національної свідомості.

Костенко грається з цензором. Реально звертаючись до козацької теми, вкінці вірша поетеса ніби наївно запитує: мовляв, що тут такого, я ж лише зобразила хлопців на конях у колишньому гетьманському маєтку, хіба не можна цього робити? У цьому «наївному» запитанні водночас відчувається і кепкування над радянською цензурою, яка не хоче, щоб українські письменники писали на теми козацтва, і водночас своєрідна хитрість, демонстрація вміння обходити цензурні заборони.

Серед творів Ліни Костенко на козацьку тематику дещо незвично виглядає вірш «Стара церковця в Лемешах». Тут відсутня героїзація козацтва, натомість показано запроданство нащадків козаків. Героїня вірша – Наталка Розумиха, мати графа Олексія Розумовського, який був таємно одружений з імператрицею Єлизаветою Петрівною, та Кирила Розумовського, що став останнім козацьким гетьманом з благословення імператорського двору.

Сюжет вірша такий: Наталка Розумиха приїздить у своє рідне село Лемеші. Вона – багата придворна дама. І це багатство звалилося на неї завдяки сину Олексію. Наталка дала гроші, аби побудувати в Лемешах церкву, куди перенесли труну її чоловіка Григорія. І хоча вона «набралася з ним лиха», тому що він був «п'яндига й гуляйда». Але ж був і «жгучо любим». Наталка йде до церкви, молиться й подумки звертається до свого покійного мужа, хвалиться, яка вона тепер багата, яке високе становище їхніх дітей при царському дворі. Та після цієї молитви починаються дивні речі:

«…і задвигтіла церква-кам'яниця,

і хрест на церкві також хилитавсь,

і хилиталась паперть і дзвіниця...

Мабуть, Грицько в землі перевертавсь».

Тобто Грицько, як справжній козак, не сприймає ні багатства своєї дружини, ні блискучої імперської кар’єри

синів. Тому перевертається в гробі.

Одним з найбільших поетичних полотен Ліни Костенко на козацьку тему є роман у віршах «Маруся Чурай». Написаний він був і опублікований у період «застою», в 1979 р., коли козацька тема аж ніяк не віталася. Твір можна сприймати як «жіночий роман», де йдеться про трагічне кохання героїні, що хотіла себе отруїти, а отруїла свого хлопця. Але ця драма відбувається в часи Хмельниччини. Зрештою, й сама героїня є «козацькою поетесою», авторкою пісень, які подобалися козакам. Мимоволі напрошується думка, що Ліна Костенко свідомо чи несвідомо ототожнює себе з Марусею Чурай.

У віршованому романі використовуються традиційні козакофільські стереотипи. Наприклад, ідеалізуються запорожці як сміливі й чесні лицарі, котрі не «чешуть язиками», захищають свою землю. Так, посланець Богдана Хмельницького до полтавського полковника Мартина Пушкаря говорить:

«А запорожці — люди без круть-верть,

все кажуть щиро на своє копито.

Якби ми ремигали, як воли,

якби ми так чесали язиками,

то вже б давно Вкраїну віддали,

не мавши часу бути козаками».

Волелюбні козаки у романі свідомо протиставляються ситим міщанам, які воліють жити за законами і саме іменем закону чинити різні підлоти й несправедливості. Тут простежується прихована паралель із тогочасною радянською Україною, де купка незгодних, дисидентів, протистояла радянським людям. Дисиденти – це козаки, які цінують не лише волю, а й високе мистецтво, а радянські люди – збайдужілі «полтавські міщани», яким зовсім не болить за Україну і яким мистецтво, краса не потрібні. Вони навіть ладні «законно» нищити цю красу.

Взагалі «Маруся Чурай» - не стільки козацький роман, скільки твір про українських дисидентів. Правда, заради конспірації використовувалася козацька символіка. До того ж ця символіка часто набирала небажаного для радянської системи характеру.

Вершиною козацької глорифікації в творі можна вважати опис шляху, який долає Маруся Чурай, ідучи з Полтави до Києва. Ця територія ніби стає сакральною для козацтва. З нею пов’язані діяння козацьких героїв. Ось, наприклад, як говориться про Наливайка:

«Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,

і та вже річка висохла на чверть, –

оце отут скрутили Наливайка

і віддали на мученицьку смерть.

Був молодий і гарний був на вроду.

І жив, і вмер, як личить козаку.

Зате, що він боровся за свободу,

його спалили в мідному бику!»

В такому ж дусі говориться й про інших козацьких героїв. Тут, насправді, більше міфології, аніж реальної історії.

Правда, дорога від Полтави до Києва у «Марусі Чурай» стає не лише дорогою козацької слави. Це також дорога, на якій чинилося зрадництво щодо українського народу. Символом такого зрадництва стає місто Лубни:

«А он уже й видніє з далини

столиця Вишневецького – Лубни.

Там жив Ярема, син Раїни,

страшний руйнатор України.

Упир з холодними очима,

пихатий словом і чолом,

душа підступна і злочинна,

закута в панцир і шолом.

Уламок лицарського роду,

мучитель власного народу,

кривавий кат з-під темної зорі,

отам він жив, на Замковій горі».

Ліна Костенко не лише в чорних барвах змальовує Ярему Вишневецького, але й намагається переінакшити пісню про Байду. Мовляв, Байда, який доводиться дідом Яремі, повертається з раю на грішну землю. Але козацького ватажка наказує схопити Ярема й вішає його на гак за ребро. Закінчується ця імпровізована пісня прокляттям:

«Каже Байда, Байда Вишневецький:

– Краще б мене вішав ще раз цар турецький!

Висіти на палі то іще не мука,

Як тепер дивитись на такого внука!..»

Поетеса, як і Вінграновський, порушує питання національної зради. Для Вінграновського, як уже зазначалося, символом такої зради є князь Януш Острозький. Для Костенко, відповідно, – Ярема Вишневецький. Багато в чому ці зрадники є схожими. Обидва належали до князів, багатих магнатів. Обидва були православними, які зреклися своєї віри й стали католиками. Обидва пролили козацьку кров – Януш під час повстання Криштофа Косинського, Ярема під час Хмельниччини.

Питання національної зради для шістдесятників мало особливе значення. Вони були свідками широкомасштабної денаціоналізації українців, які відмовлялися від своїх родових коренів і ставали «росіянами» чи «радянськими людьми». Шістдесятники сприймали це як національну зраду. Але не маючи змоги сказати про це відкрито, шукали повчальні приклади в минулому. Для цього непогано надавалися постаті Януша Острозького, а особливо Яреми Вишневецького. Останній в українській літературі часто поставав як символ запроданства.

Козацькі героїчні сюжети, представлені в «Марусі Чурай», отримали свій розвиток у іншому віршованому романі Ліни Костенко «Берестечко». Названі два твори писалися майже паралельно. Уривок із «Берестечка» планувалося опублікувати в журналі «Прапор» у другій половині 60-их років. Вперше фрагмент із цього твору побачив світ у цьому ж таки журналі в 1989 р. А повний текст «Берестечка» вперше надрукували в 1999 р. Вважається, що вказаний твір писався протягом тридцяти років. Тому не дивно, що тут маємо кілька пластів. Схоже, роман задумувався як любовна драма (щось подібне до «Марусі Чурай»). До речі, перший опублікований уривок «Берестечка» оповідав про непрості любовні стосунки Богдана Хмельницького й шляхтянки Гелени. Однак з часом твір переріс із любовної драми в епічне полотно, де героєм стає не лише Хмельницький, а й Хмельниччина загалом.

На жаль, в українській літературній критиці, коли йдеться про «Марусю Чурай» або «Берестечко», маємо намагання представити ці твори майже як «дослідження», в яких відображена «автентична історія». Однак вартість цих творів як «опису минулого» не дуже висока. Тут використовуються міфологізовані козакофільські стереотипи, що були представлені в літописах Граб’янки та Величка, українській літературі ХІХ ст. і навіть літературі радянській. Цінність цих творів у іншому. Використовуючи зазначені стереотипи, поетеса говорила про актуальні для неї проблеми.

Героєм «Берестечка» є Богдан Хмельницький – ідеалізований козацький герой. Він живе Україною, бореться за її волю й незалежність. Хмельницький важко переживає свою поразку під Берестечком. Роман – це, власне, розмисли козацького гетьмана про долю-недолю України після Берестецької битви. Перед його очима проходить низка подій із його життя, відбувається їхнє осмислення.

Судячи з твору, Хмельницький не винуватий, що зазнав поразки. Винуваті інші – хан, що його зрадив, запроданці, які відреклися від свого українства й перейшли на бік поляків (Яремі Вишневецькому тут дістається найбільше), винуватий навіть український люд, котрий не має повноцінної державної свідомості.

«Берестечко» – оптимістична трагедія. Мовляв, не варто занепадати духом. Необхідно боротись за те, щоб поразки перетворювати в перемоги. На це, власне, спрямовані діяння Костенківського Хмельницького.

Тут теж можна побачити шістдесятницький мотив. Представники цього руху в другій половині 60-их – на початку 70-их років мали своє «Берестечко», зазнали нищівної поразки, розгрому. Проте вони не покладали руки, намагалися працювати на перемогу. Ця перемога настала в 1991 р. Правда, виявилась не такою, як її уявляли дисиденти. Та все ж була незалежна Україна. І були певні сподівання. У часи цих сподівань дописувалось «Берестечко». Тому останні стрічки твору звучать оптимістично:

«Іще димлять під попелом багаття.

Ще сон торкає вічі мимохіть.

А вже в похід нам вирублено, браття!

І довбиш б’є у потемнілу мідь.

І вже ногою бувши в стремені,

я нахилився до своєї Долі (мається на увазі Ганна Золотаренко – П.К.).

Я їй сказав: – Чекай в Чигирині.

Ми переможем. Не такі ми кволі.

Не допускай такої мислі,

що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі

Немає часу на поразку».

Оскільки «Берестечко» дописувалось після проголошення незалежності, поетеса могла не зважати на цензуру й озвучувати ідеї, які колись вважалися крамолою. Хоча в творі йдеться про боротьбу козаків з поляками, проте звучать у ньому й антиросійські мотиви. Так, наприкінці роману Хмельницький, звертаючись до своєї дружини Ганни Золотаренко, говорить їй таке:

«Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою.

Хай Україну чаша ця мине.

Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,

бо ті сплюндрують, а вона ковтне.

Це чорна прірва з хижою десницею,

смурна од крові, смут своїх і свар,

готова світ накрити, як спідницею

Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.

А московіти – Русь уже не та.

У них і князя звали Калитою, –

така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.

Все загребуще, нарване, хмільне.

Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.

Хай Україну чаша ця мине!»

Звісно, цей гаданий монолог козацького гетьмана є плодом авторської фантазії. Якщо справді Хмельницький розумів небезпеку московського підпорядкування й вважав Москву чи не найбільшим ворогом України, то чому пішов на Переяславську раду, котра поклала початок інкорпорації України Росією?

Розглядаючи історичні романи шістдесятників (як прозові, так і віршовані), можна твердити про превалювання в них актуальності над історією. У цих творах, здебільшого, використовувалися історичні символи й стереотипи для осмислення та «виправлення» сучасності.

Однією з центральних для них тем була тема козацтва, його боротьби за волю. Переважно акцентувалася увага на боротьбу козаків із поляками. Звісно, «боротьба з поляками» для шістдесятників не була актуальною. Радше, представники цього народу могли стати союзниками українців у боротьбі проти радянського режиму. Але тут спрацьовували цензурні реалії. Писати про боротьбу козаків з московітами було небезпечно, за це можна було поплатитися. Натомість, антипольська тема в козацькому дискурсі була цілком допустима. Адже боротьба козаків з поляками за логікою історії вела до «возз’єднання» України з Росією. А це радянською цензурою трактувалося як безперечний позитив. До того ж тривала традиція зображення козаків як борців проти поляків в українській літературі робила антипольську тему прийнятною і такою, що не потребувала особливих зусиль для її розробки.

Інше питання, чи насправді в історичних творах шістдесятників українські козаки боролися проти поляків. Формально – так, фактично – ні. Козаки шістдесятників у першу чергу боролися за свободу, незалежність. Але боротьба за незалежність для українських шістдесятників була не боротьбою проти поляків, а боротьбою проти радянської (фактично – російської) окупації. Найбільш радикальні шістдесятники, як, наприклад, Василь Стус не боялися декларувати свою симпатію до польського визвольного руху. Цей дисидент писав: «Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк».

Попри благі наміри, шістдесятники, звертаючись до козацької теми, продовжували, здебільшого, культивувати старі козакофільські міфи. Ці міфи мали як полонофобські, так і русофільські аспекти. Шістдесятники, правда, намагалися переформатувати ці міфи, зробити їх знаряддям формування українського патріотизму. Не можна сказати, що це їм не вдавалося. Та все ж культивовані ними міфи залишали і шлейф полонофобії, і «несвідомого» русофільства.

Петро Кралюк