Михайло Чайковський (відомий також під іменем Садика Паші) (1804-1886) – надзвичайно колоритна фігура, політичний і військовий діяч. Він зумів «наслідити» в історії багатьох народів – Польщі, Росії, Сербії, Болгарії, Румунії, Туреччини. Але його любов’ю завжди була Україна, де він народився й скінчив своє життя. Також Чайковський зарекомендував себе як плідний і талановитий письменник. Якби він зосередився на літературній праці, а не «розмінювався» на політику і війну, то міг би на цьому поприщі досягти чималих успіхів.

Саме життя Чайковського – це блискучий авантюрний роман. Він брав участь у різних змовах (наприклад, вважається, що цей діяч належав до ініціаторів державного перевороту в Сербії у 1842 р.). Можливо, також готував повстання в Україні, на Кубані. Йому навіть приписують відому «Книгу битія українського народу», спеціальну відозву до кубанських козаків. Чайковський знаходився на службі в різних політичних господарів, двічі змінював конфесійну приналежність. У його житті було чимало жінок, деякі з яких загадково зникали. Він дожив до дуже поважного віку, міг би й далі жити, але ефектно закінчив життя самогубством, застреливши себе.

У житті Чайковського є багато прихованого, а в біографії цього діяча залишається чимало «білих плям». Його велика літературна спадщина не вся є виданою. Твори письменника залишаються маловідомими для польського читача, а ще менше – для українського. І це при тому, що він підтримував дружні стосунки з першими зірками польської літератури ХІХ ст. (у нього на руках помер Адам Міцкевич), а Тарас Шевченко «позичав» у Чайковського літературні ідеї, наприклад, вигадку про вбивство Іваном Гонтою своїх синів за те, що вони стали католиками.

Чайковський походив із полонізованої української родини, в якій продовжували жити козацькі традиції. По лінії батька його предком був ніби козак Чайка, що перебував на Запорізькій Січі. Хоча це могла бути просто гарна родинна легенда. По лінії матері він походив із гетьманського роду Брюховецьких. Правда, по цій же материнській лінії в нього прадідом був вихрещений у православ’я єврей. Звідси, схоже, інтерес Чайковського до єврейства, яке проглядається в його творах. Він також залучав євреїв до козацького війська, що організовував у Туреччині.

Народився Чайковський неподалік Бердичева, на Волині. Тут же, у Волинському краї, пройшли і його дитячі та юнацькі роки. Оскільки батько Чайковського помер рано, то хлопця виховував його дядько Михайло Глембоцький. Останній воював на боці Наполеона, навіть у бою на Березині урятував французького імператора від полону, віддавши йому свого коня. У своєму маєтку Глембоцький утримував «козацьке військо» в кількості близько двохсот чоловік.

У 1825 р. молодий Чайковський подався до Варшави, де познайомився з Адамом Чарторийським, майбутнім лідером польської політичної еміграції, поетами Юліушем Словацьким і Адамом Міцкевичем, великим князем Костянтином Павловичем Романовим – намісником Польщі. У 1826 р. останній представив Чайковського своєму брату, імператору Миколі І, який запропонував молодому волинському шляхтичу посаду при дворі та чин камер-юнкера. Однак той відмовився, оскільки проти цього був його дядько-опікун, який дотримувався відверто антиросійських поглядів.

Чайковський узяв активну участь у Листопадовому повстанні. Розпустив кріпаків, створив добровільні козацькі загони і влився в повстанське військо. Після придушення повстання емігрував до Франції. Його маєток був конфіскованим, а самого Чайковського оголосили в Російській імперії персоною нон грата.

У Франції Чайковський стає одним із активних діячів польської політичної еміграції. Він співпрацює з Адамом Чарторийським, який фактично очолював польський еміграційний уряд.

Паралельно з політичною діяльністю Чайковський починає займатися літературною працею. На Історичному конгресі в Парижі 1835 р. він, назвавшись козаком, виступив із доповіддю «Яким був вплив козаків на літературу Півночі і Сходу», де йшлося про значення українського козацтва для європейської літератури. По-своєму є показовим, що ця доповідь з’явилася якраз у той рік, коли побачила світ перша редакція повісті «Тарас Бульба». У згаданій доповіді Чайковський твердив, що козацька Україна є досконалим втіленням справжнього слов’янського духу. Ця ідея мала поширення серед українських слов’янофілів, дотримувався її також Микола Гоголь. Говорив Чайковський і про те, що козацька ідея спричинила відродження новітньої польської та російської літератури. При цьому апелював до творів Богдана Залеського та Кондратія Рилєєва. Чайковський позитивно оцінював козацьких гетьманів – не лише Івана Мазепу, який став героєм творів багатьох поетів-романтиків, але навіть ворога поляків Богдана Хмельницького. Цим він різнився від деяких інших представників української школи в польській літературі, котрі трактували Хмельницького як антигероя.

У 1837 р. побачила світ перша художня книга Чайковського польською мовою «Козацькі повісті». Протягом 1837 – 1841 рр. вийшло друком у Парижі, Лейпцигу, Познані понад тридцять творів письменника. Це, зокрема, повісті й оповідання «Вернигора» (1838), «Кірджалі» (1839), «Стефан Чарнецький», «Анна», «Ґавенди» (1840), «Кошовата», «Українки», «Овручанин», «Гетьман України» (1841). У цих творах, які користувалися помітною популярністю в польському середовищі, а також були знані в Україні, чимало уваги приділялося козаччині. Доволі резонансною стала повість «Вернигора», де письменник розповідав про часи гайдамаччини. Центральною фігурою повісті є пророк Вернигора – речник польсько-українського порозуміння. Цей твір знав Тарас Шевченко й, схоже, використав його при написанні своїх «Гайдамаків». Повість «Гетьман України» розповідає про таку фігуру, як Іван Виговський, що пішов на порозуміння з поляками й уклав із ними Гадяцький договір.

Українське козацтво, котре було представлене в багатьох вищезазначених творах Чайковського, поставало в традиційному для того часу романтичному дусі. Письменник створив свій авантюрний світ козацтва, наділяючи його репрезентантів найкращими рисами. Козаки у Чайковського – це воїни-герої, сини степу, діти природи, які творять добре організоване лицарське товариство, об’єднане спільною вірою. Вони цінують свободу, прагнуть пригод, зневажають спокійне життя. Автор трактує їх як повноправних партнерів польської та української шляхти. Навіть підлеглий козак у творах Чайковського є вираженням упевненості й свободолюбства. Письменник не лише розглядав українських козаків як союзників поляків у їхніх визвольних змаганнях, але і як силу, що здатна привести до оновлення польського народу.

Мимоволі напрошується питання, чи не став спалах літературної активності Чайковського, який припав саме на кінець 30-их – початок 40-их рр. ХІХ ст., стимулом для переробки Миколою Гоголем «Тараса Бульби»? Адже в той час Гоголь активно спілкувався з польськими емігрантами. Тому мав би знати про літературну діяльність Чайковського. І взагалі чи не є друга редакція «Тараса Бульби» відповіддю на козакофільську творчість цього письменника? Адже в повісті «Тарас Бульба» (особливо в другій редакції) утверджується думка, що козацтво – це «сіль» святої Русі.

Виконуючи вказівки Адама Чарторийського, Чайковський у 40-их рр. ХІХ ст. розгортає свою діяльність на Балканах. Його завданням було послабити вплив Росії в цьому регіоні. Не виключена причетність Чайковського до державного перевороту в Сербії в 1842 р., після якого керівництво цієї країни відмовилося від проросійської орієнтації. Тоді ж Чайковський виношував плани підняти повстання в Україні. Можливо, він справді укладав агітаційну літературу, зорієнтовану на українців. Серед неї міг би бути один із варіантів «Книги битія українського народу». Адже сам Костомаров свідчив, що отримав цей твір від якогось поляка.

Через непорозуміння в польському еміграційному середовищі

Чайковський поступово дистанціюється від нього й починає шукати для себе нових покровителів. Не останньою причиною цих непорозумінь було й те, що його козакофільство негативно сприймалося серед значної частини емігрантів. 18 грудня 1850 р. Чайковський приймає іслам і бере собі ім’я Садика Паші. Тоді ж розпочинає переговори з турками про формування козацьких загонів («казак алай»). В умовах загострення російсько-турецьких стосунків це було якраз на часі.

Чайковський мріяв воскресити давню Січ. Вільна Україна для нього була не локальною проблемою, а важливою ідеєю для всієї Європи. Він навіть ладний був розглядати відроджене козацтво як силу, що порятує Європу. Тут мимоволі напрошуються певні паралелі з «Книгою битія українського народу», адже в ній Україна теж постає як рятівниця Європи. Чайковський опрацював власний варіант ідеї політичного слов’янофільства, допускаючи можливість слов’яно-турецької співіснування – добровільного об’єднання слов’янського світу під егідою турецького султана. Відповідно, Україна мислилась під протекторатом Османської імперії. Тим паче, що досвід такого протекторату існував у часи минулі. Себе ж Чайковський бачив гетьманом відновленої козацької України.

20 жовтня 1853 р. було створено «Полк козаків оттоманських», який згодом переформатували в дивізію, а ще пізніше – в корпус. До складу цієї військової формації входили не лише українці (нащадки колишніх козаків, що залишилися жити в Туреччині), а й поляки, болгари, румуни, угорці, турки й навіть євреї. 23 січня 1854 р. оттоманські козаки склали присягу. Вони отримали гетьманське знамено, яке колись ніби належало Петру Дорошенку, а Чайковський (Садик Паша) отримав від султана титул «міріан паша» (кошовий отаман). «Корпус козаків оттоманських» проіснував в різних варіантах до 70-х років ХІХ ст. Отже, Чайковському вдалося не лише відродити, а й реалізувати козацьку ідею. Інша річ, що ця реалізація виглядала «дивно» і багатьма людьми, які стояли на козакофільських позиціях, не сприймалася.

Найактивніше «Корпус козаків оттоманських» виявив себе в 1854 р. при знятті облоги Сілістри та зайнятті Бухареста. Чайковський сподівався зі своїм козацький військом перейти річку Прут і розгорнути діяльність на українських землях. Проте турецька влада, зазнавши тиску з боку Австрії, не дозволила йому це зробити. Після цього Чайковський планував, що організовані ним козаки осядуть у Добруджі, а цей регіон стане осередком політичної антиросійської еміграції. І що саме звідси почнеться визвольний похід на українські землі.

Незважаючи на бурхливу діяльність на Балканах і на теренах Османської імперії, Чайковський не припиняв літературну працю. І далі в його творах чимало уваги приділялося козацькій тематиці. У 1857 р. побачив світ його твір «Козаччина в Туреччині». Він також написав низку повістей про «турецьких» козаків. Але, на жаль, вони не збереглися. З’являються в Чайковського твори й на балканську тематику. Наприклад, «Болгарія» (1871), «Боснія» (останній, правда, так і не був опублікований).

У 1856 р. закінчилася т. зв. Кримська війна. Сподівання на визволення України від Росії можна було полишити – принаймні на найближчі часи. Це, а також деякі інші чинники, в т. ч. особистого характеру, призвели до того, що Чайковський різко змінює політичну орієнтацію. Іде на співробітництво з тими, з ким увесь час боровся, – російським самодержавством. 28 серпня 1872 р. цар Олександр ІІ офіційно амністував Чайковського. Останній приймає православ’я й оселяється в Україні. Живе в Києві, де займається журналістикою, пише нові твори та спогади. Купує невеличку маєтність у селі Бірки Чернігівської губернії, куди з часом переселяється. Від останньої дружини-гречанки Ірини Теоскало у Чайковського народжується донька. Сам цар Олександр ІІ стає її хрещеним батьком.

Проте останні роки життя письменника не були щасливі. Молода дружина зраджує йому. Помирає його вірний супутник Адам Морозович. Не витримавши цього всього, Чайковський закінчує життя самогубством, застреливши себе.

Такий трагічний (але далеко не героїчний) кінець життя Чайковського ніби продемонстрував марність його планів. Відновлення козацької України виявилося ілюзією. Зліпити з колишніх козацьких «уламків» Україну не вдавалося. Цьому не сприяли ні внутрішні, ні зовнішні чинники. Нащадки козаків у середині ХІХ ст. виявилися дезорганізованими й дезорієнтованими. А політична ситуація в Європі стабілізувалася. Тому годі було сподіватися, що хтось із великих політичних гравців на європейській арені зацікавиться «проектом Україна». Єдина сфера, де могла продовжити своє життя козацька Україна, це сфера літератури й мистецтва. І те, що в цій сфері «козацтво ожило», була чимала заслуга й Чайковського.

Петро Кралюк