Майже 90 років тому відомий український письменник Микола Хвильовий кинув клич «Геть від Москви!». Він закликав українців відмовитися від орієнтації на російську культуру й переорієнтуватися на «психологічну Європу». Парадоксально, але Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) за походженням був росіянином. За політичними переконаннями – більшовиком. І як більшовик, активний учасник встановлення радянської влади в Україні сприяв тому, щоб Україна опинилася в лещатах тієї самої Москви – і політично, і культурно. Але, незважаючи на своє російське походження й більшовицькі переконання, Хвильовий швидко зрозумів, що Україні з Москвою не по дорозі. Що треба орієнтуватися на Європу – хоча б у плані культурному.

Колаборанти мимоволі?

В Україні зараз війна. Можна її назвати комбінованою чи сучасною. Чи ще якось. Це не змінює суті. У нас окупували величезну частину території – Крим. І хочуть окупувати ще. Майже кожен день гинуть люди. Залишаються без батьків діти, жінки – без чоловіків, без дітей – батьки. Поки рахунок жертв, судячи з повідомлень, іде на десятки. Хоча уже є перша сотня загиблих українських вояків. Друга «небесна сотня». Дай Бог, щоб не було третьої! А ще кожен день – десятки поранених. Чи усвідомлюємо ми, що маємо цілком реальну війну? Війну не з карикатурними вождями ДНР чи ЛНР, не з чеченськими чи кавказькими терористами. Все це маріонетки. Ми маємо війну з Росією.

Війна – це не лише фронтові військові дії. Війна включає в себе важливі складники економічні, політичні. Зрештою, важливим складником війни є війна інформаційна. Так було, так є, так буде.

Війна стосується кожного. Навіть коли ти далеко від театру військових дій і, здавалось, твоє життя є мирним. Насправді, фронт проходить біля кожного з нас. Не обов’язково це видимий фронт, у більшості випадків – фронт невидимий…

Нещодавно нашій поп-діві Ані Лорак у Москві вручили російську музичну премію RU.TV. Ані Лорак була несказанно вдячна, фотографувалася зі статуетками у вигляді російських самоварів (такий символ цієї премії). Виглядало це і цинічно, і абсурдно. Адже на Донбасі російські диверсанти проливають кров українських солдат, а тим часом українська співачка дякує росіянам у Москві, що їй дали якусь премію. Проте на фоні гурту «Потап і Настя» Ані Лорак виглядала майже пристойно. Ті взагалі почали запопадливо дякувати Росії, що та приймає українських артистів.

Та це лише квіточки. Таїсія Повалій, не просто співачка, а й депутат Верховної Ради України, що потрапила туди по списку Партії регіонів, дала згоду відспівати на так званих «днях Росії», які будуть відбуватися в Криму в середині червня. Не думаю, що ця «примадонна» на окупованій росіянами території співатиме на волонтерських засадах. Схоже, «бідній» Повалій не вистачає депутатської платні на прожиття.

Яка думка після цього всього з’явиться в росіян? Що українці – люди продажні. Тому чому б не підкупити, сиріч мобілізувати, пару сотень місцевих жителів Донбасу в проросійські «ополченці»? Чи розуміють згадані поп-зірки, що вони принципово не відрізняється від бойовиків, які воюють за російські гроші проти української армії. Адже і ті, і другі продаються окупантам.

Але прикро не лише за відвертий колабораціонізм окремих українців. Колаборанти є в кожного народу. Прикро інше. Цей колабораціонізм у нас толерується. Так, у деяких українських ЗМІ, соціальних мережах прозвучало засудження вчинку Ані Лорак. Але що з того? Хіба наші радіостанції чи телевізія відмовилася від пісеньок у виконанні цієї поп-зірки? Чи відмовилися від «продукту» «Потапа й Насті»? Чи бойкотуватимуть вони Таїсію Повалій? Колаборантів у нас не засуджують. До речі, за часів «народної Польщі» талановитій акторці Барбарі Брильській, яка знімалася в радянських художніх фільмах (часто – відверто пропагандистських), діячі польського кінематографу влаштували бойкот. У 80-их роках її перестали запрошували зніматися в кіно. Скажете: несправедливо. Але нація, яка хоче вижити, мусить оборонятися. І талант, якщо він продажний, нормальною нацією не повинен толеруватися. Тому Польська держава зараз – член Євросоюзу, динамічно розвивається. А наша держава - в стані кризи. Ще й отримала війну. Робіть висновки.

Згубна доброта

Втім то й біда, що висновків ми не хочемо робити. Микола Хвильовий хай пізно, але зрозумів, що треба дистанціюватися від Москви і наближатися до Європи. Правда, він говорив про культурне дистанціювання. Але ж культурне дистанціювання передбачає й політичне.

Ми ж і далі віримо казкам про «братній російський народ». Ніби цей «братній народ» не чинив нам жорстоких кривд, починаючи з ХІІ століття, коли предки московітів у 1169 році по-варварськи розграбували Київ. І ось зараз абсолютна більшість цього «братнього народу» підтримує свого очільника Путіна, який здійснює агресію проти України. Останні соціологічні дослідження показують, що рейтинг президента Росії як ніколи високий. А це ж народна підтримка. Підтримка «братнього народу» війни проти України.

Давайте скажемо правду: більшість наших людей і далі культурно підтримує російських окупантів. І не тільки на Сході, Півдні чи в Центрі, а й на Заході. Наведу кілька дрібних побутових прикладів. Сідаю в маршрутне таксі, яке здійснює перевезення між Києвом та одним з міст Західної України. Екіпаж західноукраїнський. Біля водія красуються синьо-жовтий прапорець, а також прапорець Євросоюзу. І водночас цей самий водій показує пасажирам російський фільм про доблесних російських силовиків.

Заходжу в одному з міст Західної України в ресторацію. Офіціантка вдягнута в українську сорочку-вишиванку. Але на весь голос у ресторані лунає російська попса. Жартома кажу: ви ж така україночка, а «годуєте» своїх відвідувачів музикою окупантів. Не доходить. Лише коли прошу вимкнути цю музику, вимикає.

Або ще приклад. Маю одного знайомого, який (принаймні на словах) є щирим патріотом України. Питаю його, де він цього року святив паску. Виявляється, в храмі церкви Московського патріархату. Як же так, питаю, адже священики цієї церкви проповідують «рускій мир», а деякі з них відверто підтримують російських терористів на Сході, а то й воюють разом з ними. Воно то так, каже знайомий, але ж батюшка цього храму, де я святив паску, чоловік добрий, я його знаю.

Отож бо, українці люди надзвичайно добрі. І толерантні. Вони й своїх ворогів ладні толерувати. Бути до них милосердними. Інша річ, що ця доброта й толерантність згубні для самих українців. Тільки вони цього не помічають. Чи помічати не хочуть. А тим часом цим користаються їхні воріженьки.

Хтось, може, скаже: це ж дрібниці. Звісно, дрібниці. Але завдяки цим дрібницям маємо велику частку населення, «зачарованого на схід». Населення, для якого російська чи російськомовна попса, вважайте, вершина музичного мистецтва. Для якого російські серіали про бандитів і міліціонерів мало не шедеври кінематографії. І яке ладне молитися під орудою московських батюшок, що розповідають, ніби немає ніякої України, а є «Русь єдіная». Для такого населення Росія – майже ідеал. То, закономірно, виникає питання, чи можна чекати від такого населення опору російським окупантам.

Мені можуть заперечити. Мовляв, це не вина народу українського. Народ український вийшов на Майдан і в році 2004, і в 2013. І цей народ, незважаючи на чималі жертви, зумів побороти антиукраїнську владу. Вина в еліті (економічній, політичній, культурній), яка фактично допустила знищення української популярної української музики, українського кіно, всіляко толерувала священиків Московського патріархату, хоча більшість населення України підтримують створення своєї незалежної православної церкви. Завдяки недолугій та зрадницькій (а було і одне, і друге) гуманітарній політиці нашої еліти маємо такий сумний стан речей і в сфері інформаційній, і культурній, і церковній. Воно ніби й так. Але чому народ, який зумів скинути антиукраїнську владу під час Майдану в 2004 році, так і не спромігся поставити свою еліту на місце, не змусив її працювати на українську справу? Чи цього справді народу виявилося мало серед маси населення? Чи, може, цей народ здатний лише на тимчасовий чин, на революцію і не здатний на тривалу працю у відстоюванні своїх інтересів?.. І який так і не хоче дистанціюватися від звичної для нього Москви.

Петро Кралюк