До найбільш відомих польських прозаїків другої половини ХІХ – початку ХХ століття належав Генрик Сенкевич (1846-1916). Славу йому принесли епічні твори, серед яких виділяється історична трилогія «Вогнем і мечем» (1883–1884), «Потоп» (1884–1886), «Пан Володийовський» (1887–1888).

Саме за епічність у літературі Сенкевич у 1905 р. став лауреатом Нобелівської премії.

У першому романі «Вогнем і мечем» ідеалізується боротьба польської шляхти проти українського козацтва за часів Богдана Хмельницького. У другій частині трилогії «Потоп» зображені події визвольної війни поляків проти шведської інтервенції в 1655–1656 рр. У третьому романі «Пан Володийовський» оспівуються подвиги поляків у період турецького нашестя (1672–1673 рр).

Хоча дії означеної трилогії відбуваються переважно на українських землях, насправді, Сенкевич Україну погано знав. Він ніколи не жив на українських землях. І взагалі Україна для письменника була чимось далеким і чужим. Тут варто сказати кілька слів про походження й життя Сенкевича. Останній не був етнічним поляком, радше, це була людина польської культури.

Народився Сенкевич у селі Воля Окшейська на Підляшші, де переважно проживали білоруси й українці. Походив письменник із збіднілої полонізованої шляхти. Його батько був родом із татар, що поселилися на території Великого князівства Литовського під час правління Вітовта і довгий час зберігали свої традиції. Лише у XVIII ст. предки Сенкевича перейшли з ісламу в християнство. Тому закономірно, що письменник виявляв інтерес до тюркської проблематики. До неї він, наприклад, звертається в одному з ранніх своїх творів «Селім Мірза» (1876). Мати ж Сенкевича вважається, що походила з білоруської шляхетської родини, що зазнала полонізації.

Сенкевич, який здобув вищу освіту у Варшаві, тривалий час працював журналістом у польських варшавських виданнях. Паралельно з цим писав художньо-літературні твори. Загалом він дотримувався консервативних поглядів, які в той час набули поширення в середовищі елітарних верств польського суспільства.

Відстороненість від України й водночас шляхетський консерватизм визначили його ставлення до українського козацтва. На відміну від представників української школи в польській літературі, які часто шукали в ньому ідеал свободолюбства й лицарського молодецтва, Сенкевич, радше готовий, був бачити в козацтві руїнницьку силу.

Таке ставлення виявилося прийнятним у польському середовищі. Колишнє романтичне уявлення про українського козака відходило в минуле. Польська еліта розраховувала, що Листопадове 1830-1831 рр. та Січневе 1863 р. польські повстання будуть підтримані українцями. Але, за великим рахунком, цього не сталося. Через те поляки затаїли образу. До того ж непрості польсько-українські стосунки набули певного загострення, особливо це стосувалося Галичини. Тому негативне ставлення до України, зокрема до козацтва, стало популярним серед поляків. Цим і скористався Сенкевич, спеціально в своїх творах роздмухуючи антиукраїнські настрої.

Передусім це стосується роману «Вогнем і мечем», який став одним із найбільш читабельних творів польської літератури у кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Саме він формував уявлення поляків про Хмельниччину й непрості події на теренах Речі Посполитої в середині та другій половині XVII ст.

На відміну від романтиків, які представляли українську школу в польській літературі, Сенкевич більше тяжів до позитивізму. При написанні історичних творів письменник серйозно вивчав документальні джерела. Наприклад, головним позитивним персонажем роману «Вогнем і мечем» є князь Ярема Вишневецький. Автор зображує його як ревного католика, котрий веде безкомпромісну боротьбу проти українських козаків. Але в часи Сенкевича Ярема не вважався відомим польським героєм. Цей історичний персонаж був добряче призабутий. Проте він фігурував на перших ролях у польській літературі середини XVII століття, яку письменник спеціально вивчав. Звідси такий інтерес Сенкевича до князя Вишневецького. Він фактично «воскресив» його, намагаючись адекватно передати історичні події вікової давнини. Інше питання, наскільки правдивим вийшов у нього образ цього князя. Адже в лектурі, з якою працював письменник, при зображенні Яреми спеціально виділялася «католицькість» цього діяча і пов’язана з нею польськість. Хоча, насправді, князь Вишневецький навіть під час Хмельниччини ставав на захист православних святинь.

Проте в творі, поряд з позитивістськими моментами, зустрічаються моменти романтизму. Наприклад, це стосується описів степового Дикого поля, яке стало пристанищем козаччини. Степ, поєднаний з фабулою оповіді, творить з нею міцні функціональні зв’язки. Має він водночас і значення самостійне. Степ постає в творі амбівалентно: то він небезпечний, грізний і таємничий, то – гарний, барвистий і навіть опікунський.

Іноді в романтичному дусі Сенкевич зображує козаків, у тому числі й Богдана Хмельницького. Правда, останній постає, радше, як демон. У ньому ніби зібрана сила козацького бунту – сила темна, «люциферська». Сама ж козацька війна зображується майже як предтеча Апокаліпсису. Вона є «гнівом божим» і карою за гріхи. А Хмельницький символізує пришестя антихриста, який випустив з пекла всілякі злодійства.

Правда, поряд з таким негативно романтичним зображенням козаків маємо й інше їхнє зображення. Наприклад, у позитивному світлі постає Богун. Це – степовий рицар, романтичний коханець і пісенний герой. Про нього сліпці співають пісні. Походження його невідоме. Певним лише є те, що його колискою були степи, Дніпро, пороги й Чортомлик зі своїм лабіринтом заток, калабань, островів, скель, ярів та очеретів. Змалечку Богун зрісся з цим диким світом. Богун, зі слів Сенкевича, між шляхтою був придворним кавалером, між козаками – найдикішим козаком, між рицарями – рицарем, між розбійниками – розбійником; служив степам, вихорам, війні, коханню та власній фантазії. Постаті інших козаків, які епізодично подаються в романі «Вогнем і мечем», теж можна сприймати в плані позитивному. Це – діти свободи. Інша річ, що ця свобода є дикою й деструктивною.

Сенкевич спеціально акцентує увагу на союзові козаків і татар. Такий інтерес до татарської тематики, певно, був не лише результатом вивчення польської лектури середини XVII століття, а й підсвідомим виявим татарського походження письменника. Він говорить, що цей союз нічого доброго Україні не дасть. На шиї їй «кримські погани» накладуть ланцюги й змусять веслувати на галерах. При цьому, за великим рахунком, Сенкевич не має співчуття до України. Вона сама винна, що повстала й вдалася до авантюри з татарами.

Повстання під проводом Хмельницького трактується в традиційному для польських авторів XVII століття дусі як «війна домова», тобто громадянська. Це – братовбивча боротьба й безпричинна різня. При цьому спеціально звертається увага, що це не лише громадянська всередині держави, Речі Посполитої, а й всередині одного народу – русинів. Один із героїв роману, шляхтич Зачвіліховський, говорить, що йому краще померти, ніж спостерігати «війну домову». «Хто на Низу?» – запитує він. І відповідає: «Русини». А хто у війську князя Яреми і почтах панських? Русини. «А хіба мало їх у обозі коронному?» – питає цей герой роману.

Не даремно Сенкевич виводить у романі образ Адама Киселя, який намагався примирити козаків і владу Речі Посполитої. Про себе той говорить, що є русином, походить із князів Святольдичів і любить свою землю. Тому й прагне миру задля добра для своєї батьківщини. В українській же літературі Кисіль, радше, представлений як запроданець на службі в поляків. У нього, мовляв, руська кістка обросла польським м’ясом. До речі, ця образна фраза приписується Хмельницькому.

Роман «Вогнем і мечем», а також деякі історичні твори Сенкевича ніби перекреслювали козацький міф, що культивувався в польській літературі. У більшості випадків козаки подаються письменником як елементи деструктивні, що порушують спокій і стабільність Речі Посполитої. Сенкевич своїми творами руйнував стереотип, притаманний для багатьох авторів української школи в польській літературі, що козак є союзником поляка. У Сенкевича козак однозначно ворог поляка. Тут письменник ніби використовував українську чи російську інтерпретації козацького міфу з вираженими антипольськими акцентами.

Безперечно, Сенкевич знав відомий твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Можна навіть припустити, що роман «Вогнем і мечем» писався як заперечення цього твору, де, здавалось би, ідеалізувалося українське козацтво. Але «концепція» польсько-українських відносин і в Гоголя, і в Сенкевича практично однакова: поляки й українці – непримиренні вороги. На кого реально працювала ця «концепція»? Передусім на імперську Росію, для якої важливим було не допустити порозуміння українців і поляків. Але якщо з Гоголем зрозуміло (це –

«імперський агент»), то щодо Сенкевича виникають питання. Чи він самостійно витворив цю «концепцію» під впливом певних антиукраїнських настроїв, що поширювалися в польському суспільстві в другій половині ХІХ ст., чи все ж йому допомогли «зовнішні сили», а саме – російський царат. Враховуючи деякі факти біографії Сенкевича, зокрема спонсорування його невідомими особами, просто фантастичні гонорари за «Вогнем і мечем» та інші частини трилогії, припущення про вплив означених «зовнішніх сил» видається не таким уже й фантастичним. Але з цим ще потрібно розбиратися.

Як би не було, а роман «Вогнем і мечем» тривалий час у свідомості поляків творив антиукраїнські візії. І те, що українці й поляки у кінці ХІХ – на початку ХХ століття та й у пізніші часи не могли порозумітися і трактували один одного як ворогів, у цьому немала «заслуга» Сенкевича.

Кралюк Петро