Консульство Республіки Польща в Луцьку постійно проводить різноманітні виставки, присвячені, здебільшого, питанням культури. І ось одна з них зараз експонується в різних містах України. Присвячена вона постаті Єжи Ґедройця, а також еміграційному журналі «Культура», який видавав цей діяч. Певно, зараз немає сенсу розглядати біографію Ґедройця й вести мову про згаданий журнал – вони достатньо відомі. Принаймні нескладно знайти цю інформацію – тим паче в часи всюдисущого інтернету.

Багато хто в Україні знає Ґедройця як людину, яка сприяла порозумінню поляків та українців. Справді, в доволі непростих умовах післявоєнного часу, коли в середовищі польської еміграції панували антиукраїнські настрої, він зважився на цей крок. Взагалі Ґедройць ще в передвоєнний час намагався «зрозуміти українців». Так, у редагованому ним часописові «Бунт млодих» досить толерантно говорилося про бойовиків ОУН, зокрема Степана Бандеру, яких звинувачували у вбивстві міністра Броніслава Пєрацького. Ґедройць вважав, що польсько-українське порозуміння є важливим і для українців, і для поляків – особливо в умовах протистояння цих народів радянській імперії. Не випадково Ґедройць залучав до роботи в журналі «Культура» українців. Одним із знаних авторів цього видання став журналіст і публіцист Богдан Осадчук. У 1959 р., коли в Радянському Союзі почалася «відлига», Ґедройць опублікував антологію репресованих у часи сталінізму українських письменників «Розстріляне відродження».

Саме з його легкої руки цей термін «розстріляне відродження» утвердився в нашому культурному дискурсі.

Загалом діяльність Ґедройця сприяла виробленню позитивного ставлення до українців у середовищі польських інтелектуалів. І те, що зараз у Польщі маємо загалом зичливе ставлення до України, а Польська держава, попри різні нюанси, послідовно підтримує нас на шляху до Європейського Союзу, тут, без сумніву, немалий вклад Ґедройця. Уже за це ми мали би бути вдячні цій людині.

Та все ж значення Ґедройця для нас, українців, не зводиться лише до цього. Редактор «Культури» належав до неординарних людей, які вміли «дивитися в корінь» й прораховувати ситуацію на багато кроків наперед. Окрім того, він був противником провінціалізму, прагнув, щоб і польський народ, і народи Центральної й Східної Європи «знайшли себе» в світі. Багато з того, що він років двадцять тому говорив щодо Польщі дивним чином «проектується» на сучасну Україну.

До речі, газета «День» у 2013 р. у серії «Підривна література» випустила невелику книжку «З нотаток редактора», де представлені уривки зі статей та інтерв’ю Ґедройця. Незважаючи на необ’ємність цього видання, в ньому зустрічаємо чимало цікавих і корисних думок. Наведу деякі з них.

«…східна політика в Польщі взагалі не вважається особливо важливою. Панує думка, що СРСР мусить розвалитися, що на його місці щось там утвориться, але те «щось» і далі буде «за муром». А Польща в цей час ніби знову повернеться до Заходу, стане «передмур’ям», кордоном Європи. Тож ми турбуємося передусім про те, як же до тієї Європи втрапити». (Це було сказано далекого 1988 р., коли Польща намагалася вийти із «соцтабору»).

Чи не нагадує це нинішній стан України? Ми так само зараз, як поляки чверть століття тому, переймаємося тим, як втрапити до Європи. Тішимо себе думкою, що Росія розвалиться і що ми лишимося «за муром». І, за великим рахунком, не маємо своєї східної політики. Чи можна назвати наші контакти з колишніми республіками СРСР – Казахстаном, державами Закавказзя й Середньої Азії – достатньо інтенсивними? До речі, країни Заходу туди намагаються активно проникати. Ми б могли тут відігравати роль посередників. Але чи ми це робимо? Так само ми не думаємо про контакти з окремими регіонами нинішньої Росії, де є наші інтереси.

Ґедройць говорить: «Але Польща вже не є якимсь буфером. Вона стала комунікаційним шляхом між Берліном та Москвою». Звісно, маємо сьогодні інші реалії. Ведеться неоголошена війна між Росією й нами. Ми навіть любимо говорити, що є забролом Європи перед російською агресією, своєрідним буфером між Євросоюзом та Росією. Але чи потрібна нам така роль? Чи не краще нам стати посередниками між західноєвропейськими і центральноєвропейськими країнами та посткомуністичними державами, які виникли на теренах СРСР, а, можливо, ще виникнуть, якщо справді Росія почне розпадатися.

І ще одне цікаве міркування Ґедройця: «…у історичній перспективі ми здатні відіграти величезну роль на сході. Культурну, а не політичну. Зацікавлення польською культурою там величезне. У Польщі це явище цілковито недооцінюють. Не робиться жодних зусиль, щоб якось підтримати та зміцнити свої позиції. Ніхто не переймається перекладом польської літератури, поширенням фільмів, музики та пластичних мистецтв, хоч саме такий експорт найкраще оплачується». Те саме можемо сказати про сучасну Україну. Ми маємо величезний культурний потенціал. І в той же час абсолютно занедбали культурну політику. Держава наша практично нічого не робить, аби достойно представити Україну на міжнародній арені, здійснивши переклад іноземними мовами хоча б українських книг.

Ґедройць не боїться сказати полякам гірку правду. Наприклад: «Однією з характерних рис поляків є їхня жахлива провінційність» або «Ми традиційно почуваємося васалами великих держав». Чи це не про нинішніх українців та Україну?

Або ось що думав Ґедройць про відносини поляків зі Сполученими Штатами: «Найгірше є те, що, коли йдеться про східну політику і, зокрема, про відносини з Росією, Україною та балтійськими країнами, ми орієнтуємося на позицію Сполучених Штатів. Іноді навіть виникає враження, нібито не існує політики незалежної Польщі, начебто ми є васалами США». А оце редактор «Культури» писав про відносини Польщі й НАТО: «Якщо поглянути практично, Захід і, зокрема, Сполучені Штати, вважають нас частиною російської сфери впливу. Про це відверто пишуть провідні американські публіцисти. Ми, зі свого боку, оббиваємо пороги НАТО і задовольняємося порожніми обіцянками». Це вам нічого не нагадує?

У Ґедройця можемо знайти чимало глибоких міркувань щодо міжнародних відносин у світі. Є й чимало міркувань щодо відносин з українцями. Ось одне з них: «Треба розсудливо ставитися до націоналістичних рухів, ситуацію з якими можна розрядити. В Україні проводяться якісь ушанування УПА, якісь паради. Я не засуджую цього. До таких речей треба бути толерантним. Вони дивляться на УПА зовсім інакше, ніж ми. Я не бачу потреби за будь-якої нагоди згадувати про вбивства на Волині. Я не заперечую, вони були. Але минулому час уже дати спокій».

Варто відзначити тверезий погляд Ґедройця на внутрішній стан справ у Польщі. Він був далекий від думки, що падіння комуністичного режиму вирішить низку важливих питань. Ґедройць розумів: тягар минулого буде ще довго давати знати про себе, а нові господарі Польщі житимуть за прикладом колишньої комуністичної номенклатури. Так, він писав: «Правлячий клас мусить подавати приклад – жити скромно, скоротити видатки на представницькі цілі, зменшити автопарк, обмежити організацію дорогих бенкетів, зменшити президентський «почет» під час зарубіжних візитів, обмежити закордонні подорожі депутатів Сейму та сенаторів». Знову ж таки, чи не маємо нині в Україні схожу ситуацію.

При цьому Ґедройць не належав до мислителів, які прагнули утвердити панування моралі в політичному житті. Він був тут прагматиком. Так, зокрема писав: «Треба відокремити державний інтерес від питань моралі». Був він і проти бездумної люстрації, яка може призвести до проблем із кваліфікованими кадрами: «Треба нарешті завершити всі ці люстрації, зведення рахунків, усе те, що отруює сучасне суспільство. У них немає жодного сенсу». Був він і проти бездумних виконань вимог Міжнародного валютного фонду: «У сфері господарства не було запропоновано жодної концепції реформування (як це нам знайоме! – П.К.), окрім суворого виконання приписів Міжнародного Валютного Фонду, котрий фактично знищив приватну ініціативу. За великі гроші навезли різноманітних радників, котрі, можливо, чудово знали Південну Америку та інші екзотичні регіони, але в справах Центрально-Східної Європи виглядали повними невігласами». Чи не те саме маємо сьогодні в Україні?

Наведені міркування, певно, не є вже такими актуальними для поляків. Останні, попри тривалий період економічних та політичних труднощів, зуміли створити достатньо успішну в своїй країні економічну модель, Польща стала і членом НАТО, і членом Євросоюзу, займаючи в цих структурах помітну роль. Україна ж сьогодні перебуває на тому шляху, на якому була Польща чверть століття тому. І міркування Ґедройця про тодішню Польщу нам могли б згодитися. Тому варто звертатися до інтелектуального спадку цього мислителя. І цьому певним чином може посприяти виставка, яку організувало консульство Республіки Польща в Луцьку.

Петро Кралюк