Останнім часом мені катастрофічно везло на жителів Донбасу. Можливо, через те, що вони відчули себе господарями країни й почали лізти де тільки можна. Ось і доводилося з ними контактувати. Не скажу, що спектр моїх контактів був надзвичайно широкий, але все ж таки доволі репрезентативний.

Доводилося спілкуватися і з стовпами донбаського бізнесу, і з представниками їхньої «регіональної» політичної еліти та інтелігенції, зрештою, простими людьми. Були серед них не лише «закохані на схід», сиріч Росію, а й такі, які себе вважали українськими патріотами (інше питання, якою була міра цього патріотизму). Попри різність цих людей, я не раз доходив висновку, що між ними є чимало спільного.

Добрі жителі Донбасу

Недавно на одному з телевізійних каналів почув просторікування Тараса Чорновола про те, що жителі Донбасу – дуже добрі, щирі люди. Ну кому як не колишньому начальнику виборчого штабу Януковича судити про ментальність донбасців! Тарас Чорновіл не одинокий у таких оцінках. Часто довелося чути від різних людей, що на Донбасі живуть добрі люди, які не тримають каменя за пазухою, є відкритими і т.д. і т.п. Правда, виникає питання, чому зараз деякі з цих «добряків» готові бити, а то й вбивати людей, які думають не так, як вони; чому ці «добрі люди» беруть заручників, піддають їх тортурам, чинять грабежі.

Ні, я аж ніяк не заперечую «добрість» жителів Донбасу. Контактуючи з ними, не раз зустрічався із цим феноменом. З донбасцями легко спілкуватися, вони ладні обговорювати різні теми, готові навіть посповідатися.

Інша річ, яка природа цієї «добрості». Звісно, будь-яке порівняння кульгає. Але «добрість» донбасців чимось нагадує дитячу доброту. Дитина, яка тільки починає пізнавати світ, є ще наївною, щирою, легко контактує, готова допомагати іншим. Донбасці є такими ж «добрими» й «наївними».

Як і діти, вони – люди емоційні. Можна сказати – «сердечні». Тобто сприймають світ не стільки раціонально, скільки емоційно. Звісно, «сердечне» сприйняття має свої переваги. Але його значне домінування веде до суттєвих негативів. Донбасці, ігноруючи раціональне мислення, легко піддаються ідеологічним маніпуляціям, різного роду міфологіям. Вони тривалий час вірили в «свого» Януковича, багато хто з них і далі вірить у Ахметова, боїться міфічних бандерівців, «Правого сектору», НАТО, Європейського союзу, вважає, що Донбас годує Україну, що він дуже потрібен Росії, яка йому допоможе. Воістину, блаженні віруючі.

«Добрість» і «сердечність» донбасців часто поєднується із зарозумілістю, намаганням самоствердитися, яке, насправді, є виразом комплексу меншовартості. Вказане самоствердження при відсутності серйозної традиції, а, отже, й смаку, може набирати потворних форм. Нещодавно країну шокувала пишнота палаців донбаських владоможців (Януковича, Пшонки, Іванющенка), де кричуща розкіш поєднувалася з таким же кричущим несмаком. Це зовсім не виняткове явище серед заможних жителів Донбасу. Вони вірують у свою «особливість», свою місію. Мені доводилося спостерігати не за одним дивним проектом багатеньких донбасців, які думали, ніби ощасливлюють не лише Україну, а й увесь світ.

А ще донбасці люди анархічні. Вони не шанують владу. І ладні шукати свою «хату з краю». Не забувайте, колишня столиця українського анархізму Гуляйполе знаходилася майже на кордоні з Донбасом. Цей своєрідний анархізм поєднується із напівміфічним «донбаським характером». Мовляв, донбасці, попри свою «добрість», є людьми сильними, жорсткими, навіть жорстокими. Частково це так. Принаймні донбаський криміналітет, як і анархісти батька Махна, займалися масштабними грабунками. Але донбасці демонструють силу до того часу, поки відчувають, що їх багато, а тих, на кого вони тиснуть, мало. Ще їм потрібен вожак. Це психологія кочової орди. Достатньо забрати вожака, показати донбасцям силу, як вони ламаються. Крах Януковича під час Помаранчевої революції, а також під час Євромайдану це демонструє. Як і орда, що змушена відступити під натиском сильного, але може повернутися на своє кочовище, так і донбасці, відступивши і «зализавши рани», ладні взяти реванш.

Пересічний же донбасець, направду, мирний. І готовий миритися з правом сильного. Чи можемо ми говорити про серйозний опір репресіям радянської влади на Донбасі? Далебі, ні. Так само, і не можемо говорити про серйозний опір у цьому краї німецькій окупації під час Другої світової війни. Щоправда, радянська пропаганда витворила міф про краснодонців, аби показати, ніби Донбас боровся проти фашистів. Але це міф, за яким мало що стоїть. Зрештою, пересічний донбасець примирився з кримінальною окупацією свого краю на зорі української незалежності. Більше того, прийняв цю окупацію як свою. Мовляв, так, це бандити, але ж бандити свої.

І ще одна риса донбасців кинулась мені в очі. Це – слабке почуття гумору, а також якась понурість. Придивіться, приміром, до очільників Донбасу. Чи пам’ятаєте ви, щоб Янукович жартував? Іноді він намагався посміхатися. Але ця посмішка була відверто цинічною й водночас зверхньою. Хоча цю понурість, в принципі, можна зрозуміти. Життя на Донбасі не було і не є простим. Тут не до сміху.

Загалом житель Донбасу чимось нагадує дитину, яка має важке дитинство. Він добрий, наївний, «сердечно» сприймає світ. Через те ладний багато що брати на віру, не вдаючись до раціонального аналізу. Водночас ця «дитина» може бути жорстокою й жадібною. Бо ж дитинство в неї важке.

Гордіїв вузол Донбасу

Нинішня ситуація на Донбасі, як на мене, це - не лише наслідок впливу Росії, камарильї емігранта Януковича, місцевих олігархів, їхніх ідеологічних репрезентантів – регіоналів та комуністів, прорахунків київської влади тощо. Це й породження «донбаського характеру».

Донбаська доброта, поєднана з наївністю, є причиною того, що чимало жителів цього регіону підтримують ефемерні «народні республіки» – Донецьку й Луганську. При цьому самі не знають, що це таке. Але підтримують. Бо так підказує їм серце. І вірять, що це розв’язання їхніх проблем.

Донбасці, які голосували на псевдореферендумі за свої «народні республіки», не хочуть включити розум і елементарно проаналізувати ситуацію. Не хочуть признатися собі, що вони є депресивним й дотаційним регіоном. І Росії вони не потрібні – хоча б через те, що анексія Донбасу створить для неї купу серйозних проблем. До речі, Росія навіть не визнала результатів псевдореферендуму.

Коли ж донбасці захочуть стати незалежними, то світ не визнаватиме їхньої самостійності. Навіть не відомо, чи визнає «народні республіки» Росія. У такому випадку Донбас перетвориться в ізольовану територію. Навіть торгувати нормально не зможе. А при нинішньому стані донбаської економіки це означатиме її крах.

Однак питання не лише в економіці. Уже сьогодні все більше й більше дають про себе знати анархічні риси донбасців. Донбас стає некерованою територією. Поряд з паралізованими органами влади, діють «народні республіки», різного роду парамілітарні угрупування. Зрештою, тут українські силовики проводять антитерористичну операцію, а фактично змушені вести бойові дії. Видається, що сьогодні вже ніхто не контролює Донбас – ні український уряд, ні путінська Росія, ні донбаський олігархат. Чимось це нагадує події в Україні 1918-1920 рр. Щоправда, в межах лише одного регіону.

Чи розуміють донбасці трагічність ситуації, в яку вони самі себе загнали? І продовжують заганяти. Боюся, цього розуміння серед більшості жителів регіону немає. Лишається сподіватися, що воно з’явиться. Правда, питання – коли? І чи не буде це запізно?

Петро Кралюк