Колись, ще в юності, потрапив мені на очі пасажирський потяг, кінцевою станцією слідування якого було Дебальцеве. Це мене здивувало. Що за місто? То ж не обласний центр. І не такий вже великий населений пункт.

Тепер би це питання в мене не виникло. Дебальцеве за останні місяці часто було на вустах не лише українців. Про це містечко навіть заговорили в світі.

Перемога Путіна?

18 лютого українські війська, які кілька місяців тримали тут важку оборону, покинули Дебальцеве. Як це оцінити? Як поразку української армії? Чи як перемогу армії російської, яка прикривається донбаськими терористами?

Не треба бути воєнним стратегом, щоб розуміти значення Дебальцевого. Фактично це найбільший залізничний і транспортний вузол Донбасу, який знаходиться посередині між Донецьком та Луганськом. Шляхи від нього ведуть на південь, до Росії, і на північ – у бік Харкова. Контроль українських військ за Дебальцевим значно сковував транспортний рух на території, захопленій проросійськими терористами. Віддати цей плацдарм – означало розв’язати їм руки. Тому здача цього міста терористам, хто б там що не говорив, це чималий плюс для них і великий мінус для України. Навіть якщо в Дебальцевому під час воєнних дій були знищені комунікації, їх можна відновити. Були б гроші. А в Росії поки що цього добра трохи ще є.

Проте Дебальцеве в нинішній ситуації має не лише реальне, а й символічне значення. Воно перетворилося в один із символів українського опору проросійським терористам. Тому для них, а особливо для їхнього головного куратора Путіна, взяття Дебальцевого стало «справою честі». Зрештою, їм потрібна була перемога, щоб підняти дух своїх адептів. Бо за останні місяці протистояння серйозними перемогами похвалитися вони не могли. Навіть встановлення проросійськими терористами часткового контролю над Донецьким летовищем навряд чи можна вважати перемогою.

Якщо Ви думаєте, ніби Путін погодився на зустріч у Мінську в «нормандському форматі», аби припинити війну на Донбасі, то глибоко помиляєтесь. Просто він вирішив переформатувати цю війну. Йому не потрібна війна по всій лінії фронту – занадто затратне це діло.

Їдучи в Мінськ, його передусім цікавило Дебальцеве. Ситуація навколо цього міста була однією з пріоритетних тем під час мінських перемовин. Путін твердив, ніби українські війська в котлі. Через це повинні підняти білі прапори. Тоді їх випустять з котла – зрозуміло, без техніки й зброї. Якби це сталося – була б гарна пропагандистська картинка: українські війська капітулюють. Насправді ж, повноцінного котла під час переговорів не існувало. Його ще треба було створити. Тому «імплементацію» мінських домовленостей продовжили на кілька днів, аж до 15 лютого. Але й цього дня повноцінний котел не сотворився. Зрештою, на 17 лютого проросійські терористи «дотиснули ситуацію». Наступного дня українським військовим, які опинилися в оперативному оточенні в Дебальцевому і його околицях, дали команду прориватися. Яка була реальна ціна цього прориву, можемо лише здогадуватися. Так, Дебальцеве не стало катастрофою для наших військових, як Іловайськ. Вони вийшли з цього міста на своїй техніці і зі зброєю. Російські мас-медіа не отримали гарної картинки. У цьому сенсі можна говорити про виграш нашої сторони.

Хто врятував воїнів від Дебальцівського котла?

Зараз деякі українські мас-медіа намагаються переконати нас в тому, що відхід українських військ з Дебальцевого – то наша перемога. Мовляв, усе було сплановано. Ми отримаємо тепер велику підтримку на міжнародній арені, нам дадуть зброю і т.д.

Якщо справді був такий план, то чому його не можна було реалізувати 15 чи принаймні 16 лютого, коли ситуація не була такою загрозливою, а «міжнародний ефект» від цього був би не менший. Адже й так було зрозуміло, що Росія, точніше її бойовики, не дотримуються мінських домовленостей. Схоже, план був інший – триматися до останнього. Чого б вартувала реалізація цього плану, можна лише гадати. Однак цей план «не спрацював».

Тут, очевидно, дала про себе знати громадськість. Ще за кілька днів до 18-го лютого командири добровольчих батальйонів, серед яких є й депутати Верховної Ради, вимагали втрутитися в ситуацію в Дебальцевому – або надати підкріплення, аби вивести звідти українські війська. 17 лютого почалися протести родичів воїнів, які знаходилися в оточенні, з перекриттям трас.

І ще один чинник, який залишився в тіні, але який, на мою думку, був одним із ключових, – втручання Віктора Балоги. Це не просто депутат Верховної Ради. Це людина, яка має великий вплив у Закарпатській області. А 128 Мукачівська гірсько-піхотна бригада, яка воювала в Дебальцевому, була значною мірою укомплектована вихідцями із Закарпаття. Врятувати для Балоги воїнів цієї бригади, було важливою справою. Це значно б підняло його в очах жителів цього регіону. Тому він настирливо вимагав від Президента вивести українських воїнів із Дебальцевого. І зовсім не випадково, що коли 18-го лютого Президент прибув у Артемівськ, він зустрівся з воїнами саме 128 бригади, а її командиру Сергію Шапталу дав звання Героя України. Вважайте, цю високу відзнаку отримав Балога. Словом, Балозі – респект!

Плани Путіна

Що далі робитиме Путін? Повномасштабна війна йому не потрібна. Та й чи готовий він до неї? Сьогодні чітко видно: для нього зараз важливо тримати Україну в підвішеному стані, шантажуючи Донбасом. І здобувати при цьому хоча б невеликі перемоги – приміром, такі, як із Дебальцевим, щоб зберігати у своїх адептів віру в свою «велич» і «геніальність».

Для цього й потрібні йому мінські домовленості. Він вимагатиме, щоб Україна виконувала їх у повній мірі. А сам виконуватиме лише частково. Тобто Україна має зберігати «режим тиші» на всіх ділянках фронту. А Путін дотримуватиметься цього режиму там, де йому захочеться. При цьому лякатиме Захід «великою війною», щоб той особливо не втручався. Така «імплементація» мінських домовленостей дозволить патронованим Путіним проросійським терористам зосереджувати свої сили на певних ділянках фронту, як це було під Дебальцевим, і влаштовувати чергові котли.

Хто буде після Дебальцевого на черзі? Маріуполь? Щастя? Чи, можливо, доблесні «шахтарі» й «терористи» рвонуть до Артемівська й Краматорська?

Як на це буде реагувати українська влада? Здається, здогадатися не складно. Виконувати мінські домовленості й «триматися до останнього».

Петро Кралюк