Слово революція міцно ввійшло в європейські мови, в т. ч. і в мову українську. Це не тільки і не стільки термін науковий, скільки побутовий. Причому, якщо говорити про Україну, то він має переважно позитивну конотацію. Ця позитивність викликана не лише нещодавнім радянським минулим, коли з допомогою комуністичної ідеології вироблялося позитивне ставлення до революції як явища.

Революція трактувалася як очищення й оновлення суспільства. Вона ніби забезпечувала прогрес і щасливе «нове життя». На негативні сторони революції увага, звісно, не зверталася.

Однак не лише в комуністичному дискурсі слово революція набувало позитивного звучання. Таке ж звучання було і в дискурсі націоналістичному. Принаймні в останні віки Україна перебувала в статусі колонії. А визволення від колоніальної залежності мислилося як результат революційних змін. Звідси й ідея національної, або визвольної революції.

Взагалі термін революція в Україні (і не лише в Україні) інтерпретується дуже широко. Є різні варіанти його трактування. Загалом у нас, навіть серед «прогресивних» політологів простежується схильність трактувати революцію в марксистському дусі. Тобто революція веде до зміни т.зв. соціально-економічних формацій. Такими нібито є первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна й, нарешті, комуністична. Правда, прихильники марксизму чомусь не вели мову про рабовласницьку чи, приміром, феодальну революції. Переважно в них мова йшла про буржуазні й комуністичну (чи соціалістичну) революції. У самих же класиків марксизму т.зв. формаційна теорія не була чітко сформульована. Вона вже стала «творчим розвитком» марксизму. Взагалі дуже проблематично говорити, що ця теорія задовільно висвітлювала історичні реалії. Чимало фактів не вкладалися в її межі. Звісно, сучасні наші політологи не дотримуються скрупульозно марксизму в питанні революції, але вважають, що справжня революція має вести до соціально- економічних змін.

Взагалі, якщо звернутися до історії, то бачимо, що революція в її «класичному» варіанті це, радше, явище нової історії. Вона відбувається у новочасних суспільствах, де є розвинутими державні інститути, право й правова свідомість.

Сам же термін революція з’являється в XV ст. Походив він пізньолатинського слова revolutio, що означало поворот, переворот, оборот, і спочатку цей термін переважно використовувалося в алхімії та астрології. Наприклад, відома праця Миколи Коперника «Про обертання небесних сфер», яка побачила світ у 1543 р., в оригіналі називалася ««De revolutionibus orbium coelestium».

З часом термін революція почав використовуватися в різних сферах і в різних дискурсах. Наприклад, неолітична революція (термін, що використовується археології та історії), промислова революція, демографічна революція, культурна революція, наукова чи науково-технічна революція, комунікативна революція, сексуальна революція тощо.

Нас же цікавлять політичні революції, які так чи інакше впливають на суспільство, можуть вести до помітних соціальних змін (хоча не обов’язково). Власне, революції, які ведуть до суспільних змін, іноді іменуються соціальними.

Тут потрібно зробити деякі пояснення. Кардинальні суспільні, точніше соціально-економічні зміни не обов’язково є результатом політичної революції. Наприклад, реформи в царській Росії в 60-их рр. ХІХ ст. призвели до суттєвих економічних і суспільних змін в країні. Але ці зміни революцією не іменують. Приблизно те саме можемо сказати про т.зв. перебудову й розвал Радянського Союзу.

Натомість, маємо чисельні приклади, коли явища, котрі ми зазвичай іменуємо революціями, не вели до важливих змін у соціально-економічній сфері. Такими були революції у Франції, що відбулися після Великої французької революції 1789-1794 рр., російська революція 1905-1907 рр., Лютнева революція 1917 р. тощо.

Політична революція має кілька важливих ознак.

По-перше, вона відбувається в нелегітимний спосіб, порушуючи усталені в країні закони. Результатом революції є зміна законодавства – відмова від старих законів, на зміну яких приходять нові закони. Революціонери, як правило, намагаються переписувати закони «під себе».

По-друге, революція забезпечує зміну політичних еліт. Замість старих приходять нові, в руках яких опиняється влада.

По-третє, прихід до влади нових еліт пов’язаний із перерозподілом власності. Адже нові політичні еліти можуть утримувати владу, володіючи значними ресурсами.

По-четверте, революція здійснюється шляхом широкої народної мобілізації. Різні верстви населення виступають на політичну арену, «творячи історію». Ця мобілізація забезпечує «легітимність» руйнування старих політичних інститутів, усунення старої еліти й прихід до влади нової.

Зміна в ході революції політичної еліти і пов’язаний із цим перерозподіл власності так чи інакше ведуть до змін у сфері суспільно-економічних відносин. Питання, правда, тут стоїть про якість цих змін. Останні значною мірою залежать від якості нових еліт, які приходять до влади. Якщо ці еліти зорієнтовані на паразитуючий спосіб життя, що нерідко буває, тоді годі чекати позитивних соціально-економічних змін. Якщо ж еліти, взявши владу, опиняються перед проблемою обмеження ресурсів, що не можуть забезпечити їм нормального функціонування, тоді вони змушені орієнтуватися на конструктив і шукають шляхів, зокрема з допомогою законодавства, зробити економіку більш ефективною. У такому випадку революція здатна забезпечити позитивні зміни в сфері соціально-економічних відносин, сприяючи прогресивному розвитку. Навіть привести до кардинальних змін у цій сфері.

Політична революція може бути «повною» й «частковою».

«Повна» революція веде майже до повної зміни еліти. Прикладом такої є Велика французька революція чи Жовтнева революція в Росії. При цьому, як правило, відбувається знищення старої еліти, в т. ч. й фізичним шляхом. Звідси – пресловутий революційний терор.

«Часткова» революція, відповідно, веде лише до часткової зміни еліти. Частина старої еліти відходить, втрачаючи реальну владу, інша частина пристосовується до нових революційних перетворень. На зміну «вивільненим» місцям приходять представники нової еліти.

Рівень «частковості» чи «повноти» революції залежить від різних чинників – політичної культури, яка існує в суспільстві, якості старої та нової еліт, здатності останньої здійснювати масштабну революційну народну мобілізацію.

Політична революція часто супроводжується такими явищами, як контрреволюцією та жорсткою конкуренцією в середовищі нової революційної еліти. Контрреволюція викликана протидією старої еліти, намаганням її зберегти владу. Щодо жорсткої конкуренції в середовищі нової еліти, то вона викликана тим, що нових місць при владі не є так багато, як би цього хотілося. Тому серед революціонерів має відбутися відбір.

І перше, і друге явища далеко не завжди мають мирний характер. Нерідко вони супроводжуються кривавими ексцесами, а то й численними жертвами. Чи не найкраще це демонструють згадувані «великі революції» – французька 1789-1794 рр. та Жовтнева, яка отримала продовження в громадянській війні.

Як уже зазначалося, політична революція є явищем Нового часу. Проте це не значить, що вона не мала предтеч у попередні часи. У державах, що сформувалися в умовах традиційних суспільств і в яких, здебільшого, формою правління була монархія, базована на родових принципах, роль політичних революцій відігравали двірцеві перевороти, які вели до зміни оточення монарха, а то й до усунення його від влади (часто з фізичною ліквідацією). Такі перевороти теж забезпечували ротацію еліт. Правда, вони не мали такого масштабного характеру, як це мають політичні революції. Але варто враховувати, що держави традиційних суспільств (навіть імперського типу) «не дотягують» за масштабами, в т. ч. й за кількістю населення, до новочасних держав. А засоби комунікації в державах традиційних суспільств не здатні забезпечувати широку народну мобілізацію. Тому тут зміна еліт відбувається «малопублічно», «кулуарно». Відповідно, й найбільш прийнятною формою цих змін тут є двірцевий переворот.

Політична революція, як і двірцевий переворот, не є ні необхідністю, ні закономірністю, котрі мають вести до соціально-економічних змін. Ці явища, радше, свідчать про вади функціонування державних організмів. Зокрема, вказують на те, що в них не існує належної соціальної мобільності, яка б забезпечувала мирну ротацію еліт, сприяючи при цьому потрібним соціально-економічним змінам.

Тобто, політична революція – це ніби індикатор «ненормальності» держави. У цьому сенсі вона є не стільки благом, скільки «суворою необхідністю», яка при цьому часто для багатьох людей (а то й суспільства загалом) супроводжується чималими втратами.

Петро Кралюк