Події, що відбулися в Грозному (Джохарі) 4 грудня, знову змусили багатьох згадати про Чечню (Ічкерію). Правда, не зовсім зрозуміло, що там насправді відбувалося. Офіційна версія – бойовики напали на центр Грозного, захопили Будинок друку, інші приміщення.

У ніч з 3 на 4 грудня тривали бої. Глава Чеченської республіки Рамзан Кадиров обіцяв очистити місто до ранку. Однак бої тривали протягом цілого дня. Центр Грозного був перекритий. Є втрати і серед бойовиків, і силовиків. У деяких мас-медіа висловлювалися сумніви щодо правдивості висвітлювання цих подій саме в такому ключі. Мовляв, це могла бути спеціально створена російськими спецслужбами медійна картинка, аби відвернути увагу до подій в Україні, зокрема від втрат, які зазнає тут російська армія.

Але такі міркування не видаються переконливими. Навіщо створювати дорогу медійну картинку, руйнуючи приміщення? І, зрештою, навіщо відволікати увагу від жертв серед російських військових в Україні, коли ці жертви просто приховуються?

Схоже, стрілянина в Грозному була справжньою. Тим паче, що наступного дня в приміщенні ФСБ в Махачкалі, столиці Дагестанської республіки, стався вибух. Зрештою, подібні явища на Північному Кавказі нині виглядають майже буденно.

Непокірний Північний Кавказ

Якщо розібратися, то Північний Кавказ для Росії завжди був проблемним регіоном. Росія довго завойовувала цей край. Витворилася навіть колоніальна міфологія щодо війни на Кавказі, до творення якої приклалися стовпи російської літератури – Алєксандр Пушкін, Міхаіл Лєрмонтов, Лєв Толстой. Після завоювання дуже проблематично відбувалася інкорпорація цих земель до складу Російської імперії. Причини були різні – і складні природні умови регіону, що, зокрема, утруднювали комунікацію, й велика етнічна роздробленість – на Північному Кавказі проживало й проживає велике число неросійських етносів і субетносів, між якими й росіянами існують великі культурні та ментальні бар’єри.

Зрештою, чимало народів Північного Кавказу вели вперту боротьбу проти російських окупантів. І ця боротьба стала важливим чинником їхньої історичної пам’яті. А ще значна частина горців Північного Кавказу дотримуються мусульманського віровизнання. Відповідно, для них росіяни-православні є чужі, іновірці. Не дивно, що російська окупаційна влада навіть вдавалася до крайніх методів, наприклад, депортацій північнокавказького населення. Так було за царських часів. І за радянських також.

Але як тільки послаблювався тиск російських державних структур, Північний Кавказ вибухав. Таке спостерігалося в часи розвалу Російської імперії. Нова радянська влада утверджувалася на Північному Кавказі з чималими труднощами. Навіть у благополучні часи «застою» Північний Кавказ лишався «особливим регіоном». Своєрідним свідченням того є хоча б відомий радянський фільм «Кавказька полонянка», де була представлена інакшість цього регіону. А заодно – осудження цієї інакшості з позиції «прогресивного» росіянина.

Розвал Радянського Союзу знову зробив Північний Кавказ вибуховою зоною. Чеченські війни, задавнені міжетнічні конфлікти, «відродження» мусульманства, яке стимулює неприязнь до «невірних»-росіян.

Правда, за часів правління Владіміра Путіна ніби вдалося стабілізувати ситуацію – упокорити непокірних чеченців, дати відсіч різного роду «терористам» у Дагестані, встановити відносний спокій у інших республіках цього регіону. Насправді, це оманлива стабільність. Путін, зосередивши в своїх руках значні грошові ресурси від продажу нафти й газу, вирішив купити місцеві еліти. Яскравий приклад – Рамзан Кадиров зі своєю гвардією. Фактично Москва платить данину Чечні, а якщо конкретно – то Кадирову і його оточенню. Відповідно, ці люди служать Кремлю, намагаючись не допустити спалахів невдоволення. Але подібну ситуацію маємо не лише в Чечні, але і в інших республіках Північного Кавказу. Те, що зараз відбувається в цьому регіоні, можна охарактеризувати таким чином: місцева влада робить вигляд, що вона підконтрольна Кремлю, а Кремль робить вигляд, ніби він контролює ситуацію в регіоні.

Якщо Москва перестане задовольняти апетити місцевих еліт, вони зможуть порвати з нею. Адже свого часу Рамзан Кадиров воював проти Кремля, а потім перейшов на його бік. Яка гарантія того, що при зміні ситуації він не захоче змінити політичну орієнтацію?

Можливе зменшення дотацій, що виділяються для Північного Кавказу, в першу чергу вдарить по тих верствах населення, які не належить до владної еліти. І якщо в «корінній Росії» не варто чекати на радикальні протести, то цього не скажеш про Північний Кавказ. Народ тут «гарячий». До того ж соціальний чинник в цьому регіоні переплетений з клановим. Цілком імовірно, що, скориставшись соціальним незадоволенням, обділені клани захочуть усунути клани заможні, які «розжиріли» на путінських нафторублях.

Початок кінця?

Та повернемось до подій 4 грудня в Грозному. Звісно, це ще далеко не крах путінського режиму на Північному Кавказі. Але – сигнал… Путін «загрався» з Україною. І зараз йому ця гра виходить боком.

Не секрет, що Путін кинув чеченців-кадирівців спочатку в Крим, потім – на Донбас. Крим став для них «легкою прогулянкою», де вони могли непогано поживитися. Розрахунок Путіна був зрозумілий. З одного боку, підгодувати кадирівців; з іншого, вибудувати стіну ненависті між проукраїнськи налаштованими людьми, в т.ч. й кримськими татарами, та потенційними союзниками України – чеченцями. Щодо Донбасу, то тут «легкої прогулянки» не вийшло. З’явилися втрати. Однак було вирішено використати кадирівців «на повну». Їх масово перекидали на Донбас.

Такі дії, з одного боку, не викликали особливого ентузіазму в чеченському суспільстві. З іншого, завдяки їм був послаблений контроль кадирівців у Чечні. Цим і скористалися моджахеди, які вчинили напади в центрі Грозного. Хоча ми не знаємо точно, хто це зробив, однак деякі висновки зробити можна. Здійснили напад місцеві, чеченці; очевидно, з кланів, які конкурують з кадирівцями. Не даремно Кадиров заявляв, що батьки бойовиків будуть відповідати за своїх дітей, їхні будинки знищуватимуться, а їх самих виселятимуть за межі республіки. При цьому він звертав увагу, що під час сутичок загинув один із представників його клану. Фактично Кадиров оголосив міжкланову війну.

Якщо Кадиров не отримає серйозної допомоги з Кремля для боротьби зі своїми супротивниками, ситуація в Чечні може поступово вийти з-під контролю. Зрештою, не лише в Чечні. У нинішній ситуації, коли в Росії все більше дають про себе знати західні санкції, падають ціни на нафту й газ, доходи кремлівських можновладців починають зменшуватися. Вони ще не впали до критичної межі. Але якщо впадуть, то чи зможе Кремль фінансувати своїх удільних князьків на Північному Кавказі? І чи не вибухне цей регіон, як це було вже не раз у історії Росії.

Петро Кралюк