Історія та історіософія України, інтерпретовані Михайлом Грушевським та його школою в народницькому чи то «національному» дусі, не така й безневинна річ. Історичне бачення так чи інакше формує «логіку» політичних діянь. А тепер проаналізуйте діяння Грушевського, який, у силу певних обставин, опинився спочатку на чолі Центральної Ради, а потім молодої Української держави. Ці діяння не викликають захоплення.

Історик і водночас політик здійснив низку помилок. Одним із результатів цих помилок стала звісна трагедія біля Крут, коли кілька сотень молодих людей загинули в боях з більшовиками, не змігши зупинити червоні орди, що йшли на столицю молодої Української держави, Київ. Ні, я не збираюся осуджувати Грушевського. Йому довелося діяти в непростих умовах. За великим рахунком, у нього була слабка команда. Але треба говорити й про те, що він опинився в полоні соціалістичних стереотипів, які, значною мірою, визначалися його історіософією. Потім він за це дорого заплатив. Але й дорого заплатили всі українці. На жаль, та інтерпретація історії, яку ми мали й маємо, часто нас дезорієнтовувала, а на практиці вела до прийняття сумнівних рішень. Хоча б до пресловутого пацифізму, котрий у 2014 р., як і в далекому 1918 р., зробив Українську державу беззахисною перед зовнішньою агресією.

Грушевський творив національну історію з вираженими народницькими (можна сказати – соціалістичними) акцентами. У такій історії головним персонажем був народ (етнос чи новочасна нація). Й свідомо чи несвідомо маргіналізувалися інші чинники – територія, державні організми, родові й кланові інституції, професійні корпорації, конфесії та елітарні верстви. «Національний погляд», звісно, має право на існування. Особливо він став популярним у еру націоналізму (ХІХ – перша половина ХХ ст.). Саме тоді з’являються національні історичні наративи, одним із яких стала «Історія України-Руси» Грушевського.

При всіх достоїнствах цих наративів, вони дають дещо обмежену картину історичного розвитку і саме, завдячуючи цій обмеженості, здатні завести політиків на манівці. Грушевський-політик якраз є чудовим прикладом у цьому плані. До речі, ще за життя Грушевського йому намагався опонувати В’ячеслав Липинський, який запропонував «державницький підхід» до осмислення історичних процесів, надаючи перевагу не народу, а провідній верстві (еліті). Липинський пропонував іншу логіку політичної боротьби за незалежність, аніж Грушевський. Звісно, перший не міг рівнятися з другим як історик. Але як політичний мислитель Липинського, схоже, переважив Грушевського.

«Національна» історія України з помітним проросійськими й соціально-класовими акцентами домінувала в радянські часи. За великим рахунком, вона не змінилася за часів незалежності. Просто її нафарширували деякими національними моментами (переважно в стилі того самого Грушевського). Схематично цей наратив виглядає приблизно так. Предки українців, що з’явилися на теренах сучасної України у період раннього Середньовіччя, створили свою державу – Київську Русь. Ця держава розпалася в результаті «феодальної роздробленості», а потім впала під ударами «монголо-татар». З часом українські землі «загарбали» литовці й поляки. Українців «зрадили» представники їхньої еліти – князі та шляхта, які ополячилися й покатоличилися. Однак українці не змирилися з іноземним поневоленням. Український простолюдини, переважно селяни, створили Запорізьку Січ та козацтво, які стали промотором «боротьби за незалежність». Вершина цієї боротьби –

«народно-визвольна війна» чи «революція» під проводом Богдана Хмельницького, яка призвела до визволення від влади польської шляхти. Правда, це визволення мало своїм наслідком залежність від Росії. Хоча й проти Росії українці повставали. Наприклад, таким було повстання під проводом Івана Мазепи. У кінцевому рахунку вони опинилися під владою двох імперій – Росії та Австрії, де у них у ХІХ ст. відбувався процес національного відродження. Ніби результатом цього відродження стали визвольні змагання 1917-1920 рр. Незважаючи на їхню поразку, українці все ж продовжували боротьбу за свою національну свободу, перебуваючи в складі різних держав. Зрештою, результатом цієї боротьби можна вважати появу незалежної України в 1991 р. А нинішня війна з Росією – це ніби продовження боротьби за незалежність.

Словом, якщо дотримуватися національної інтерпретації історії, то історія України (свідомо чи несвідомо тут розуміється територія нинішньої Української держави) – це історія українського етносу, а в новий час – історія української нації. Ця історія має телеологічний характер. Вона є боротьбою за незалежність, яка закінчується створенням своєї держави. Не скажу, що інші історії європейських народів не є такими телеологічними. Тут ми, як то кажуть, «у тренді».

Інша річ, що ця історія не здатна пояснити багато речей, дуже сумнівно представляє певні моменти минулого і часто здатна дезорієнтовувати наших сучасників.

Почнемо з того, що «національна» історія України фактично починається з Київської Русі. А що було до того, то передісторія. Хоча історія українських земель до Київської Русі надзвичайно багата. У античні часи ці землі відігравали помітну роль у історичних процесах і в Європі, і в Азії. Але наших істориків це мало цікавить. То ж не наша, «не національна» історія.

Якщо ж говорити про Київську Русь – це була не українська, а тим паче не російська чи білоруська етнічна держава. Її можна розглядати як надетнічну воєнно-торгівельну імперію на «шляху із варяг у греки», тобто на балто-чорноморському геополітичному просторі. На теренах Русі жили різні етноси (племена). І не лише слов’янські (ареал розселення слов’янських племен у основному співпадав з «українською» територією Русі). Жили тут також фінно-угорські, летто-литовські й тюркські етноси. Певну частину еліти цієї імперії становили варяги, куди, ймовірно, входили вихідці з поморських слов’ян та скандинавів.

Правда, у Київській Русі домінування отримав слов’янський первень. Церковнослов’янська мова стала мовою культури, яка поширювалася з допомогою утвердженої тут православної церкви. Майже трьохсотлітнє існування Русі як відносно єдиного політичного організму – це немалий строк. За цей час сформувався руський (не плутати з російським!) політичний та культурний простір. І наїзд Батия, розбір цього простору різними державами не зруйнував його. Він реально проіснував щонайменше до XVII ст. включно.

Говорячи про Київську Русь, варто зважати, що її південні землі не охоплювали терени нинішньої України. У Криму були сильні впливи Візантії, тут існували її міста, наприклад, звісний Херсонес, де князь Володимир ніби прийняв хрещення. Південь і схід – це було «дике поле», де переважно жили кочові народи. На ці терени руський політичний і культурний простір практично не розповсюджувався.

Падіння Київської Русі політично роздробило і так не єдині землі України (мається на увазі в її нинішніх кордонах). Якщо говорити про Середньовіччя й ранньомодерні часи, то ці території входили до складу різних державних утворень – руських князівств, найбільшим із яких було т.зв. Галицько-Волинське, Молдавії, Угорського королівства, пізніше – князівства Ерделі (Трансільванії), Королівства Польського та Великого князівства Литовського, що в 1569 р. об’єдналися в одну державу – Річ Посполиту, Великого князівства (царства) Московського,

Кримського ханства, Османської імперії. Практично в усіх цих утвореннях були присутні руські (українські) елементи, відіграючи де більшу, а де меншу роль. Але це окрема тема, яка потребує спеціального розгляду.

Із усіх цих державних утворень геополітичними наступниками Київської Русі можна вважати хіба що Руське королівство, яке в нас часто звично іменується Галицько-Волинським князівством, а потім Річ Посполиту, які намагалися контролювати балто-чорноморський простір. Однак на початку XVIII ст. цей простір опинився в руках Московії, яку правомірно вважати геополітичним наступником Золотої Орди. Становлення Московії відбулося за часів хана Узбека як частини його імперії. Практично до кінця XVII ст. московські правителі вважалися васалами кримських ханів, котрі розглядалися як наступники Чингісідів – ханів Золотої Орди. Московський цар Петро І створив імперію, яка поєднала, з одного боку, геополітичний спадок ординців, з іншого, Київської Русі. Ця імперія контролювала як балто-чорноморський простір, так і величезні степові території, які колись належали Золотій Орді. Петро І спеціально взяв для своєї держави назву Російська імперія. Назва була «вкрадена», оскільки Руссю чи Росією до того часу переважно іменувалися українські й частково білоруські етнічні території. Але ця «крадіжка» мала на меті залучити руський (переважно український) людський ресурс для побудови нової імперії. Справді, чимало українців служили їй, вважаючи її «своєю» державою. Таким був Іван Мазепа, якого ми зараз трактуємо як свого національного героя і навіть як борця за українську незалежність. Таким був українець Феофан Прокопович – провідний ідеолог Російської імперії й реформатор її церкви. Можна назвати низку імен українців, які стали провідними політиками й культурними діячами імперії. Українці фактично віддали цій імперії свою культуру й свою мову. Російська мова – це модернізована староукраїнська книжна мова.

Здавалося, українці в умовах Російської імперії не повинні були в часи націоналізму творити свій національний рух. І все ж він зародився саме на підросійській Україні. Звісно, тут спрацював етнічний чинник. Українці відрізнялися від «корінних великоросів» і своєю мовою, й побутовою культурою, і ментальністю. Але чи цього було достатньо для появи національного руху? Наприклад, населення Новгородської землі теж помітно відрізнялося за вказаними ознаками від «корінних великоросів». Але тут не виник «новгородський національний рух». У цьому випадку мусила спрацювати ще низка інших чинників. Спочатку це було незадоволення малоросійського дворянства, що походило із козацької старшини, рівнем інтеграції в імперські структури. Тут українцям доводилося жорстко конкурувати з іноземцями, зокрема німцями. Потім немалу роль відіграла боротьба між імперськими структурами та польським національним рухом за «український ресурс». У цій боротьбі і одна, й друга сторона намагалися витворити свій «український культурний світ», що, в кінцевому рахунку, працювало на українську ідею. Також український національний рух мав підтримку на Галичині й Буковині, які в ХІХ ст. входили до складу Австрійської імперії. Віденський двір, намагаючись дотримуватися балансу національних сил у своїй державі, використовував українців у протистоянні з деякими більш потужними націями, зокрема поляками. Також український рух потрібен був Габсбургам, щоб протистояти російським, т.зв. москвофільським впливам.

Правда, український національний рух не виявився достатньо потужним. Проголошення в 1918 р. українських держав – Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки – стало результатом не стільки цього руху, скільки геополітичних змін, що відбулися в той час у Європі. Те саме можна сказати й про виникнення нинішньої незалежної України в 1991 р.

Звісно, це не значить, що ми повинні ігнорувати етнічний (у новітні часи – національний) чинник при висвітленні історії України. Він, безперечно, відігравав певну роль і в часи давні, і в часи новітні. Цей чинник визначив існування культури Русі як культури слов’янської чи навіть як староукраїнської. Він сприяв перетворенню козацького феномену, який народився на межі тюркського й українського світів, з феномену тюркського у феномен український. Козацтво ж відіграло помітну роль у політичних процесах на українських землях у XVII-XVIII ст. Хоча його роль була, радше, деструктивною, ніж конструктивною. Адже фактично завдяки йому чимало українців були вирвані зі світу європейського, частиною якого була Річ Посполита, й опинилися в світі «євразійському» (спочатку в складі Московії, а потім – Російської імперії). Етнічний чинник сприяв формуванню новітньої української національної культури, а також виникненню державних організмів, які вважалися українськими. Насправді ця українськість часто була не стільки фактичною, скільки формальною.

Словом, етнічний (чи національний) чинник був лише одним із «гравців» у історії України. За великим рахунком, подобається це нам чи ні, він ніколи не ставав головним «гравцем». Тому розглядати крізь призму цього чинника історію України – це творити таке собі королівство кривих дзеркал. На жаль, це «королівство» має стосунок не стільки до минулого, скільки творить сучасні візії українців і навіть їхнє бачення майбутнього.

Певно, пора вже зрозуміти, що територія нинішньої Української держави є результат різних геополітичних «ігор», які тривали протягом не одного століття. І в цих «іграх» далеко не завжди враховувався етнічний чи національний чинник. За межами Української держави ми маємо значні українські території, які могли б свого часу прислужитися «українській справі». Є вони в Росії, Білорусії, Польщі, Словаччині, Румунії, Молдавії. Але, схоже, вони для нас уже є втраченими. Натомість, до складу України ввійшли терени, які порівняно недавно були освоєні українцями і де рівень української ідентифікації доволі низький (Схід і Південь). Є й територія, де навіть формально українці становлять меншість. Це – Крим, деякі райони Донбасу, Закарпаття, Буковини, Одеської області.

На жаль, за роки незалежності наші очільники не мали і не мають програми консолідації населення своєї держави. Не мають вони й розуміння того, яку роль у цій консолідації мав би відігравати український національний чинник, а яку – національні меншини. І як для користі цієї консолідації переформатувати викладання гуманітарних дисциплін – не лише історії, а й літератури, мови тощо. Бо та історія України, яка в нас викладається, це переважно набір старих міфів, присмачених радянським соусом. Один козацький міф чого вартує! Так само як і гайдамацький.

Чого, наприклад, вартує героїзація Богдана Хмельницького, який своїми діями не лише створив страшну руїну на українських землях, а й приєднав їхню частину до Московії? Цього героя за його життя та й після нього навіть не прославляли козацькі літописці (зверніться хоча б до Літопису Самовидця!). Прославлення його почалося за часів Російської імперії, а потім це успішно продовжувалося в радянські часи (можна згадати творіння Олександра Корнійчука чи Натана Рибака про цього гетьмана). Словом, гарного героя нам підсунули росіяни й радянські ідеологи. А ми з того радіємо.

Може, пора вже відійти від нашого гуманітарного хуторянства, коли зосереджуємося на застарілих міфологемах, забуваючи про те, що і в часи минулі, й теперішні ми були і є частиною світових процесів. І, може, нам варто говорити не лише про «козацьку славу» чи гайдамаків, а й про курців Ференца Ракоці (до речі, серед них була більшість русинів-українців); про героя двох континентів Тадеуша Костюшка, який походив із української шляхетської родини; про барського конфедерата Казиміра Пулавського – національного героя Сполучених Штатів Америки; ще про одного барського конфедерата Моріца Беньовського – правителя Мадагаскару; найвідомішого філософа Османської імперії у XVIII ст. Аккірмані, котрий походив з українських земель; волинянина Гуго Коллонтая – автора першої європейської конституції; одного із найвідоміших національних поетів Польщі Юліуша Словацького, що народився в Кременці, а по материнській лінії походив з української шляхти; Міхая Емінеску (Михайла Еміновича), який, судячи з усього мав українське походження, володів українською мовою, жив у Чернівцях, але став філософом і одним з найвідоміших класиків румунської літератури; Джозефа Конрада (Теодора Коженьовського) – класика англійської літератури, що народився неподалік Бердичева; українця Нестора Кукольника, який конкурував у літературі з Пушкіним і стояв біля витоків індустріалізації Донбасу; вихідця зі Львова Мухаммада Асада (Леопольда Вайса) – одного з батьків Пакистанської держави; батька американського поп-арту Енді Воргола (Андрія Ворголи), що народився в сім’ї емігрантів-русинів. Цей список можна продовжувати. Але ці персонажі і події, пов’язані з ними, не цікаві для нашої «національної» історії. Більше того, ці люди можуть бути навіть трактовані як «зрадники». Зате не зрадниками для нас є мандрівний філософ Григорій Сковорода, що працював у т.зв. «комісії Вишневського», яка, закуповуючи вино в Угорщині, займалася розвідувальною роботою для Росії в Австрійській імперії; або Микола Гоголь, який відверто працював на російську імперську владу. Якщо ми далі будемо продовжувати в такому дусі, то боюся, що залишимося на маргінесі історії зі своїми козаками та гайдамаками.

І на завершення. Може, нашим історикам пора вже припинити переписувати історію України, а написати й видати книгу «Україна в світовій історії», де б фігурували зазначені вище персонажі. І не лише вони. Та й перекласти цю книгу хоча б для початку англійською. Можливо, тоді ми зі світом заговоримо зрозумілою мовою. А світ зрозуміє, що Україна – не якийсь хутір, а справді цікава земля, сини якої робили й роблять чималий внесок у світову історію й культуру.

Петро Кралюк