«Останній римлянин», давньоримський мислитель Северин Боецій, знаходячись у в’язниці і знаючи, що його чекає смерть, написав твір «Розрада від філософії». Для чого це він зробив? Хотів укласти свій філософський заповіт? Чи все таки справді шукав розраду в складних умовах.

Як би там не було, але цей твір справді став філософською розрадою. Коли після падіння Римської імперії Західна Європа опинилася в стані розрухи й варварства, чи не єдиними осередками культури залишалися християнські монастирі, в бібліотеках яких зберігалися манускрипти, що несли світло зруйнованої Античності. І, виявляється, що в багатьох монастирських книгозбірнях був рукопис «Розрада від філософії». Хоча сам твір не належав до «класичної» християнської лектури.

Без перебільшення, Боецій з його «Розрадою від філософії» та іншими напрацюваннями став «учителем європейського Середньовіччя». Недаремно великий італійський поет Данте в «Божественній комедії» представляв цього мислителя як «окрасу раю». Про нього він висловився так:

«Все благо убачивши, стократ радіє

Душа безгрішна, що брехливість світу

Явила всім, хто наслухати вміє»

(Переклад М. Москаленка).

Значною мірою саме завдяки Боецію європейці протягом «темних віків» знайомилися з культурними здобутками Античності, зокрема її філософією. Це було не останньою причиною того, що в період «високого Середньовіччя» й особливо в епоху Відродження європейська культура досягла значних звершень. Це стало однією з важливих причин розквіту західноєвропейської цивілізації й перетворенню її в світового лідера. Роль філософської культури в цьому була далеко не останньою.

Розвинута філософія – індикатор успішності

Зараз не будемо з’ясовувати, що таке філософія, шукати «правильне» її визначення. Це - тема окремої розмови. Зазначу лише те, що коли точні й навіть гуманітарні науки прагнуть до акумулювання об’єктивної інформації, на основі якої формулюються «об’єктивні» закони, надаються практичні рекомендації, то філософія, здебільшого, зайнята більш «високими» проблемами. Останні є не стільки «об’єктивними», скільки «суб’єктивними». Їхня постановка й вирішення залежать від часу, місця, середовища, в якому живе людина і від того, як вона сприймає оточуючу дійсність. Філософія, даючи відповідь на «вічні» питання (наприклад, що таке світ, як він виник, яке місце в ньому людини і т.п.), не може дати «точну» відповідь.

Однак оскільки «філософії» осмислюють смисложиттєві проблеми в певний історичний час, у конкретному місці й культурній ситуації, то це робить їх «виявом духу епохи», етносу, нації, «квінтесенцією культури» тощо. Тобто вони відображають культурне життя конкретної спільноти у відповідний час, даючи свою відповідь-«істину» на «вічні» питання.

Завдяки своїй «універсальності» філософія здатна стати важливим ферментом творення символічного світу людини, визначати орієнтири її світогляду, ставати базовим елементом культури. Ми навіть на побутовому рівні вживаємо поняття (ідея, космос і т.п.), які свого часу були запропоновані філософами і в яких було закладене відповідне сприйняття реалій світу.

З допомогою філософії людські спільноти (етноси) здатні не лише осмислювати своє буття, а й здійснювати культурну експансію, нав’язати власний символічний світ, своє світосприйняття іншим, менш розвинутим народам, тим самим здійснюючи їхнє мирне завоювання. Народи, що мають розвинуті філософські системи, це народи-лідери, а розвиненість філософії – своєрідний показник розвитку народу.

Чи випадковим було те, що учителем Олександра Македонського був відомий філософ Аристотель? Так, можна говорити: мовляв, це навчання нічого не дало знаменитому полководцеві, адже Аристотель не навчав його військової справи. Воно ніби так. Але Аристотель навчив Олександра більш важливим речам – широко дивитися на світ, позбавив його провінційності, притаманної македонським правителям, навчив бути «володарем світу».

Чи випадково римські імператори, які володіли величезними теренами, шанували філософію? Звісно, не без того, що в цьому шануванні було і чимало гри, і чимало фальші. Та все ж… Принаймні серед них зустрічалися й справжні філософи. Наприклад, таким був Марк Аврелій.

А тепер зверніть увагу: занепала Римська імперія, розвалилася – і на західноєвропейських теренах практично зникла філософія. Зате її розквіт спостерігався в Арабському халіфаті, де почав процвітати аристотелізм, котрий потім був прищеплений європейцям арабами.

І як тільки Європа вийшла зі стадії занепаду, на її теренах починає розвиватися філософія: спочатку схоластика на основі аристотелізму, пізніше – ренесансна, новочасна філософія, «друга схоластика», просвітництво.

Можливо, я наведу дражливий приклад – правління Катерини ІІ. З певних причин, ми сприймаємо цю правительку вкрай негативно – вона й автономію України звела нанівець, і Запорізьку Січ ліквідувала. Але давайте не будемо заперечувати: це була справді талановита правителька. Саме вона звершила будівництво грандіозної політичної споруди – Російської імперії, яку почав будувати ще Петро І. При цьому Катерина ІІ позиціонувала себе як «філософ на троні», вела переписку з відомими мислителями того часу, зокрема Вольтером і Дідро. Вони навіть дивувалися, як їй, людині, що завантажена державними справами, імператриці, яка веде постійні війни, ще вистачає часу писати «філософські листи». А, може, якраз успіхи Катерини ІІ і обумовлювалися тим, що вона писала такі листи? Зрештою, завдяки своїм контактам з французькими філософами Катерина ІІ створила собі позитивний імідж в Європі.

Чи були в Україні «філософи на троні»? Виявляється – були. Уже за часів Ярослава Мудрого бачимо протегування мислителям. Тоді й з’являється в нас Іларіон зі своїм «Словом про закон і благодать». Філософом на троні можна вважати Володимира Мономаха. Його «Поучення…» правомірно трактувати як твір філософський. Галицько-Волинський літопис називає філософом князя Володимира Васильковича, який зробив чимало і для політичного, й культурного розвитку Волині.

На жаль, після цього ми вже не мали «філософів на троні». Хіба що до цього рівня дотягував Мазепа. Правда, цей небезталанний чоловік, певно, більше зробив для розбудови Російської імперії, аніж для розбудови України.

Українці – нація «нефілософська»?

Колись Володимир Винниченко писав, що історію України не можна читати без брому. Дозволю собі перефразувати цього класика: історію філософії України теж не можна читати без брому. Принаймні ту, яка викладається в поширених нині в нас підручниках. Виглядає вона приблизно так. Мовляв, філософія на наші землі прийшла разом із християнством. Якась філософія, чи навчання філософії, існувала в Київській Русі. Але говорити про її особливі здобутки не доводиться. Після цього – взагалі період «темних віків», вважайте, порожнеча. Тільки в XVI ст. з’являються на українських землях відголоски Ренесансу, полемічна література і, нарешті, Києво-Могилянська академія. «Апогеєм» української філософії є Григорій Сковорода. Про цього «козацького філософа» в нас багато хто знає. Принаймні чув його ім’я. Проте є зовсім мало людей, які здатні пояснити суть філософії цього мислителя. Після Сковороди в нас ніби й була якась філософія, але «не зовсім наша» – то класична німецька, то російська релігійна, то марксизм, націоналізм, зорієнтований на західні зразки… Ще, правда, люблять у нас поговорити про якусь специфічну «філософію серця», котра, мовляв, виражає суть української думки. Хоча цієї «сердечної філософії» геть небагато – Сковорода, Гоголь, Юркевич. Ось і, вважайте, все. Чи майже все. Словом, який з українця філософ.

І це при тому, що українська земля породжувала і знала блискучих філософів. Дозволю назвати собі низку яскравих фігур – Анахарсіс, якого вважали одним із семи давньогрецьких мудреців; Біон Борисфеніт, творець оригінального філософського жанру діатриби; Андрій Вишоватий, один із провідних ідеологів соцініанства, автор роботи «Релігія, згідна з людським розумом», яка вплинула на філософів-просвітників; Гуго Коллонтай, філософ-просвітник, один із співавторів першої європейської Конституції; Василь Довгович, член Угорської академії наук, прекрасний знавець філософії Канта; Аккірмані, один із провідних мусульманських філософів посткласичного періоду; Сергій Подолинський, мислитель, який змусив Маркса переглянути «класичний марксизм», зокрема теорію додаткової вартості; плеяда представників Львівсько-Варшавської школи (хоча, направду, ця школа була переважно Львівською)… При бажанні цей перелік можна продовжити. І кожна з названих фігур не менш значима, ніж «популярний» Сковорода. Але хто в нас знає про цих мислителів та їхню філософію? Зате ми й далі продовжуємо «списувати Сковороду».

Чи нормальний такий стан речей? Напевно, для безпретензійної нації, яка не прагне ставати лідером, цього - цілком достатньо. Вистачить провінційного філософа, який, за великим рахунком, оригінальністю не відзначався, транслюючи старі ідеї неоплатонізму.

З такою історією філософії України, котру ми собі сотворили на день сьогоднішній, годі сподіватися, що матимемо повноцінну філософію, здатну осмислювати існуючі виклики. Адже опертися на власну філософську традицію – ніби й нема на що. Тому залишається, в ліпшому випадку, «позичати» ідеї в модних філософів на Заході. Хоча, насправді, часто запозичуються не стільки ідеї, скільки модна термінологія, з допомогою якої деякі наші ніби філософи приховують відсутність думок.

Іловайськ на гуманітарному фронті

Реальний стан філософії в Україні виглядає плачевно.

Т.зв. марксистська філософія, що «процвітала» в Україні за радянських часів, нагадувала таку собі «новітню схоластику», яка була служницею компартії. В принципі, те саме можна сказати й про інші суспільні дисципліни, які, зокрема, викладалися у вищій школі. Хіба що філософія більше сприяла розвитку критичного мислення. Тому була чи не найбільш «підривною» і «вільнодумною» дисципліною.

З падінням СРСР та становленням незалежної України суспільні дисципліни втратили «господаря». Компартія перестала бути керівною та спрямовуючою. Традиційно суспільні дисципліни продовжували викладатися. Відбулися зміни – на місце одних дисциплін прийшли інші, деякі змінили свої назви. Викладачі (хто гірше, хто краще) намагалися відійти від марксистської методології, шукали нові підходи.

Однак у державі, де свідомо чи несвідомо завалювалася гуманітарна політика, суспільні дисципліни виявилися непотрібними. Особливо непотрібною виявилася філософія. Для нашої «нової еліти» це взагалі щось «зарозумне». Ще й до того непрагматичне. А справді, яка користь від неї?

Правда, один наш колишній гарант любив уживати слово філософія. Інше питання, чи розумів його значення.

А взагалі якщо розібратися, то влада дуже мало зробила, аби переорієнтувати суспільні дисципліни, надати їм україноцентричний характер. Зате коли до влади приходили «правильні люди», які служили Кремлю, вони про гуманітарну сферу не забували. Згадайте попереднього міністра освіти Дмитра Табачника. Він чітко робив свою справу, переорієнтовуючи гуманітарний блок на службу «русского міра».

Нинішня влада вирішила взагалі викинути суспільні дисципліни, ліквідувавши їхній «обов’язковий» статус у викладанні. Робиться це під гарними «європейськими» гаслами, зокрема під гаслом «автономії» вищих навчальних закладів. Хоча, насправді, все це має достатньо прагматичне пояснення. Наступного навчального року передбачено, що максимальне навантаження викладачів становитиме 600 годин, тобто буде суттєво зменшено (орієнтовно на 20-30%). При цьому кількість ставок має лишитися така ж. Так, вишам дадуть «автономію» у виборі дисциплін. І як вони скористаються нею, здогадатися неважко. Здебільшого, викинуть «непотрібні» суспільні дисципліни, щоб привести навантаження до відповідних стандартів.

Яка буде користь від такої «реформи»? Теж здогадатися неважко. Матимемо чимало кваліфікованих гуманітаріїв, які будуть без роботи й отримуватимуть допомогу по безробіттю. Словом, гряде суттєва «бюджетна» економія в цей непростий час.

Та це лише один бік медалі. Ми ризикуємо втратити гуманітарну складову в навчальному й виховному процесі студентів. І це в умовах гібридної війни, де велику роль відіграє інформаційна, власне гуманітарна, складова, коли ворог свідомо нав’язує нам через пропаганду своє бачення світу, культурні та суспільні цінності.

Тут мимоволі пригадується кадр з класичного Довженківського фільму, коли розлючений селянин, згорьований війною, злиднями, починає бити коняку, а вона говорить йому людським голосом: «Не туди б’єш, Іване!»

Невже наші високопоставлені не розуміють, що нинішня наша війна з Росією – це не тільки результат розвалу нашої армії, силових структур, а й результат недолугої гуманітарної політики? Тепер ми, схоже, ризикуємо отримати Іловайськ на гуманітарному фронті.

Принагідно хочеться нагадати таке. У царській Росії після «весни народів» 1848 року вирішили в університетах відмінити викладання філософії. Філософія для самодержавного режиму стала «дуже крамольною». «Заборона філософії» ніби стала індикатором кризових явищ у цій величезній імперії. Через кілька років Росія програла Кримську війну, продемонструвавши і свою слабість, і гнилість. Терміново були проведені реформи на початку 60-их років ХІХ ст. …І тоді філософію повернули в університети. Повчально – чи не так?

Петро Кралюк