В останні роки існування Радянського Союзу помітно активізувалися національні рухи в республіках. Не була тут винятком Україна. Складовою частиною цього руху стало відродження козацтва, в якому багато хто з українців вбачав одну із найбільших своїх національних святинь. І хоча козацькі традиції на теренах України відійшли в минуле, але існувала «козацька ідея», зазнаючи певних трансформацій. Ця «ідея», на перший погляд, була зрозумілою та близькою для багатьох українців. Тому відродження козацтва було ніби само собою зрозумілим.

У 1989-1990 рр. виникають різноманітні організації, які іменують себе козацькими, – «Вільне козацтво», «Козацька Просвіта», «Запорозька Січ», «Галицька Січ», «Буковинський курінь», «Черкаський полк», «Чернігівський курінь»,«Харківський слобідський полк», «Мукачівський Кіш», «Херсонський курінь» і т. д.

Були спроби об’єднати ці структури, які часто виникали стихійно, під егідою Народного Руху України (НРУ). У 1990 р. за ініціативою цієї громадсько-політичної організації було відзначене 500-ліття українського козацтва. Правда, ця дата була дещо «натягнута», оскільки перша писемна згадка про козаків на українських землях припадає на 1492 р. Відзначення цього ювілею мало масштабний характер. Масові заходи відбулися на острові Хортиця в Запоріжжі та в селі Капулівка поблизу Нікополя, в яких взяли участь близько півмільйона осіб з усіх регіонів України та представники діаспори. Там же відбувався масовий запис присутніх «у козаки».

3-5 серпня представники створених козацьких осередків провели першу Отаманську Раду на могилі запорізького кошового отамана Івана Сірка. Було вирішено відновити українське козацтво й провести установчу раду в Києві. Її провели 15 вересня, створивши об’єднання «Українське козацтво».

Остаточне оформлення цієї організації відбулося на свято Покрови в 1991 р. Першим гетьманом всеукраїнської організації «Українське козацтво» став В’ячеслав Чорновіл. Однак останній недовго був на цьому становищі. Уже наступного року його замінив генерал-майор Збройних Сил України Володимир Мулява. У 1992 р. ця організація провела резонансну акцію – кінний перехід «Україна – Дон – Кубань», яка була приурочена до 200-ліття переселення Чорноморського козацького війська на Кубань. Вона сприяла не лише відновленню «козацького духу», але й також зв’язку України з кубанським козацтвом.

Проте вже на перших порах становлення козацького руху виявилося чимало проблем. Далася взнаки анархічність у діяльності козацьких організацій, які виникали стихійно, а їхні члени не мали чітких уявлень, чим вони мають займатися. Фактично втративши давні козацькі традиції й будучи відірваним від традиційного козацького середовища, ці організації почали виробляти «новітнє» розуміння завдань козацької спільноти, яке часто виявлялося спробами видавати власні уявлення за звичаї, а свої інтереси – за політичну доцільність.

За гетьманування Муляви частина членів «Українського козацтва» влилася у структури реформованих політвідділів, які почали називати соціально-психологічними службами. Але більшість козаків опинилася «не при ділі». Їм готувалася роль опереткового воїнства, покликаного розважати різноманітну публіку, зокрема гостей із-за кордону. Час від часу «Українському козацтву» підкидали деяке фінансування на закупівлю бутафорського озброєння, проведенняфестивалів тощо.

Реальними ж носіями українських козацьких традицій залишалися нащадки кубанських козаків. Однак спроби залучити їх до козацького «відродження» в Україні особливих успіхів не мали. Козаків Кубані швидко взяли під контроль російські владні структури. Також російська влада спробувала вплинути (і не безуспішно) на український козацький рух. У 1993-1994 рр. у Запорізькій області сформувалася організація, яка іменувала себе Запорізьким козацтвом і керівництво якої взяло курс на співпрацю з козачими формуваннями Росії, а також з лівими й проросійськими партіями та рухами в Україні. Ця організація заявила про підтримку т. зв. «канонічної» Української православної церкви (насправді – філії Руської православної церкви). Таким чином, був започаткований розкол в українському козацькому русі. Організація «Українське козацтво», будучи об’єднанням різних козацьких організацій, поступово почала розпадатися. Окрім того, з’явилися нові козацькі організації.

У жовтні 1998 р. гетьманом «Українського козацтва» був обраний генерал-майор, народний депутат Іван Білас. Були сподівання, що йому вдасться дати «нове дихання» козацькому руху. Білас зробив ставку на співпрацю організації з державними структурами, сприяв залученню її до лав впливових бізнесових та політичних діячів. Завдяки його зусиллям було видано два президентські укази щодо відродження козацтва. Козакам надавалися певні пільги, насамперед в отриманні земельних ділянок «для ведення традиційного господарства». На практиці це дало змогу деяким хватким обласним і районним отаманам стати землевласниками й організувати на пільгових умовах фермерські господарства. Козакам також дозволили використовувати форму, яка, «за збігом обставин» копіювала армійську чи міліцейську – залежно від того, які «питання» потрібно було вирішувати.

У 1999 р. «Українське козацтво» підписало угоду про спільну діяльність із Товариством сприяння обороні України. Пізніше подібні угоди були укладені з Міністерством внутрішніх справ, Міністерством оборони та Міністерством з надзвичайних ситуацій. Відповідно, були спроби залучати членів козацьких організацій до охорони громадського порядку, профілактики правопорушень, охорони державного кордону, ліквідації наслідків стихійних лих. Правда, складно говорити про якісь особливі успіхи співпраці «Українського козацтва» й державних структур у цьому плані.

Не дуже вдалою виявилася й політична кар’єра «Українського козацтва». Очевидно, Білас розраховував, що ця організація стане впливовою політичною силою, здатною здійснювати значну електоральну мобілізацію. Але цього не сталося. Загалом члени «Українського козацтва» мали націонал-патріотичну орієнтацію і не підтримували режим президента Леоніда Кучми, з яким Білас пішов на співпрацю. Це породжувало непорозуміння між верхами й низами організації. Тому підтримка владних ініціатив з боку «Українського козацтва» була незначною. Фактично організація деградувала, втрачаючи свій авторитет.

Коли в 2005 р. президентом України став Віктор Ющенко, «Українське козацтво» проголосило його своїм гетьманом. Було сподівання, що високий президентський патронатат дасть сильний імпульс для розвитку козацького руху. Тим паче, що Ющенко часто вдавався до прокозацької риторики, заявляв про свою прихильність у справі відродження «козацької слави».

Указом Ющенка було створено Раду Українського козацтва, до якої ввійшли усі керівники козацьких організацій і яку очолив особисто президент. Секретарем ради та радником Президента з питань козацтва призначили Станіслава Аржевітіна – екс-голову банку «Ажіо», який, щоправда, козацькими справами особливо не переймався. Однак підвищення статусу Ради дало можливість деяким козацьким отаманам облаштовувати власні бізнесові й громадські структури. Щодо планів інтеграції козацтва в силові структури, створення загонів для охорони кордонів, використання козацького досвіду в підготовці призовників, то вони так і лишилися планами.

Демонстративне козакофільство Ющенка з часом обернулося проти самих же козаків. Цей президент, на якого покладали великі надії патріотичні налаштовані українці, дуже швидко розчарував їх. Багато хто почав сприймати його захоплення «козацькою справою» з певною часткою іронії. Це іронічне ставлення почало переноситися на козацтво загалом. Зрештою, й самі представники козацького руху давали для цього підстави, часто зводячи свою діяльність до бутафорських діянь.

Невдалими виявився й похід українського козацтва в політику. На початку 2000-х років були спроби створити козацькі партії, але лише одна із них була зареєстрована Міністерством юстиції України. Це – Всеукраїнська партія духовності i патріотизму

(зареєстрована 30 березня 2001 р.). Принаймні вона декларувала «козацьку ідею», а її лідером став гетьман реєстрового козацтва Анатолій Шевченко. Більшість козацьких партій виникли саме в час президентської каденції Ющенка. У травні-червні 2008 р. було зареєстровано аж три такі партії – Козацька Українська партія, Всеукраїнська козацька партія і Партія козаків України. А 28 вересня 2010 р. була ще зареєстрована Козацька народна партія. Ні одна з цих партій не стала серйозною політичною силою, принаймні парламентською партією. Тобто вони були й залишаються маргінальними політичними структурами. Тут мимоволі напрошується висновок, що «козацька ідея» в Україні не спрацювала – принаймні в плані політичному.

Сучасне українське козацтво розколоте на безліч течій, не оформлене навіть у аморфну конфедерацію. Важко сказати, скільки нині існує козацьких організацій, починаючи від районного рівня й закінчуючи республіканським. Називається цифра – близько семиста. Зрозуміло, більшість із них існує лише на папері і не займається ніякою реальною роботою.

Загалом нині виділяють чотири напрямки козачого руху – реєстровий, запорозький, вільний і традиційний (звичаєвий). Правда, цей поділ відносно умовний.

Реєстровий напрямок представляють такі організації, як «Українське козацтво» й «Українське реєстрове козацтво» (керівник – уже згадуваний Анатолій Шевченко), меншою мірою – «Військо запорозьке низове» (отаман — Олександр Панченко). Ці організації зорієнтовані на державні структури. частиною.

Запорозький напрям представлений громадською організацією «Козацтво Запорозьке» (верховний отаман — Дмитро Сагайдак). Ця організація зорієнтована на підтримку т. зв. Української православної церкви й має відверто проросійський характер. Забудь-якоїнагоди«запорозькі козаки»наголошують про свою підтримку «канонічного православ’я». Щодо кількості членів і реально існуючих регіональних структур, то «Козацтво Запорозьке» значно перевищує всі інші козачі організації в Україні. Серед членів цієї організації є народні депутати, великі бізнесмени й фінансисти, навіть закордонні політики й підприємці. Наприклад, до «Козацтва Запорізького» входив покійний посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін.

До «вільних козаків» зараховують «Об'єднане козацтво України», яке орієнтується на Українську православну церкву Київського патріархату. Керівник цієї організації АнатолійПоповичнаголошує, щоєправославним, аленеперешкоджаєвступудолав очолюваної ниморганізації представникам іншихконфесій. Він також є відомим майстром бойових мистецтв і є власником чорного поясу карате. Тому кадровий резерв для «Об'єднаного козацтва України» – це молоді люди, що займаються боями навкулачки.

«Звичаєве» козацтво, до якого належать усілякі «характерники» та прихильники поганства, не має значного поширення в Україні. Його лідером вважається Євген Петренко – колишній головний отаман «Українського козацтва».

Козацький рух в Україні, будучи роздробленим на різноманітні козацькі формації, за великим рахунком, так і не став ні серйозним чинником українського національного відродження, ні чинником державотворення. Більше того, в цьому русі сильними виявилися антинаціональні тенденції, зорієнтовані на «дружбу з Росією» й підтримку «канонічного православ’я». Не випадково найбільш численною козацькою структурою, як зазначалося, стало проросійськи орієнтоване «Козацтво Запорізьке». Нерідко козаки підтримували проросійських політиків. Наприклад, козацьким отаманом Черкащини вважався Володимир Олійник – одіозний народний депутат від Партії Регіонів, який після Революції Гідності втік до Москви.

Такі факти проросійської діяльності окремих українських козачих організацій викликають у свідомості багатьох патріотично налаштованих українців когнітивний дисонанс. Адже вони вважають козаків «національною гордістю», «нашою славою».

Діяльність козацьких організацій в умовах незалежної України є якраз своєрідним відображенням вад «козацького духу». Роздробленість козацького руху, їхня організаційна розмитість, відсутність чітких завдань козацьких формацій – чи не є це виявом козацького анархізму? Як і виявом козацьких традицій є прихильність до «канонічного православ’я» та русофільство.

Нинішній козацький рух в Україні – маргінальне явище. Сподіватися, що він стане впливовою силою – це ілюзія.

Показово, що під час нинішньої російсько-української війни «козацька ідея» не спрацювала. Численні козацькі організації фактично дистанціювалися від воєнних дій. У червня 2014 р. у «Телевізійній службі новин» каналу «1+1» був показаний сюжет, де ставилося питання, чому сотні тисяч членів козачих організацій, зокрема т. зв. реєстрові козаки, не воюють на східному фронті. Кореспондент зверталася з цим питанням до гетьмана реєстровців Анатолія Шевченка, на що той відповів (російською мовою!): мовляв, у їхніх рядах багато інтелігенції, а таких людей на фронт посилати не варто. Правда, з часом, у березні 2015 р., з’явилася інформація, що Шевченко допомагає спецформуванню МВС України «Торнадо», членів якого він прийняв у реєстрові козаки. Саме ж формування почало називатися «першим козацьким батальйоном». У цьому можна простежити свою закономірність. Адже «Торнадо» серед багатьох інших воєнних формувань, які воюють на східному фронті, відзначилося анархічними діями й певними конфліктами з владою. Хіба це не є виявом справжнього «козацького духу»?

Попри те, що дехто намагається називати українських воїнів, які воюють на Сході, козаками, розповідати їм про «козацьку славу» і т. ін., все це є дуже поверховим і часто всерйоз не сприймається. На східному фронті немає військових формувань, які б на щит підносили «козацьку ідею». Тут, радше, працюють інші ідеологеми – переважно націоналістичного характеру. Образи козаків, які виникають в уяві при згадці про сучасну війну на Сході, це козаки російські чи русифіковані. Для українців, а особливо для росіян, набагато актуальнішими та грізнішими виявилися образи міфологізованих «бандер», а не наших українських козаків.

Чи не є це свідченням того, що українська козацька міфологія відійшла у минуле? Схоже, вона вже не здатна викликати тих патріотичних почуттів, як це було раніше, і надихати на подвиги. «Козацьку славу» можна спокійно покласти на полицю історії. Комусь від цього щемитиме серце. Адже доведеться розставатися з тим, що вважалося близьким і надзвичайно цінним.

Кралюк Петро