Минуло 9 травня, минуло й 22 червня – дати, які мають безпосереднє відношення до радянської воєнної міфології. Адже остання дата – це початок «великої вітчизняної війни». Перша – завершення цієї війни. Не секрет, що ці дати останнім часом широко використовувалися й використовуються в політичних спекуляціях прихильниками «радянщини». Особливо це було помітно цього року.

Зараз, здається, пристрасті трохи вляглися і про ці дати можна спокійно поговорити.

Міф «великої вітчизняної війни»

Певно, треба чітко зрозуміти, що реальні події Другої світової війни на теренах колишнього СРСР і сформовані радянською пропагандою уявлення про «велику вітчизняну війну», – речі, які багато в чому не співпадають. Міфологеми «другої світової» формувалася довго – близько двадцяти років, до середини 60-их років минулого століття. Саме тоді почали широко відзначати 9 травня як «день перемоги», зробивши його офіційним вихідним. На той час створили чимало різної культурної продукції (книг, кінофільмів, пісень, пам’ятників, музеїв), які давали «правильний» образ «великої вітчизняної». Ця війна подавалась як героїчна й кривава боротьба радянського народу проти німецьких окупантів. Звісно, на численні поразки Радянської армії, недолугість багатьох радянських полководців, справді трагічні сторінки війни, коли гинули маси людей, увага не зверталася. Створений радянською пропагандою образ «великої вітчизняної війни» набув поширення і визначив засади радянської воєнної міфології. На прикладах подвигів під час цієї війни (часто вигаданих або сфальсифікованих) здійснювалося військово-патріотичне виховання.

Міфологеми «великої вітчизняної» пережили крах Радянського Союзу. Їх успішно експлуатували й експлуатують політики на пострадянському просторі, збираючи необхідний для себе електоральний урожай. Більше того, ці міфологеми почали обростати взагалі невластивими для цієї війни символами. Наприклад, сумнозвісною георгіївською стрічкою, яку почала «розкручувати» російська пропаганда років десять тому і яка зараз в Україні стала символом сепаратизму.

На жаль, в Україні за роки незалежності було мало зроблено, щоб зруйнувати радянський міф «великої вітчизняної» і більш адекватно представити трагічні події Другої світової війни. Як результат маємо достатньо ефективне використання цього поширеного міфу ворогами української державності. Зокрема, сепаратистами-терористами в Криму і на сході України.

Що робити в такій ситуації? Можливо, українцям треба створити свій воєнний міф, який би користувався популярністю?

Україна має шанс створити свою воєнну міфологію

Міф – не є зло. Міфи – подобається це нам чи ні – значною мірою визначають світоглядні орієнтири й поведінку людей. Вони необхідний елемент суспільного життя.

Звісно, міф може базуватись на вигадках, а може спрощено відображати реальність. Міф, в залежності від свого характеру, може дезорієнтовувати спільноти. А може сприяти їхньому конструктивному розвитку.

Українці за часів незалежності так і не спромоглися створити свій воєнний міф, який би набув популярності і який би живив справді українські патріотичні почуття. Українська армія, що була переформатована із залишків Радянської армії на теренах України, жила, як і загалом українське суспільство, радянською воєнною міфологією. Козацький міф, котрий мав відчутні міліарні риси, сприймався як історична екзотика. Зверніть увагу, що в нинішніх непростих воєнних умовах про козацький міф практично не згадують, а різного роду козацькі (чи псевдокозацькі) організації не дають знати про себе. Міфологія Української повстанської армії через значну радянізованість українського суспільства так і не змогла прижитися – хіба що в західних регіонах.

Сьогодні українці отримали шанс створити свою воєнну міфологію. Підставою для цього – як би це сумно не звучало – є військові дії на Донбасі, а якщо точніше – неоголошена війна між Росією та Україною. Війна з численними жертвами, героїчними й трагічними моментами.

Як вона буде відображена в мас-медіа, культурних продуктах (літературі, кіно, драматургії, музиці), такий і складеться образ цієї війни. Якщо ми не хочемо далі інформаційно (зрештою, і воєнно) програвати Росії, варто вже зараз інтенсивно працювати над створенням цього образу. І не скупитися вкладати гроші у відповідні культурні продукти.

Правда, вже зараз можна, не витрачаючи гроші, дещо зробити суттєве для творення української воєнної міфології. Українське військо, за великим рахунком, не має свого свята. На День Збройних сил України, який відзначається 6 грудня, в нас мало хто звертає увагу. Зрештою, це свято не позбавлене елементів, що прийшли з радянських часів. Набагато ширше у нас відзначають т.зв. «день захисника вітчизни», власне, трансформований день Радянської армії.

2 травня цього року українські силовики почали реальний наступ проти терористів-сепаратистів під Слов’янськом. Хай ці успіхи не були такими й вражаючими, але вони засвідчили, що українські військовики здатні і воювати, і перемагати. То чому б цей день не зробити, наприклад, Днем захисника України? Думаю, для багатьох учасників антитерористичної операції (і не лише для них) цей день став би знаковим.

Тепер слово за Верховною Радою.