Про перебування Гоголя на Волині немає жодних відомостей. Принаймні біографи письменника про це нічого не говорять.

Проте в його творах фігурують волинські міста й містечка. Передусім це стосується Дубно. Адже головні події повісті «Тарас Бульба» відбуваються саме в цьому місті. Тарас Бульба разом із козаками намагається взяти штурмом Дубно. Правда, це йому не вдається. Але під стінами цього міста він убиває свого молодшого сина Андрія.

Принагідно варто відзначити, що немає відомостей про штурм Дубна козацькими військами десь напередодні повстання Острянина й Гуні, як це подається в «Тарасі Бульбі». Немає відомостей і про наїзди козаків на це місто і в XVI, а тим паче в XV ст. (саме таку хронологію маємо в цій повісті). Відомі хіба що татарські напади на Дубно. Правда, у часи Хмельниччини хвиля козацьких повстань докотилася до цього міста.

Влітку 1648 р. сюди тимчасово ввійшли загони Максима Кривоноса. Під Дубном відбулися сутички полковника Криси із королівськими військами.

5 червня 1651 р. один з козацьких загонів раптовим ударом вибив польські війська з міста. Пізніше під ним відбувалися дрібні сутички між козаками й польськими військами. Тобто чогось такого, що описано в повісті «Тарас Бульба», під Дубном насправді не відбувалося. Про якийсь штурм козаками Дубна не говорять і козацькі літописи, до яких міг звертатися Гоголь.

Опис деяких деталей в повісті, що стосуються Дубна, дають підстави говорити про можливе перебування письменника в місті. У творі говориться про потужну Дубенську фортецю. А Дубенський замок у часи Гоголя справляв сильне враження. Йдеться в повісті й про підземні ходи. І справді, у замку існували великі підземелля. Гоголь міг їх побачити. Говориться в «Тарасі Бульбі» й про великий католицький костел у Дубно. Ймовірно, мався на увазі костел бернардинів. Принаймні описи, наведені в повісті, ніби вказують на цю культову споруду. Згадується тут будинок воєводи, опис якого нагадує палац у Дубенському замку.

Окрім Дубна, в творах Гоголя фігурують ще два волинські містечка – Шумськ та Радивилів. Згадка про Шумськ зустрічається в повісті «Страшна помста», яка ввійшла до складу другої книги «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Там читаємо: «Вдали блеснули верхушки церквей. Но это не Канев, а Шумск. Изумился колдун, видя, что он заехал совсем в другую сторону. Погнал коня назад к Киеву, и через день показался город; но не Киев, а Галич, город еще далее от Киева, чем Шумск, и уже недалеко от венгров».

Шумськ виникає якось невмотивовано. Це було невелике містечко. Принаймні між Каневом та Києвом, з одного боку, та Галичем, з другого, існувало чимало інших цікавих міст, де впадали в очі православні церкви, – Заслав, Острог, Кременець тощо. А вибирається чомусь непримітний Шумськ.

Та справа в тім, що це містечко знаходилося неподалік Дубна – на відстані якихось сорока кілометрів. Гоголь міг їхати в Дубно через Шумськ. У цьому містечку була поштова станція. Відповідно, через містечко проходив поштово-гужевий тракт, який з Києва тягнувся аж до кордону в Радивилові. Щодо «верхушек церквей», які блищали в Шумську, то, ймовірно, це були бані старовинного храму Святої Трійці (спочатку православного, потім уніатського). Невдовзі ту церкву розібрали. Православна парафія перебралася до приміщення францисканського костелу, збудованого в 1715 р. А на місці Троїцької церкви побудували неоготичний костел. За часів радянської влади цей костел зруйнували. Потім відновили уже в роки незалежної України. Знаходиться він на узвишші і його було видно з різних кінців Шумська. Можна лише уявити, як виглядали тут колись бані Троїцької церкви – вони виднілися здалеку. Схоже, це врізалися в пам’ять Гоголю. І знайшло відображення в «Страшній помсті».

Згадується у Гоголя, як уже зазначалося, ще одне волинське містечко – Радивилів (чи Радзивіллов). Про нього говориться в першій редакції «Тараса Бульби», де йдеться про якийсь католицький Радзивілівський монастир: «Запорожцы, как бы пируя, протекали путь свой, оставляя за собою пустые пространства. Нигде не смел остановить их отряд польских войск: они были рассеваемы при первой схватке. Ничто не могло противиться азиатской атаке их. Прелат, находившийся тогда в Радзивиловском монастыре(підкреслення наше – П. К.), прислал от себя двух монахов с представлением, что между запорожцами и правительством существует согласие и что они явно нарушают свою обязанность к королю, а вместе с тем и народные права».

Взагалі перша згадка про Радивилів відноситься до 1564 р. Тоді цей населений пункт згадується як маєток віленського воєводи Миколая Хритофора Радзивілла Чорного.

У 1672 р. містечко проїздом оглянув французький дипломат, німець за походженням Ульріх фон Вердум, який записав у своєму щоденнику таке: «…Через рівнину, на якій розташовані Броди, а далі через пагорб і гарний ялиновий ліс до Радзивилова одна миля. Це мале містечко також належить панові Конєцпольському. Розташоване в полі, оточене з усіх боків ялиновим лісом, на березі озера, утвореного малою річкою, яка тут протікає. У містечку є папський костьол і руська церква, але всього 50 чи 60 будинків».

У часи Гоголя в Радивилові жило чимало польських шляхтичів. Деякі з них стали учасниками польського Листопадового повстання 1830-1831 рр., загинули й були поховані на місцевому кладовищі. Тут був католицький костел. Письменник міг потрактувати місто як осередок польськості й, домислюючи, вигадав католицький Радивилівський монастир, настоятель якого ніби захотів вступити в переговори з козаками.

Більш розлогу згадку про Радивилів, точніше його митницю, зустрічаємо в збережених фрагментах другого тому «Мертвих душ»: «В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне(підкреслення наше – П. К.); оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын». Як бачимо, згадка про Радивилівську митницю мала конкретний характер. Радивилів знаходився на кордоні між Російською та Австрійською імперіями. Тут була митниця, про яку й писав Гоголь.

Але, схоже, що ще до заграничних поїздок Гоголь відвідав Волинь. Мало це статися у кінці 20-их чи на початку 30-их років ХІХ ст., до того, як він написав «Страшну помсту» (1831) й «Тараса Бульбу».

У петербурзьких адресах Гоголя в зазначений час є кілька «розривів» – з липня до кінця 1829 р., з травня по серпень 1831 р., а також з травня 1832 по літо 1833 р. У зазначені проміжки часу в Гоголя не було постійного житла в Петербурзі. І він цілком міг опинитися в той час на Волині.

Що привело письменника в цей край – можна лише здогадуватися. Взагалі це був цікавий час у житті Гоголя. Письменник намагався зробити столичну кар’єру. Спочатку сподівався стати знаменитим літератором. Опублікована ним у 1829 р. поема «Ганц Кюхельгартен» мала негативні відгуки. Гоголь навіть скупив у книжкових магазинах її примірники й спалив. При цьому змушений був викласти чимало грошей. Не виключено, заліз у борги.

Не вдалося йому й стати актором. Гоголь сподівався, що саме така кар’єра забезпечить йому безбідне існування. Тим паче, що в нього був певний акторський досвід ще зі шкільних років. Та й батько його, як уже говорилося, писав і ставив п’єси в домашньому театрі Дмитра Трощинського. Проте проби, які організували Гоголю у Великому театрі, показали його непридатність до акторської професії. Майбутній класик це усвідомив і відмовився виступати на сцені.

Єдине, що «світило» Гоголю, – кар’єра дрібного чиновника. Але це не давало ні великих грошей, не кажучи вже про славу. Мимоволі пригадується його гоголівська повість «Шинель», де письменник зобразив неприглядне чиновницьке життя.

Влітку 1829 р. Гоголь відправляється до Німеччини, в Любек. Але вже у вересні, повертається до Петербургу. Цей вчинок він пояснював дуже плутано: то ніби Бог вказав йому шлях у чужу землю, або що причиною цього була безнадійна любов. Подорож, відповідно, вимагала грошей, яких у Гоголя не було. Єдине, на що він міг розраховувати, – допомога матері. Правда, остання вже й так багато витратила на свого непутьового сина Нікошу.

До того часу відноситься «дивне» свідчення Фадєя Булгаріна про початок чиновницької кар’єри Гоголя. Незадовго після смерті письменника, 21 березня 1852 р., Булгарін писав невідомому адресату таке: «Гоголь в первое свое пребывание в Петербурге обратился ко мне, через меня получил казенное место с жалованьем и в честь мою писал стихи, которые мне стыдно даже объявлять». А через два роки він «розродився» такими спогадами в часописі «Сєвєрная пчєла» (1854 р., № 175): «В конце 1829 или 1830 г., хорошо не помню, один из наших журналистов (мався на увазі сам Булгарін – П. К.) сидел утром за литературною работою, когда вдруг зазвенел в передней колокольчик и в комнату вошел молодой человек, белокурый, низкого роста, расшаркался и подал журналисту бумагу. Журналист, попросив посетителя присесть, стал читать поданную ему бумагу -- это были похвальные стихи, в которых журналиста сравнивали с Вальтер Скоттом, Адиссоном и т. д. Разумеется, что журналист поблагодарил посетителя, автора стихов, за лестное об нем мнение, и спросил, чем он может ему служить. Тут посетитель рассказал, что он прибыл в столицу из учебного заведения искать места и не знает, к кому обратиться с просьбою. Журналист просил посетителя прийти через два дня, обещая в это время похлопотать у людей, которые могут определять на места. Журналист в тот же день пошел к М. Я. фон-Фоку, управляющему III Отделением собств. канцелярии его имп. величества, рассказал о несчастном положении молодого человека и усердно просил спасти его и пристроить к месту, потому что молодой человек оказался близким к отчаянию. М. Я. фон-Фок охотно согласился помочь приезжему из провинции и дал место Гоголю в канцелярии III Отделения. Не помню, сколько времени прослужил Гоголь в этой канцелярии, в которую он являлся только за получением жалованья; но знаю, что какой-то приятель Гоголя принес в канцелярию просьбу об отставке и взял обратно его бумаги. Сам же Гоголь исчез куда неизвестно! У журналиста до сих пор хранятся похвальные стихи Гоголя и два его письма (о содержании которых почитаю излишним извещать); но более Гоголь журналиста не навещал!»

Це свідчення Булгаріна сприймалося неоднозначно. Наприклад, радянські автори вважали його грубим наклепом. Адже ІІІ Відділення царської канцелярії – це таємна поліція, яка мала виявляти й боротися проти «врагов отєчества». Особливо активізувалося це Відділення після повстання декабристів. Праця Гоголя в такій установі, з точки зору радянських авторів, кидала пляму на біографію письменника.

Сам же Булгарін був платним агентом ІІІ Відділення. Водночас користувався великою популярністю як письменник і журналіст. У 1829 р. він опублікував роман «Іван Вижигін», який став першим російським бестселером.

Правда, якихось контактів між Гоголем та Булгаріним не зафіксовано. Але якщо останній завербував Гоголя для роботи в ІІІ Відділенні, то ні один, ні другий не були зацікавлені в демонстрації цих контактів. Тим паче, що Булгарін встиг себе «засвітити» і про його роботу в ІІІ Відділенні знали представники російського культурного істеблішменту, зокрема Пушкін.

Насправді, між Гоголем і Булгаріним було багато спільного. І один, і другий не були росіянами. Перший – українцем, другий – поляком. Хоча говорити про польське походження Булгаріна дещо проблематично. Рід його по батьківській лінії був албанського походження, народився він на теренах Білорусі. Польський літератор Осип Пшецлавский, який добре знав Булгаріна, вважав його білорусом. І Булгарін, і Гоголь хоча й стали російськими письменниками, проте далеко не блискуче володіли російською мовою. І один, і другий демонстрували «двоєдушшя»: хитання між російською імперськістю й своїм національним походженням. Можна відшукати чимало спільних моментів у творчості цих двох письменників. Наприклад, згадуваний роман Булгаріна «Іван Вижигін» вважають предтечею «Мертвих душ». Гоголь цікавився особою Івана Мазепи, навіть написав невеликий твір «Роздуми Мазепи». Натомість, Булгаріну належить роман «Мазепа», де він у достатньо позитивному світлі зобразив українського гетьмана. У 1829 р. Булгарін надрукував негативну рецензію на антипольський роман «Юрій Милославський», за що був посаджений на гауптвахту за вказівкою самого царя. А Гоголь у «Ревізорі» іронічно говорить про цей твір.

На агентурну роботу Гоголя вказує дивна поведінка письменника за кордоном, зокрема в 1836-1639 рр. Там він отримував непогані грошові дотації від царського двору. Наприклад, 30 жовтня Гоголь пише Василю Жуковському: «Я получил данное мне великодушным нашим государем вспоможение. Благодарность сильна в груди моей, но излияние ее не достигнет к его престолу. Как некий бог, он сыплет полною рукою благодеяния и не желает слышать наших благодарностей; но, может быть, слово бедного поэта дойдет до потомства и прибавит умиленную черту к его царственным доблестям». Це «воспоможение» становило 5000 рублів – досить значна на той час сума. Для порівняння – гімназійний учитель в той час отримував на рік близько 300 рублів. Окрім того, Гоголь мав ще дотації від государині-імператриці. Чи було це «воспоможение» за літературну діяльність? Формально – так. Але гроші могли даватися зовсім за інші речі. Наприклад, у розпал польського повстання 1830-1831 рр. Булгарін отримав третій брильянтовий перстень від царя (ніби за «Івана Вижигіна»). При цьому в листі Олександра Бенкендорфа, шефа ІІІ Відділення, зазначалося: «При сем случае государь император изволил отозваться, что его величеству весьма приятны труды и усердие ваше к пользе общей и что его величество, будучи уверен в преданности вашей к его особе, всегда расположен оказывать вам милостивое свое покровительство». Чи не нагадує це чимось ситуацію з Гоголем, якому дають серйозне «воспоможение»?

До речі, саме після отримання «воспоможения» від царя Гоголь різко почав входити в довіру до польських емігрантів, які виступали проти російського самодержавства, – зближується з Петром Семененком та Єронімом Кайсевичем, католицькими ксьондзами, які були учасниками повстання 1830-1831 рр. й емігрували за кордон. Восени 1837 р. вони нелегально прибули в Рим, щоб вербувати прихильників для свого наставника Богдана Янського, друга Адама Міцкевича. Там же й опинився Гоголь. Так співпало?

І Семененко, й Кайсевич вважали Гоголя своїм, прихильником Польщі й католицизму. Кейсевич писав у своєму щоденнику: «Познайомились із Гоголем, обдарованим великоросійським письменником, який висловив велику прихильність до католицизму і до Польщі, здійснив навіть успішну подорож у Париж, щоб познайомитись з Міцкевичем та Богданом Залеським». Також Кейсевич і Семененко 7 квітня 1838 р. писали Янському з приводу Гоголя: «Гоголь недавно відвідав нас, наступного дня – ми його. Ми розмовляли з ним на слов’янські теми. Що за чиста душа! Можна про нього сказати з Господом: «Недалекий ти від царства Божого!» Багато говорили про загальну літературу. Ми ґрунтовно висловилися про те, про що в тій прогулянці на віллу говорили один з одним лише натяками. Дивне він нам дав свідчення. В простоті свого серця признався, що польська мова звучить краще, ніж російська». На фоні антипольських висловлювань, які ми зустрічаємо у повістях «Страшна помста» й «Тарас Бульба», такі міркування видаються, м’яко кажучи, незвичними. Або ось ще один уривок із листа Кейсевича та Семененка до Янського від 12 травня 1838 р.: «З Божої ласки, ми із Гоголем добре порозумілися. Дивно, але він визнав, що Росія – це різка, якою батько карає дитину, щоб потім її зламати. І багато-багато інших дуже втішних речей». Такі висловлювання аж ніяк не відповідають тому, що Гоголь писав про Росію в другій редакції «Тараса Бульби» та «Мертвих душах». Сумнівно, що Кейсевич та Семененко це вигадали. Адже вказані факти наводилися ними в діловій переписці, де адресантам не було сенсу фантазувати.

То де Гоголь був щирим – у розмовах з польськими емігрантами чи в своїх творах? Схоже, все таки в творах. А раз так, то для чого Гоголь входив у довір’я до польських емігрантів і говорив речі, які їм імпонували? Чи не виконував він тут роль інформатора ІІІ Відділення?

Та повернемося до кінця 1829 р. Гоголь тоді, як уже говорилося, опинився без грошей. Про нього, певно, знали в ІІІ Відділенні – адже ще в Ніжинській гімназії він проходив у «справі про вільнодумство». Певно, працівники таємної поліції мали інформацію, що Гоголь схильний до штукарства; а коли потрібно, вміє вміло приховувати свої наміри. Принаймні так характеризували письменника деякі люди, котрі знали його. Тобто він був майже ідеальним об’єктом для вербування.

Гоголя, ймовірно, використовували для збору інформації щодо польських справ. Адже Булгарін, який привів письменника у ІІІ Відділ, добре орієнтувався в них. Сам же Гоголь міг видавати себе за польського шляхтича. Він незадовго після того, як опинився на роботі в ІІІ Відділенні, відкинув автентичну частину свого прізвища Яновський і почав іменуватися просто Гоголем. Тобто зберіг вигадану шляхетську частину прізвища. Тут також варто відзначити, що справжній рід Гоголів походив з Волині. Його представники займали в цьому краї високі становища. Звісно, про це знала місцева шляхта й могла сприймати письменника як свого.

Інформація про те, що діється в середовищі польської шляхти, царському режиму була дуже потрібна. Адже ця шляхта була «чужорідним тілом» у складі Російської імперії. Маючи широкі права, вона виявляла при цьому невдоволення царським режимом. У її середовищі визрівала ідея повстання.

Одним із потужних осередків польського шляхетського руху була Волинь. Тут, у Кременці, діяв створений поляками вищий навчальний заклад – Вища Волинська гімназія. Польські культурні впливи, що інспірувалися цим закладом, давали знати про себе й на Волині, і поза її межами. У сусідньому з Кременцем Дубно діяли польські масонські організації.

Ймовірно, восени 1829 р. Гоголь опинився на Волині й намагався вивідати плани крамольних поляків. Про це він «проговорився» в «Страшній помсті». Одне з перших речень твору звучить так: «Приехал на гнедом коне своем и запорожец Микитка прямо с разгульной попойки с Перешляя поля, где поил он семь дней и семь ночей королевских шляхтичей красным вином». Микитка є епізодичним персонажем твору. Закономірно, виникає питання, чому Микитці така честь, – фактично ж із нього починається твір. Чи немає тут натяку, що самому Гоголю довелося поїти вином польських шляхтичів, входячи до них у довіру. А випити вина письменник любив.

Антигероєм повісті є чаклун, який чинить різні злодіяння. Але, виявляється, що чи не найбільшим гріхом є його «таємна зрада», яка полягає в змові з ворогами православної віри: «Не за колдовство и не за богопротивные дела сидит в глубоком подвале колдун. Им судия Бог. Сидит он за тайное предательство, за сговоры с врагами православной русской земли продать католикам украинский народ и выжечь христианские церкви».

Гоголь міг розглядати поляків як «зрадників», що хочуть погубити «землю руську». Серед волинських шляхтичів, які прагнули відновити незалежність Польщі, було чимало «перевертнів» – людей українського походження, що «стали поляками». Таким, власне, й постає чаклун у «Страшній помсті».

Є в повісті один відверто антипольський епізод – і хоча він невеликий за об’ємом, але Гоголь подає його як окремий восьмий розділ. Автор ніби хотів вказати на важливість цього епізоду. Хоча він не відіграє якогось великого значення в сюжетній канві повісті – принаймні без нього можна було обійтися. Чи не є цей епізод певним натяком? Ось як він звучить у Гоголя:

«На пограничной дороге, в корчме, собрались ляхи и пируют уже два дни. Что-то не мало всей сволочи. Сошлись, верно, на какой-нибудь наезд: у иных и мушкеты есть; чокают шпоры; брякают сабли. Паны веселятся и хвастают, говорят про небывалые дела свои, насмехаются над православьем, зовут народ украинский своими холопьями и важно крутят усы, и важно, задравши головы, разваливаются на лавках. С ними и ксенз вместе. Только и ксенз у них на их же стать: и с виду даже не похож на христианского попа. Пьет и гуляет с ними и говорит нечестивым языком своим страмные речи. Ни в чем не уступает им и челядь: позакидали назад рукава оборванных жупанов своих, и ходят козырем, как будто бы что путное. Играют в карты, бьют картами один другого по носам. Набрали с собою чужих жен. Крик, драка!.. Паны беснуются и отпускают штуки: хватают за бороду жида, малюют ему на нечестивом лбу крест; стреляют в баб холостыми зарядами и танцуют краковяк с нечестивым попом своим. Не бывало такого соблазна на русской земле и от татар. Видно, уже ей Бог определил за грехи терпеть такое посрамление! Слышно между общим содомом, что говорят про заднепровский хутор пана Данила, про красавицу жену его... Не на доброе дело собралась эта шайка!»

Якщо відкинути карикатурність цієї оповіді, то мимоволі виникає питання, чи не є це зображенням «крамольних розмов», які вели польські шляхтичі, готуючись до «наїзду» – Листопадового повстання. У його підготовці й організації помітну роль відігравали католицькі священнослужителі. Тому й Гоголь зображує ксьондза як одного з організаторів наїзду.

«Страшна помста» якраз писалася під час цього повстання або незадовго після нього. Звідси антипольська спрямованість твору. І водночас – враження від волинської подорожі письменника, коли йому доводилося спілкуватися з місцевими шляхтичами. Найбільш безпосередньо ці враження відобразилися в «Страшній помсті», потім «переосмислено» – у «Тарасі Бульбі». До речі, відомий критик Віссаріон Бєлінський поєднував ці два твори. І мав рацію.

Ще один можливий натяк на волинську подорож Гоголя міститься в «Тарасі Бульбі» – це згадки про т. зв. ковенського воєводу, який був батьком польської панночки, в котру закохався Андрій. Насправді, ніяких ковенських воєвод ніколи не існувало. А Ковно (Каунас) було невеликим містечком на теренах Литви. Однак прямуючи з Петербургу на Волинь і назад, Гоголь, можливо, проїздив через Ковно. У нього могли з’явитися певні враження від міста і він вирішив по-своєму відобразити їх у «Тарасі Бульбі».

Під час Листопадового повстання ймовірний вербувальник Гоголя для роботи в ІІІ Відділенні Булгарін був обласканий царем. Уже говорилося, що йому був подарований дорогий брильянтовий перстень. Хоча перед цим Булгарін опинився в опалі і його навіть хотіли відправити служити в козацькі війська. Схоже, в цій ситуації він виявився цінним кадром. Гоголь також у цей період різко йде вгору. Він із нікому невідомого прибульця в Петербург стає помітною особою – опиняється на державній службі, знайомиться з представниками петербурзької культурної еліти. Згодом з’являються «Вечори на хуторі біля Диканьки», завдяки яким Гоголь стає зіркою тогочасної російської літератури. Чи не посприяли цьому його шефи з ІІІ Відділення?

Гоголь міг стати для них цінним інформатором, доносячи про те, що робиться в середовищі російської культурної еліти. Агентурну роботу Гоголя видають його знакові твори – «Ревізор» та «Мертві душі». Там описуються речі, якими займалася таємна поліція в Російській імперії.

Взагалі навколо «Ревізора» творилося чимало дивних речей. Твір, у якому критикувалися імперські порядки і який негативно сприймався в урядових колах, чомусь був підтриманий царем Миколою. І саме після появи «Ревізора» Гоголь виїздить за кордон, отримуючи грошову допомогу від государині-імператриці й царя-батюшки. Чи не «засвітив» себе письменник «Ревізором» у середовищі петербурзького істеблішменту? Тому в 1836 р. його відправляють у Європу попрацювати в середовищі польських емігрантів. Те, що він спілкувався з ними, не було великим секретом. Якби такі речі чинив простий обиватель Російської імперії, не агент ІІІ Відділення, до нього, певно, з боку царської влади були б великі претензії. Але до Гоголя претензій не було.

Звісно, царська охранка, як і будь-яка таємна поліція, намагалася не «світити» своїх агентів – особливо агентів цінних. Тому знайти прямі докази співпраці Гоголя з ІІІ Відділенням проблематично. Але є свідчення Булгаріна, є чимало загадкових моментів біографії письменника. Зрештою, є його твори. Останні – це зашифрована біографія автора. Просто їх треба розшифрувати.

Петро КРАЛЮК