Думка про те, ніби існує три східнослов’янські народи, ніби вони мають спільні корені, т.зв. «колиску» Київську Русь, що в цих народів багато спільного в історії та культурі, має велике поширення і сприймається майже аксіома. Особливо останнім часом ця думка активно артикулюється, передусім у Росії. Але чи це так? І чи зазначена «істина» є такою беззаперечною? Зрештою, чому це «братські народи» жили й живуть далеко не по-братськи?
Почнемо здалеку, аж із середини І тисячоліття н.е. Комусь може видатися, що ті часи не мають стосунку до часів теперішніх. Та не поспішайте з висновками. Звісно, багато що змінилося з тих часів. Але є речі, які нелегко змінити (навіть протягом такого значного періоду). Наприклад, генетику людей або ментальні стереотипи (чи архетипи).
Так ось, багаторічні дослідження, які проводилися археологами й певним чином були підкріплені писемними джерелами, дають підстави стверджувати, що в V – VII ст. на теренах Європи уже заявили про себе слов’яни. Вони творили чотири групи племен з відповідними археологічними культурами. Найбільшою серед них була Празько-Корчацька. Її пам’ятки охоплюють величезну територію від сучасних Києва на сході й Відня та Дрездена на заході. Займала вона терени теперішніх українських земель (Київщини, Волині, Галичини, Закарпаття), Словаччини, Чехії, Південної Польщі, німецької Саксонії, а також частково Угорщини, Австрії, Румунії. У писемних джерелах фігурують назви племен цієї культури – склавини, хорвати (білі й чорні). На цих теренах виникли ранньосередньовічні держави – держава Само, Великоморавська держава. У силу різних обставин, культурна й почасти політична єдність склавинів була зруйнована. Празько-Корчацька культура стала основою, на якій сформувалася низка слов’янських етносів – чехів, словаків, лужичан, почасти українців та поляків. Тобто ми, українці, в якійсь мірі є «родичами» саме цих етносів. І справді, їхня архаїчна (народна) культура є нам дуже близькою. Можна наводити численні приклади, які в плані культурному свідчать про близькість цих народів. Аби не втомлювати читача, зверну увагу лише на один – як на мене, дуже промовистий. В українському фольклорі майже не згадується Дніпро. Зате дуже часто фігурує Дунай. Навіть у обрядових весільних піснях східної Волині, звідки до Дніпра рукою подати, а до Дунаю дуже і дуже далеко, все таки співається про Дунай. Саме Подунав’я було осереддям, де проживали племена Празько-Корчацької культури. Не даремно в «Повісті минулих літ» говориться, що в давні часи слов’яни жили на Дунаї і тут є їхня батьківщина.
Із Празько-Корчацькою культурою на заході межувала Дедзіцько-Суківська археологічна культура. У писемних джерелах збереглася назва представників цієї культури – венеди. Проживали вони на захід від Вісли, займаючи в основному басейн річки Одер і прилеглі до нього території. Зараз це терени західної Польщі й північно-східної Німеччини. Предки цієї культури, як і предки культури Празько-Корчацької, стали основою для творення польського етносу. До речі, навіть сьогодні відчуваються певні відмінності між південною Польщею, т.зв. Малопольщею, та польським Помор’ям. Деяка частина жителів останнього навіть вважають себе представниками окремих етнічних груп у складі польської нації. Зокрема, це стосується кашубів.
Щодо двох інших слов’янських культур середини І тисячоліття, то вони існували переважно на українських теренах. «Чисто українською» можна вважати Пенківську культуру. Вона розташовувалася на теренах Поділля, Подніпров’я (нинішні Черкаська й Кіровоградська області) і Полтавщини. У писемних джерелах, схоже, представників цієї культури іменували антами. Нарешті ще одна слов’янська археологічна культура, Колочинська, охоплювала територію Чернігівщини, Слобожанщини (сучасні Харківська й Сумська області), Брянщини й Вороніжчини, Смоленщини й «білоруського Подніпров’я».
Звісно, з середини І тисячоліття картина «слов’янського світу» значно змінилася. Відбулося розселення слов’ян (переважно в південному й північному напрямках), яке супроводжувалося асиміляцією племен, що проживали на цих землях. Водночас частина слов’ян на своїх теренах (сучасній Австрії, Східній Німеччині, Угорщині) зазнали асиміляції – германізації та мадяризації. Проте, незважаючи на колонізацію та асиміляцію, дослідження показало, що в межах цих археологічних культур і сьогодні проживає генетично близьке населення і що ареал його розселення мало виходить за ці межі. Водночас антропологічні дослідження дають підстави стверджувати, що «братами по крові» українців не є ні білоруси, ні росіяни, а словаки й частково чехи.



Багатоликий український народ
Якщо розглянемо карту розселення слов’янських племен в середині І тисячоліття, то побачимо, що ці племена займали основну частину теперішніх українських земель, але далеко не всю. Якщо брати південь та південний схід, то вони не були заселені слов’янами. Та й географічно ці терени відрізнялися від території «слов’янської України». На півдні й на південному сході маємо степ. У той же час бачимо, що слов’яни, будучи зорієнтовані на землеробство, переважно селилися в лісостепових або прилеглих до них лісових районах. Власне, лісостеп значною мірою визначав «обличчя» слов’янської цивілізації.
Щодо степів України, то в період Середньовіччя, і навіть у ранньомодерні часи тут домінували кочові тюркські етноси – спочатку половці, потім татари. Інтенсивна слов’янська (переважно українська) колонізація цих земель почалася відносно пізно – у XVIII-XIX ст. Вона супроводжувалася асиміляцією тюркських елементів. Подобається це комусь чи ні, але тюркський складник є важливим складником українства. Саме на межі слов’янського й тюркського світів виник феномен українського козацтва, яке вважать (інше питання – наскільки це справедливо) своєрідним символом-ідентифікатором українців.
Те, що сучасна Україна – це поєднання двох географічно й почасти етнічно відмінних територій, дає про себе знати й сьогодні. Ми говоримо про відмінності між Сходом і Заходом. Хоча, насправді, варто говорити про відмінності між слов’янським (українським) лісостепом та слов’янізованим колишнім тюркським степом.
Зрештою, й слов’янський український лісостеп не є однорідним. Свого часу відомий історик Володимир Антонович, учитель Михайла Грушевського, звернув увагу на відмінності між регіональними групами українського населення. Він виділяв такі три групи: південно-західну, північну та «українську». Перша осіла в межах Галичини, Буковини, Волині, частково Поділля. Вона, на його думку, характеризується ініціативністю, прагненням зберегти й захистити свою культуру, стійкістю в збереженні національних особливостей. Друга група розселялася на Поліссі, Чернігівщині, у північній частині Київської губернії. Її представникам бракує ініціативи, вони бережуть свої національні особливості, але мало турбувалися про їх вияв в особистому та суспільному житті. «Українська» ж група населяє решту Київської губернії, східну частину Поділля, Полтавську губернію, слободи Харківської, Воронезької, Курської губерній, Донського та Кубанського війська. Для її представників притаманна любов до свободи, але на свої національні особливості вони мало звертають уваги.
Як бачимо, розселення трьох великих груп українці, про які вів мову В. Антонович, майже співпадало з розселенням Колочинської, Пенківської та східної частини Празько-Корчацької археологічних культур на українських землях. Чи випадково це? І чи випадково, що ці регіональні відмінності дають про себе знати й сьогодні? Звісно, не варто їх абсолютизувати. Але ж корінний житель Полтавщини різниться від корінного волинянина, а корінний галичанин – від корінного жителя Чернігівщини тощо.
Говорячи про етногенез сучасних українців, не можна не зачепити таку дражливу тему, як єврейство. На жаль, дослідники, як правило, намагаються її обійти. А даремно. Адепти юдаїзму здавен жили на українських землях і відігравали в їхньому житті помітну роль. Звісно, ці адепти не обов’язково були вихідцями зі Східного Середземномор’я – батьківщини євреїв. Юдаїзм прийняла частина тюркського населення Хазарського каганату, який розташовувався на східних теренах сучасної України. Очевидно, до нащадків цих юдаїзованих тюрків належали кримчаки й караїми, які жили й почасти продовжують жити в Україні. Чи не цими юдаїзованими тюрками були «жиди хазарські», про яких пише «Повість минулих літ». Певні документи дають підстави говорити про слов’янізацію юдейського населення ще за часів Київської Русі. Добре відомо, що існували козацькі старшинські роди, котрі мали єврейське походження. Зрештою, українські землі за часів царської Росії входили в зону т.зв. осілості для євреїв. Також на теренах Галичини, Буковини й Закарпаття, що належали Австро-Угорщині, євреї становили помітний відсоток населення. Звісно, якась їхня частина зазнала слов’янізації (українізації).
Таким чином, нинішня українська нація, яка й далі продовжує свій розвиток у межах нинішньої Української держави, є складним етнічним утворенням. Її основа, безсумнівно, є слов’янською. Інша річ, що ця основа неоднорідна й складається з трьох частин. Окрім зазначеної слов’янської основи, помітну роль в етногенезі українців відіграли тюрки, а також євреї. Певна роль на початкових етапах етногенезу нашого народу належала готам і припонтійським грекам. Попри влив цих чужих для слов’ян елементів, вони не переломили слов’янську етнічність українців. Принаймні ми не належимо до «етнічно зломлених» націй. Чого, до речі, не скажеш про «братні слов’янські народи», що живуть на північ і схід від нас.



Чиєю етнічною колискою була Київська Русь?
У російській історіографії ХІХ ст. сформувався погляд, ніби в часи Київської Русі існувала руська народність, яка фактично ототожнювалася з народністю російською. Також вважалося, що ця «єдина» народність має певні регіональні відмінності. Тому можна говорити про великоросів, малоросів і білорусів. За радянських часів ця схема була модернізована. Радянські теоретики вигадали давньоруську народність, на основі якої ніби виникли три народи – росіяни, українці й білоруси. Відповідно, Київська Русь стала колискою трьох «братніх» народів.
Насправді, ця схема далека від історичних реалій. Якщо ми звернемося до розселення слов’янських племен середини І тисячоліття, то побачило, що слов’яни майже не жили на територіях, які входять до сучасної Росії й Білорусії. А «російські» та «білоруські» території, де проживали слов’яни, по-перше, є околицями для Росії й Білорусії; по-друге, навіть сьогодні на цих теренах проживає населення, яке в плані культурному та генетичному є близьким до населення українського. Наприклад, і сьогодні в басейні Прип’яті (Білорусь), і в деяких прилеглих до України областях Росії люди в сільській місцевості розмовляли й почасти продовжують розмовляти мовою, яка мало чим різниться від української.
Археологи зафіксували, що вже з середини І тисячоліття слов’яни з нинішніх українських теренів починають поступово рухатись у північному й північно-східному напрямках, колонізуючи їх. Ці лісові території їм легше було освоювати, ніж степові землі на півдні, де панували кочівники. Адже в слов’ян було поширене т.зв. підсічне землеробство, коли випалювалася певна ділянка лісу і на цій ділянці, удобреній попелом, сіялися злаки. Звісно, землі, на які з України проникали слов’яни, вже були заселені балтськими (литовськими) та угро-фінськими племенами. Але там густота населення не була значною. Зрештою, це населення не чинило активного супротиву колонізаторам.
З кінця ІХ ст. починає формуватися ранньосередньовічна держава, яка отримала в літературі назву Київська Русь. Її формування завершилося на початку ХІ ст. Формувалася вона, як і більшість тогочасних держав, не за етнічним принципом. Фактично ця держава виникла на шляху «із варяг у греки», який став сполучною ланкою між балтійською й чорноморською торгівлею. Саме ця транзитна торгівля стала одним із визначальних чинників функціонування Київської Русі. Тому основні політичні центри цієї держави з’явилися на шляху «із варяг у греки» – Київ, Новгород, Смоленськ та ін.
Про багатоетнічність Русі свідчать і дані археології, й літописні джерела, зокрема «Повість минулих літ». Остання перелічує слов’янські, угро-фінські й летто-литовські племена, що жили на теренах цієї держави. При цьому слов’яни стали тут домінуючим етносом. І кількісно, і культурно вони переважили й летто-литовців, і угро-фінів.
Терени Білорусі в основному були населені летто-литовськими племенами, зокрема ятвягами. До речі, в «Повісті минулих літ», а також інших літописних джерелах згадуються конфлікти між слов’янами-русинами й ятвягами та іншими «литовцями». Про ці конфлікти зустрічаємо згадки і в фольклорних джерелах. Проте терени Білорусі відносно швидко були підкорені й слов’янізовані. І, схоже, рівень слов’янської колонізації був тут доволі високий. Відповідно, утворився новий етнос. Основа його була не слов’янська, а летто-литовська. Однак елітарні верстви переважно були слов’янські. Утвердилася тут слов’янська культура. Зокрема, християнська церква насаджувала церковнослов’янську мову, яка була мовою богослужіння. Проте це не значить, що все летто-литовське в Білорусії зникло. Так, тривалий час етнічною назвою білорусів був термін «литвини». Власне, етнонім «білоруси» є відносно пізнім.
Інтенсивна експансія слов’ян-русинів здійснювалася в північному напрямку на територію Новгородщини. Новгород, як зазначалося, став важливим торговим осередком на шляху «із варяг у греки». Схоже, слов’янська колонізація цього важливого регіону була настільки сильною, що вона переважила місцеве угро-фінське населення. Так, «Повість минулих літ» говорить, що на Новгородщині жило плем’я словен. Назва ця дещо дивна. Схоже, сюди проникали представники різних слов’янських племен Русі і в результаті цього за ними закріпився «штучний» етнонім словени. У культурному і навіть мовному плані жителі Новгородської землі були дуже близькими до українців. Ця близькість навіть простежувалася в ХІХ ст.
Менш інтенсивно здійснювалася колонізація в північно-східному напрямку, на терени т.зв. Суздальської землі, де проживало угро-фінське й частково летто-литовське населення. Це було обумовлено тим, що ці землі не становили особливої цінності для русинів-українців. Згадки про Суздальщину з’являються відносно пізно – лише в ХІ ст. І спочатку ці згадки стосувалися повстань волхвів на цих теренах. Очевидно, колонізація Суздальської землі київськими князями та слов’янським населенням викликала супротив місцевих жителів. Керівниками повстань ставали язичницькі жерці угро-фінів, яких літопис іменував волхвами. Як і на теренах Білорусі, важливу роль в слов’янізації Суздальщини, а пізніше Московії відіграла православна церква, що утверджувала тут церковнослов’янську мову. Фактично ця мова стала основою для творення мови російської.
Російський етнос творився на угро-фінській основі з домішкою летто-литовських елементів, але його елітою і політичною, і культурною стала еліта слов’янська. Уже пізніше, після татарської навали Батия, важливим складником російського етносу стали елементи тюркські. Зокрема, вихідці з татарських родів потіснили в росіян слов’янську чи слов’янізовану еліту. Проте вони не змогли знищити «слов’янське обличчя» росіян. Не останню роль у збереженні цього «обличчя» відіграла саме православна церква, а також фактично перманентна міграція русинів-українців на терени Московії.
Загалом, ведучи мову про етнічні процеси в Київській Русі, можна говорити, що тут йшло формування не трьох, а щонайменше чотирьох етнічних спільнот. Переважно в межах сучасної України на основі слов’янських племен формувався український етнос. Для його позначення використовувався етнонім Русь. Власне, під Руссю в період Середньовіччя розуміли лісостепові й лісові райони сучасної України. Лише пізніше цей термін «забрали» московіти, які почали іменувати себе росіянами. До речі, терміни «Росія», «народ російський» з’явилися спочатку в Україні. Зараз в Інтернеті нескладно знайти фільм, знятий при підтримці проросійських «канонічних батюшок», під назвою «Откуда пошла земля украинская». У цьому фільмі доводиться, що Україна і є «справжньою Росією» і що саме звідси пішла Росія. При всій спекулятивності інтерпретації матеріалів, у цьому кінотворі є момент істини – справді, Україна породила Росію.
Ще один етнос на переважно слов’янській основі формувався в Новгородській землі. Однак він, у силу низки причин, так і не «відбувся». 1478 р. Новгородську республіку завоювали московіти, вчинивши тут жорстокий геноцид. Були частково знищені, а частково депортовані представники елітарних верств цієї держави. Також знищення й депортації зазнав простолюд. Залишки новгородського етносу були інкорпоровані до складу московітів.
Окрім двох слов’янських етносів, в Київській Русі йшло формування слов’янізованих народів, які мали різні етнічні основи. Це – литвини (білоруси), що мали балтську (литовську) етнічну основу, і московіти (росіяни), які переважно сформувалися на основі угро-фінських. Тобто якщо і вважати українців, білорусів та росіян «народами-братами», то варто мати на увазі, що це брати не рідні. Умовно кажучи, в них був один батько, але різні матері.
Щодо спільних моментів, які ніби «ріднять» українців, білорусів та росіян, то вони, радше, мають поверховий характер і визначені подіями порівняно недавнього часу. Так, у період Київської Русі русини-українці здійснюючи колонізацію теперішньої Білорусії й «корінної» Росії, слов’янізували місцеве населення, утвердили тут православ’я з церковнослов’янською мовою богослужіння, деякі свої культурні цінності. Це стало підставою для «єдності східнослов’янських народів». Після падіння Київської Русі долі цих народів почали помітно розходитися. Однак укінці XVIII ст. більшість земель колишньої Київської Русі опинилися в складі такого політичного організму, як Російська імперія. Щоправда, в жилах правителів цієї держави текла не стільки слов’янська, скільки німецька кров, а при імператорському дворі спілкувалися не стільки «грубою» російською мовою, скільки «витонченою» французькою; зрештою, серед вищого чиновництва імперії був непропорційно високий відсоток іноземців. І все ж керівництво держави заради внутрішньої консолідації, а також заради певних експансіоністських цілей активно експлуатувало «слов’янську» й «православну» ідеї. Були зроблені спроби на основі росіян-московітів, українців та білорусів витворити «єдиний народ» з єдиною мовою, церквою й культурою. Таким чином, відбулася реанімація «єдності» етносів, що формувалися в період Київської Русі. Не даремно Київська Русь у системі імперської ідеології почала представлятися як початок Русі-Росії. Ця ж традиція «єдності східнослов’янських народів», зазнавши певного корегування, отримала своє продовження в радянські часи, а зараз виражається в ідеї «Русского міра».
Правда, приблизно така сама «єдність», обумовлена перебуванням у одному державному організмі, притаманна була українцям, білорусам та полякам. Адже ці етноси знаходилися в складі Речі Посполитої майже такий самий час, як і в складі Російської імперії. При бажанні можна знайти не менше ознак «єдності» українців та білорусів з поляками, аніж з росіянами. Інша річ, що факти цієї «єдності» свідомо затемнюються, натомість «єдність» із росіянами афішується. Не треба також забувати, що близько півтора століття частина українців (галичани, буковинці та карпатські русини) входили до складу Австрійської імперії. І в представників цієї частини українців можна знайти чимало ознак «єдності» з іншими народами зазначеної держави (народами, до речі, в переважній більшості слов’янськими чи слов’янізованими). Візьміть хоча б архітектуру Львова або Чернівців. Вона, безперечно, є ближчою до архітектури Відня й Будапешта, аніж Москви й Нижнього Новгорода.
Загалом можемо констатувати, що «єдність» росіян, українців та білорусів обумовлена не стільки давньоруським спадком, скільки недавнім фактом перебування цих народів у складі Російської імперії, а потім – Радянського Союзу.



«Етнополітичні» відмінності
На завершення хочу звернути вашу увагу на ті відмінності, які простежуються в розвитку трьох «братніх східнослов’янських народів» після розпаду СРСР. У Білорусії маємо утвердження такого собі «соціально-орієнтованого» авторитаризму з довічним президентом. Щось подібне спостерігаємо в Росії. Правда, тут замість довічного президента склався довічний дуумвірат президент-прем’єр. Щодо України, то, незважаючи на спроби утвердити тут авторитарне правління, це не вдалося зробити. Україна залишається демократичною державою – попри всю недосконалість цієї демократії.
Чим пояснити такі відмінності? Політичними чинниками? Боюсь, це практично нічого не дасть. Сучасні Росія, Україна, Білорусь вийшли з однієї «радянської шинелі». При чому радянський режим в Україні був більш жорсткіший, ніж у Росії та Білорусії. Очевидно, причини варто шукати в чомусь іншому.
Як на мене, одна з головних причин цих відмінностей – різна ментальність «братніх східнослов’янських народів». Як уже зазначалось, українці є народом, сформованим на слов’янській основі, у той час, як білоруси – слов’янізовані балти (летто-литовці), а росіяни – слов’янізовані угро-фіни й частково ті самі балти. Звісно, це не означає, що слов’яни мають якийсь «ген демократії», на відміну від летто-литовців чи угро-фінів. Наприклад, «чисті» балти створили цілком демократичні держави – Литву й Латвію, а «чисті» угро-фіни – Фінляндію та Естонію.
Річ у іншому. І росіяни, й білоруси є «етнічно надломленими» народами. Цим народам, які не мали слов’янської основи, була нав’язана слов’янська політична еліта й слов’янська культура. При такому «надломі», що здійснювався переважно насильними методами, в цих народів сформувалася покірність до державного насильства. Ця покірність особливо була розвинута в московітів-росіян, які тривалий час знаходилися під владою татарських ханів. У них стереотипним став образ деспотичного правителя (царя-батюшки) як «начальника держави». Це навіть знайшло відображення на мовному рівні. Термін «государство» фактично означає правління абсолютного правителя, государя. Показово також, що творець «нової» Російської держави, Радянського Союзу, Володимир Ленін розглядав державу як апарат насильства (зокрема, це бачимо у його відомій праці «Держава та революція»). А ось українець Станіслав Оріховський майже за 400 років перед Леніним трактував державу як суспільний договір між вільними громадянами.
Українці, незважаючи на те, що їх репресували, «ламали», все таки зберегли свою слов’янську етнічність. Це одна із головних запорук їхньої демократії. Чи збережуть вони її? Чи відбудеться «надлом»? Це вже окрема тема.
Але будемо оптимістами. І сподіватимемося, що ми нарешті прилучимося до наших справжніх «братів по крові» – словаків, чехів та поляків.