В українській історіографії, як і в історіографії російській, литовській та польській, мало звертається увага на півстолітню війну на нинішніх західноукраїнських землях, яка велася одночасно із Столітньою війною – з 1340 по 1392 рр. У горнилі цієї війни загинуло Руське князівство (чи королівство), яке можна вважати давньою Українською державою[1]. І якщо Столітня війна визначила на тривалий час геополітичне «обличчя» Європи Західної, то згадана півстолітня війна визначила таке ж «обличчя» Європи Центрально-Східної.

Не без впливу російської історіографії в Україні поширена думка, ніби Руське князівство (донедавна широко вживався кабінетний термін Київська Русь) загинуло після нашестя татар, які у кінці 30-их років ХІІІ ст. підкорили землі Залісся (Північно-Східної Русі) і взяли в 1240 р. Київ.

Насправді землі Залісся, що були порівняно недавно колонізовані руськими князями, не відігравали помітної ролі в політичній системі тодішньої Русі. Щодо падіння Києва, то це, безперечно, був сильний удар для руських князів «Володимирового племені», які, творячи кланову єдність, здійснювали управління величезними територіями на сході Європи. Щоправда, на той час Київ значною мірою втратив політичне значення, зберігаючи за собою переважно значення символічне. Татарська Золота Орда взяла під свій контроль лише частину земель колишньої Русі. Їй не вдалося підкорити Новгородську землю, Псковщину, терени сучасної Білорусі, а також значну частину нинішніх земель українського Правобережжя. Хоча певні впливи золотоординських ханів відчувалися й тут[2].

І далі продовжувало зберігатися державне утворення на теренах Волині, Галичини, Поділля, частково Київщини й теперішніх білоруських земель. Саме воно іменувалося Руссю. Правитель цієї держави, князь Данило Романович, навіть отримав від римського папи королівську корону, що, до речі, свідчило про визнання його як суверенного правителя[3].

Зараз, правда, в нашій історіографії для позначення Руського королівства використовується термін Галицько-Волинське князівство, який у другій половині ХІХ ст. ввела у вжиток галицька москвофільська історіографія. Але такого терміну не існувало ні в XIII, ні в XIV ст. У автентичних документах того часу це державне утворення, як правило, іменувалося Руссю, Малою Руссю, Руським королівством чи князівством. І така назва відповідала тодішньому стану речей. Цю державу й справді розглядали як продовження «старої» Русі з центром у Києві.

У середині XIV ст. Руське королівство опинилося в стані кризи. Тут спрацювали як внутрішні чинники, так і зовнішні. У 1340 р. польським королем Казимиром ІІІ був даний старт боротьби за руську спадщину. Гравцями в цій боротьбі були Польща, Угорщина, Литва й Золота Орда. Тривала вона до 1392 р. Її результатом стала ліквідація Руського королівства, землі якого розібрали Польща й князі литовської династії Ґедиміновичів. Останні зуміли створити життєздатний державний організм – Велике князівство Литовське.

На жаль, про війну за руську спадщину не зберіглося ніяких наших літописних свідчень. Чому склалася така ситуація – то вже окреме питання. Про події цієї війни переважно дізнаємося з польських, угорських, німецьких джерел, а також частково з пізніших литовських літописів.

Стереотипи російської історіографії, які й досі панують у нас, а також специфіка джерел знеохочують українських дослідників розглядати війну за руську спадщину і осмислювати її. Хоча та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі «точкою біфуркації», яка визначила історію цього регіону на віки вперед. У результаті цієї війни Польща відмовилася від слов’янських земель Сілезії та Помор’я, які культурно й ментально були близькі полякам, й почала здійснювати експансію на Схід – спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна посприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, котре помітно розширило свої кордони за рахунок Русі, переважно нинішніх українських земель.

Тут підходимо ще до однієї проблеми – проблеми джерел. Маємо дуже дивну ситуацію. У ХІІІ ст. існують серйозні джерела, які описують історію Галичини й Волині. Передусім це т. зв. Галицько-Волинській літопис (насправді, цей літопис писався на Волині)[4]. Саме Волинь у цей період стає чи не найбільш «книжною землею» Русі. Тут не лише створюється згадуваний Галицько-Волинський літопис, який вважається шедевром давньоруського літописання. Тут маємо князя-філософа Володимира Васильковича, який сам переписує книги. Книги замовляють переписувати не лише князь, а й «кращі люди» князівства. Відповідно, існували заклади, де навчали «книжному ремеслу». З Волині походив єпископ Петро Ратенський, якого Російська православна церква проголосила святим і який велику увагу приділяв книжності[5]. При дворі князівства (чи то королівства) писалися грамоти латинською мовою – саме деякі з них дійшли до нас. Створюються гарно оздоблені рукописні пам’ятки – Луцьке Євангеліє (середина ХІV ст.), Луцький Псалтир 1384 р. І в той же час на Волині й Галичині не пишеться ніяких літописів. Хоча літописи пишуться в Новгороді, землях Залісся і навіть у Литві, де книжні традиції помітно поступалися Волині та Галичини.

Звісно, можна говорити, що в ХІV ст. книжні традиції на Волині й Галичині були підірвані й перервані. Однак виникає питання, чим це було викликано? Говорити про існування тут «монголо-татарського іга» досить проблематично. Його вплив на західноукраїнських землях був значно менший, ніж на сході Русі, де, до речі, писалися літописи. Звісно, можна говорити про ліквідацію Галицької й Волинської держави. Але це сталося в другій половині ХІV ст. До того часу це державне утворення було достатньо потужним. Тут навіть була заснована окрема Галицька митрополія[6].

Привертає увагу й те, що в кінці ХVІ ст., коли відбувалося «перше українське відродження», саме Волинь стає головним осередком розвитку української культури. Тут з’являється перша українська православна школа вищого типу – Острозька академія, друкується вперше повний текст Біблії старослов’янською мовою – Острозька Біблія, з’являється авторська полемічна література і т. д.[7] Зрозуміло, цей культурний вибух не відбувся б, якби на Волині не існувало довготривалої культурної традиції. Показово, що з часів «першого українського відродження» до нас дійшли літописні твори, які розповідали про події на Волині та Галичині. Це – Острозький літописець та Львівський літопис[8].

Тому можемо припустити, що на Волині й, можливо, на Галичині в період т. зв. «темних віків» могло існувати своє літописання. Однак воно не дійшло до нас. Що могло бути причиною цього?

Якщо говорити про Галичину, то руські писемні пам’ятки в цьому краї могли бути знищені під час його завоювання польським королем Казимиром ІІІ та незадовго після цієї події. Поляки, окупувавши край, вивозили звідси різні цінності. Зокрема, з Белза була вивезена старовинна ікона Божої Матері, яка з часом стала головною святинею Польщі – Матір’ю Божою Ченстоховською[9]. Вивозилися також і книги. Згадка про це є в анонімному полемічному творі «Пересторога» (початок ХVІІ ст.): «…на око обачиш у самом Кракові корунном і в костьолах римських повно того: книг словенських великими склепами знайдеш замкненими, котрих на світ не випускають. Также єст і ве Львові у мніхов домініканок склеп великий книг наших словенських учительських, докупи знесених по збуренню й осягненню панства руського»[10]. До речі, як бачимо, автор «Перестороги», описуючи згадані події, вживає термін «панство руське», тобто Руська держава (а не держава Галичини й Волині!).

Щодо Волині, то тут маємо іншу ситуацію. Коли цей край ввійшов до складу царської Росії, звідси вивозилися пам’ятники стародавньої книжності до Петербурга, Москви, частково Києва. Ці пам’ятки проходили відповідний розгляд. І не виключено, що деякі з них, які не вписувалися в тодішню схему російської історії, зокрема ідею «перетікання» столиці Русі з Києва до Москви, могли бути знищені або просто на них не звернули увагу, їх «забули». Також відомо, що після того, як в 1839 р. на Волині була ліквідована унія й, відповідно, уніатські храми й монастирі були передані Російській православні церкві, почалося нищення «уніатських пам’яток», серед яких були й пам’ятки давньої книжності, в т. ч. «доуніатського періоду». Тоді також могли зникнути пам’ятки літописного характеру, котрі були кваліфіковані як «уніатські».

Звісно, висловлені вище міркування щодо можливості існування літописних пам’яток на Волині й Галичині ХІV ст. не більше, ніж гіпотеза. Подальші архівні пошуки могли б дещо прояснити в цьому питанні. Не виключено, деякі пам’ятки до сьогодні «припадають пилом» і ще чекають свого відкриття. Зрештою, до нас дійшли різноманітні польські, українські, білоруські й литовські хроніки пізніших часів. У них так чи інакше присутні й волинські, і галицькі «сліди». Навіть на основі цих доступних джерел можна було б зробити відповідну реконструкцію давнього волинського й галицького літописання.

Зрештою, збережені джерела (переважно іноземного характеру) дають нам змогу реконструювати боротьбу за руську спадщину в середині й другій половині XIV ст.

Орієнтовно в травні місяці 1323 р. чи раніше при невідомих обставинах померли Андрій та Лев, котрі правили Руським королівством[11]. Вони були синами руського короля Юрія І, тобто належали до Романовичів – нащадків князя Романа Мстиславовича, який під своєю рукою об’єднав значну частину земель нинішньої Правобережної України[12]. Саме спадкоємці цього князя стали династами в Руському королівстві. Існує кілька версій смерті Андрія та Лева – загибель від рук татар-ординців, литовців, а також отруєння. Ця подія поклала край успадкуванню престолу в королівстві Романовичами по чоловічій лінії. Враховуючи те, що в період Середньовіччя держава трактувалася як вотчина правителя, смерть Андрія та Лева, які, судячи з усього, не залишили нащадків по чоловічій лінії, могла би стати фатальною для Руського королівства.

Проте на престолі опинився Болеслав, син мазовецького князя Тройдена із династії П’ястів та Марії, доньки короля Юрія І. Не відомо, яким чином Болеславу вдалося стати правителем цієї держави. Однак він мав права унаслідувати престол по материнській лінії.

Правління Болеслава почалося в дуже юному віці – тоді йому, ймовірно, було трохи більше десяти років. Державою управляли місцеві волинські бояри, адже престол Руського королівства знаходився в місті Володимирі (нинішньому Володимирі-Волинському). Ставши правителем, Болеслав узяв нове ім’я Юрій – не честь свого діда. Він також прийняв православ’я. Іменував себе «божою милістю володар і правитель королівства Русі» – «Georgius Dei gratia duxetheresRegniRussiae»[13].

Юрій ІІ проводив активну зовнішню політику, намагався протистояти експансії Польщі й Угорщини. Підтримував добрі стосунки з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією, Золотою Ордою, якою правив тоді могутній хан Узбек. Робив спробу повернути Люблінську землю, котру в 1303 р. загарбала Польща, а також деякі землі Карпатської Русі, які захопила Угорщина.

За правління Юрія II в 1331 р. відроджується православна Галицька митрополія, яку очолив митрополит Гавриїл.

Схоже, активна діяльність Юрія ІІ викликала незадоволення з боку польського короля Казимира ІІІ та угорського Карла І Роберта. Вони досягли домовленності, що Русь має перейти до польського короля, який ніби мав право успадкувати руський престол.

Весною 1340 р. Юрій ІІ гине від отруєння. Вбивство влаштували опозиційно налаштовані бояри[14]. У літературі зустрічаються твердження, ніби Юрій ІІ захотів у своїй державі утвердити католицизм і через це його вбили бояри[15]. Однак такі твердження, радше, виглядають як «благочестива вигадка». Уже говорилося, що він прийняв православ’я й сприяв відродженню Галицької митрополії. Щось це мало схоже на адепта католицизму.

На нашу думку, ситуація із вбивством Юрія ІІ виглядала інакше. Король, ставши дорослим, ймовірно, змусив потіснитися деяких бояр, які мали реальну владу. Це викликало незадоволення й породило в їхньому середовищі опозицію. Цим, певно, скористатися Казимир ІІІ. Він міг підговорити опозиційно налаштованих бояр, пообіцявши їм преференції при умові, що вони допоможуть йому оволодіти Руським королівством.

Не випадково відразу ж після вбивства Юрія ІІ король Казимир ІІІ здійснює похід на Галичину. Тоді йому вдалося підпорядкувати собі низку галицьких міст, зокрема Львів. Пізніше польські хроністи подавали цю подію як велику перемогу Казимира ІІІ. Зокрема, це стосується «Хроніки» (1555) Марціна Кромера. Від останнього українські літописці XVI – XVII ст. перебрали інформацію про завоювання поляками Львова. Наприклад, у Львівському літописі читаємо: «Польський король Казимир взяв Львів, [мешканці якого] самі піддалися, забрав великі скарби, срібла, злота, дорогоцінного каміння…» Далі перераховуються коштовності, привласнені польським королем, вказується також, що він забрав дві золоті корони[16].

Насправді говорити про якусь велику звитягу польського короля не варто. Казимир ІІІ підкорив окремі галицькі міста без особливого супротиву. Судячи з усього, він не мав значних сил. Розраховував, що Руське королівство, втративши правителя, легко піддасться йому. Хоча Львів на той час став заможним торговим містом, але не варто переоцінювати його значення. Фактично це був регіональний центр у західній частині Галичини. Вести мову про його значну політичну роль не варто. Столицю ж королівства Руського Казимир ІІІ тоді так і не взяв.

У цій драматичній ситуації боярин Дмитро Дедько та Данило з Острова (як правило, його ототожнюють із князем Данилом – засновником князівської династії Острозьких) здійснили поїздку до золотоординського хана Узбека, попросивши його про допомогу. Така допомога була надана. І Дмитру Дядьку вдалося відбити наїзд короля Казимира ІІІ[17].

Дмитро Дядько на деякий час, аж до своєї смерті в 1349 р. ніби став неофіційним правителем Руського королівства. До нас дійшла його грамота до торунських купців від 1341 р., писана латинською мовою, в якій він закликав їх торгувати у Львові. Себе ж Дядько іменував «провізор або управитель землі Руської» («provisor seu capitaneus terre Russie»)[18]. Не виключено, що своєю резиденцією він зробив Львів.

Після смерті Юрія ІІ на престолі Руського королівства опинився син литовського князя Гедиміна Любарт, який прийняв православне хрещення й отримав ім’я Дмитра. Як зайняв Любарт-Дмитро престол Руського королівства, сказати щось певне не можемо[19]. Є припущення, що він був одружений на княгині з місцевої руської династії Романовичів. Інакше в нього не було би прав на престол. Ймовірно, він отримав підтримку з боку бояр. Принаймні подальші події свідчать, що волинське боярство підтримувало його в боротьбі з поляками та угорцями. Та й резиденціями Любарта-Дмитра були волинські міста – Володимир і Луцьк. Він навіть іменувався князем луцьким та володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав будувати потужний кам’яний замок, який зберігся до дня сьогоднішнього.

Смерть Дмитра Дядька в 1349 р. викликала новий сплеск війни за руську спадщину. Ймовірно, боярин Дядько належав до вмілих полководців та державних діячів. Можна припустити, що під його опікою знаходилися галицькі землі. І поки він жив, король Казимир ІІІ не міг захопити земель Руського королівства. Смерть же цієї талановитої людини ніби «оголила» Галичину. І в 1349 р. королю Казимиру ІІІ вдалося її загарбати. Він також починає претендувати на іншу частину Руського королівства – Волинь.

Союзником польського короля став король угорський Людовик І. У квітні 1350 р. ці монархи уклали угоду, за якою Угорщина відступала свої спадкові права на Руське королівство Казимирові III. Останній, відповідно, в своєму титулі зазначав, що є королем Русі. Правда, при відсутності сина у Казимира III Руське королівство поверталось до Людовика разом з королівством Польським. Якщо ж у Казимира ІІІ з’явиться син-спадкоємець, то він зобов’язувався заплатити угорському королеві відступне за Руське королівство в сумі 100 тисяч флоринів[20].

Відтоді починається довготривала війна між Любартом-Дмитром та Казимиром ІІІ за руські землі. Велася вона з перемінним успіхом. Любарт-Дмитро заручився підтримкою своїх братів – литовських князів, зокрема Кейстута. Бували моменти, коли, здавалось, плани польського й угорського королів щодо завоювання Галичини зазнають краху. Але траплялося, що польським та угорським військам вдавалося встановити контроль не лише над Галичиною, а й значною частиною Волині.

Під час цієї війни між конфліктуючими сторонами досягалися певні домовленості, укладалися угоди. Наприклад, у 1352 р. була укладена угода, яка нібито мала принести мир[21]. Насправді ж вона виявилася недовготривалою.

Ця війна призвела до того, що Руське королівство втратило свою суб’єктність у міжнародних стосунках і суверенність. Галичина все більше потрапляла в сферу впливу Польщі. Тим паче, що галицькі бояри почали схилятися до угоди з польським королем, дистанціюючись від слабкого руського короля Любарта-Дмитра. Щодо волинських і подільських земель, то вони фактично стали частиною державно-політичної структури, яка отримала назву Великого князівства Литовського, де правили литовські князі з династії Ґедиміновичів. Сам же Любарт-Дмитро почав титулуватися князем луцьким і володимирським.

У 1366 р. Казимир ІІІ здійснив вдалий похід на Русь, змусивши своїх супротивників до миру. Між польським королем і його васалами, з однієї сторони, та литовськими князями, з іншої, були підписані договори, за якими Казимиру ІІІ діставалася не лише Галичина, а й значна частина Волині (Холмщина з Белзькою землею, західна частина Володимирської землі, південна частина Волині з такими замками, як Кременець, Олесько, Перемиль). Інші ж волинські землі діставалися литовським князям із династії Ґедиміновичів: Луцьке князівство – Любарту-Дмитру, Дорогочинсько-берестейська земля – Кейстуту, Кобринська волость – Ольгерду[22]. Тобто Руське королівство як державно-політична одиниця перестало існувати.

Хоча сам термін Русь, як і титул «король Русі» чи «володар Русі», продовжував зберігатися. Правда, на цей титул претендував саме польський король[23].

«Вічний мир» 1366 р. тривав недовго. Уже в 1368 р. виникають конфлікти між литовцями й поляками. Остаточно ж цей мир був зруйнований у 1370 р., коли помер король Казимир ІІІ. Останній не залишив після себе наступників по чоловічій лінії. У результаті попередніх домовленостей, Польське королівство відійшло під управління угорського короля Людовіка І, який залишався правити в Угорщині. Це призвело до певної дезорганізації в Польському королівстві, чим і скористався Любарт-Дмитро. У 1370 р. він відвойовує Володимирську землю, також під його владою опиняються Холм і Белз[24].

Почався новий виток війни за руську спадщину, де основним об’єктом змагань були західна й південна частина Волині. У 1377 р. між литовськими князями та королем Людовиком І було досягнуто домовленості, де під литовським управлінням залишалася значна частина Волині, а до володінь короля відходили Холмська, Белзька землі й південна Волинь із Кременцем, Олеськом та Лопатином. Після цього майже п’ять років не велося активних змагань за руську спадщину. Останнім військовим сплеском цих змагань можна вважати 1382 р., коли помер король Людовік І, який після себе не залишив чоловічого потомства. У підвладних йому Угорщині й Польщі почалися дезорганізаційні процеси. Цим скористався старий князь Любарт-Дмитро, який повернув собі низку прикордонних замків – Кременець, Олесько, Перемиль, Городло та деякі інші[25].

Цим ніби було покінчено із воєнними змаганнями за спадщину Руського королівства. В основному ці змагання велися за Галичину й Волинь. Відповідно, Галичина дісталася Польському королівству, Волинь – литовським князям. Литовські князі також стали правити на теренах Поділля, Київщини та Сіверщини, потіснивши тут руських князів «Володимирового племені». Відбувалося це відносно мирно, оскільки державно-політичне життя на Подніпров’ї й Поділлі значною мірою було дезорганізоване постійними наїздами татар. Місцеве населення, яке не могли ефективно захищати руські князі, ладне було йти під руку більш енергійних прийшлих князів. Правда, за Подільську землю велася боротьба між литовськими, польськими та угорськими правителями. На цій землі правили князі з литовського роду Коріатовичів, які спочатку визнавали зверхність Любарта-Дмитра. Потім вони визнали владу Казимира ІІІ й Людовіка І. Зрештою, боротьба за Поділля завершилося тим, що в 1430 р. його західна частина відійшла до королівства Польського й була в 1434 р. інкорпорована до його складу, а східна залишилася за литовськими князями. Тоді ж, під час розпаду Руського королівства, на його південних околицях місцевим руським боярством та прийшлим волоським рицарством було утворене Молдавське господарство, яке на початках перебувало в залежності від угорських королів, а від 1387 р. мало ленний зв’язок із Польським королівством[26].

Після розпаду Руського королівства та завоювання його земель залишалося лише їх розподілити. У 1387 р. князь із польської династії П’ястів Владислав Опольський, який був поставлений королем Людовіком І управителем «Руської землі», власне, Галичини, зрікся цього становища, передавши свої володіння чеському королю Венцелю (Владиславу). Тоді ж польська королева Ядвіга, донька покійного Людовіка І, з невеликим військом зайняла Галичину[27],котра стала її власністю. Помираючи в 1399 р., ця королева передала галицьку землю своєму чоловікові Ягайлу[28].

Варто відзначити, що і князь Владислав Опольський, а після нього король Ягайло і навіть королева Ядвіга іменували себе «володарями Руської землі». Остаточно землі Галичини були інкорпоровані до складу Польського королівства в 1434 р. Показово, що, ставши частиною цієї держави, вони іменувалася Руським воєводством. Тоді ж, у 1434 р. інкорпорованою до Польського королівства була Холмщина. Щодо Белзької землі, то вона певний час перебувала під владою мазовецьких князів (1387-1462). До Польського королівства ця земля ввійшла в 1462 р.[29]

Щодо Волині, то, здавалося, вона теж могла стати частиною Польського королівства після одруження великого литовського князя Владислава ІІ Ягайла з польською королевою Ядвігою та укладення Кревської унії 1385 р., адже завдячуючи цій унії відбувалася інтеграція князівства до корони польської[30]. Однак серед литовських князів було багато таких, хто хотів збереження незалежності своєї держави. Їхнім лідером став двоюрідний брат Ягайла, князь Вітовт[31].

Під час міжусобної війни 1389-1392 рр. він зумів вибороти політичну незалежність Великого князівства Литовського. У 1392 р. в Острові Ягайло та Вітовта дійшли згоди[32]. Польський король визнав Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Той, своєю чергою, став розбудовувати власну державу. Адже Велике Литовське князівство, як і колись Русь, була федерацією відносно самостійних удільних князівств. Віленським привілеєм князь 1392 р. ліквідував право цих князівств на зовнішньополітичну діяльність[33]. Почався процес їхньої інкорпорації, перетворення в провінції. Стосувалося це також Волинського, Київського, Сіверського та Подільського князівств на теренах України, які були в 1394 р. перетворені в провінції[34].

Правда, творячи свою державу, Вітовт зберігав у ній руські культурні й політичні традиції. Він почав титулувати себе великим князем литовським, руським та жемайтійським[35]. У цій державі офіційною мовою стала руська мова – тобто книжна мова Руського королівства, яка, маючи старослов’янську основу, зазнала трансформації під впливом діалектів, поширених на теренах України й Білорусії. Вітовт ніби намагався відновити стару Русь – активно боровся проти татар, розширив землі своєї держави аж до Північного Причорномор’я. Він також хотів здобути королівську корону. Однак повернути корону Русі йому так і не вдалося.

Підсумовуючи сказане, можемо констатувати, що боротьба за руську спадщину тривала з 1340 р. до початку 90-их рр. ХIVст. Ця боротьба пройшла кілька етапів.

Етап перший – 1340-1349 рр., коли польський король Казимир ІІІ захотів завоювати Руське королівство, але зазнав невдачі.

Етап другий – 1349-1366 рр. У цей час відбулася дезінтеграція Руського королівства. Землі Галичини й частково Волині відійшли до Польського королівства, у той час, як основною частиною Волині оволоділи литовські князі з династії Ґедиміновичів.

Третій етап – 1366-1382 рр., коли йшла збройна боротьба між Польщею та Угорщиною, з одного боку, та литовськими князями, з іншого, за території на кордоні між Галичиною й Волинню.

Четвертий етап – після 1382 рр. – час остаточної інкорпорації Галичини до складу Польського королівства, а Волині, Поділля, Київщини та Сіверщини – до складу Великого князівства Литовського. Загалом цей етап завершився на межі 80-90-их рр. XIVст. Проте в першій половині XVст. відбувався перерозподіл Поділля між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Кінцева ж інкорпорація колишніх земель Руського королівства до складу Польщі відбулася лише в 1462 р., коли польською стала Белзька земля. Також під час дезінтеграції Руського королівства на його південних землях сформувалося Молдавська держава.

Незважаючи на знищення Руського королівства, руські культурні й політичні традиції частково збереглися й продовжили своє існування. Особливо вони давали знати про себе у Великому князівстві Литовському.

Кралюк Петро

[1] Про Руське королівство як спадкоємця Русі-України див.: Однороженко О. Українська руська еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. – К.: Темпора, 2011. – С. 41-68. (422 с.).

[2] Про татарські впливи на Правобережній Україні див.: Грушевський М. Історія України-Руси: В одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – К.: Наук. думка, 1993. – Т. ІІІ. – С. 63-65 (586 с.).

[3] Див.: Головко С. Б. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього й класичного середньовіччя. – К.: ВД «Стилос», 2006. – С. 345-350. (575 с.)

[4] Текст Галицько-Волинського літопису й наукові коментарі до нього див.: Літопис руський. – К.: Дніпро. – С. 368-451. (XVI+591 c.)

[5] Див.: Кралюк П. Історія філософії України. – К.: КНТ, 2015. – С. 115-123, 126-129. (652 с.)

[6] Див.: Скочиляс Ігор. Галицька митрополія XIV — першої половини XV століть: особливості еклезіального, правового та суспільного статусу // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2011. – №4. – С. 246-279.

[7] Див.: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. – К.: ВД «Простір», 2012. – С. 783-856. (1368+XL).

[8] Див.: Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. Видання друге. – К.: Інститут історії АН УРСР, 1971. – 200 с.

[9] Див.: Różycka-Bryzek A., Gadomski J. Obraz Matki Boskiej Częstochowskiej w świetle badań historii sztuki // Studia Claromontana. – 1984. – № 5. - S. 27-52.

[10] Українська література XVIIст.: Синкрет. Писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 27 (608 с.).

[11] Див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква: Вид. О. В. Пшонківський, 2006. – С. 511. (784 с.)

[12] Про князя Романа Мстиславовича див.: Головко О. Б. Князь Роман Мстиславович та його доба: Нариси з історії політичного життя Південної Русі XII – початку ХІІІ ст. – К.: Стилос, 2001. – 249 с.

[13] Однороженко О. Українська руська еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. – С. 48.

[14] Про Юрія ІІ див.: Кордуба М. Болеслав-Юрій ІІ. Останній самостійний володар галицько-волинської держави з нагоди 600-річчя його смерті // Минуле і сучасне. – Ч. 7. – Краків, 1940. – С. 23-30.

[15] Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – С. 75 (312 с.)

[16] Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. Видання друге. –С. 99.

[17] Див.: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. – – С. 113-114.

[18] Про Дмитра Дядька див.: Грушевський М. Історія України-Руси: В одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – К.: Наук. думка, 1993. – Т. ІV. – С. 28-30, 430-433 (590 с.).

[19] Про Любарта-Дмитра див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – С. 37-40, 42, 73, 511-512, 562, 614 та ін.

[20] Див.: Грушевський М. Історія України-Руси: В одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – Т. ІV. – С. 35.

[21] Див.: Троневич П. Луцький замок. – Луцьк: Діксон, 2003. – С. 29-30 (198 с.)

[22] Див.: Грушевський М. Історія України-Руси: В одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – Т. ІV. – С. 46-49, 446-448.

[23] Див.: Однороженко О. Українська руська еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. – – С. 70.

[24] Див.:Гіль А. Формування кордонів Холмської землі в XIV-XVI століттях // Українці Холмщини і Підляшшя: історична доля, духовна і матеріальна культура впродовж віків: зб. Наук. праць. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня». – Т. 2. – С. 18 (с.16-22).

[25] Див.: Грушевський М. Історія України-Руси: В одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – Т. ІV. – С. 49-58.

[26] Див.: Однороженко О. Українська руська еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. – С. 71-72.

[27] Див.: Грушевський М. Історія України-Руси: В одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – Т. ІV. – С. 121-125.

[28] Див.: Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – С. 75.

[29] Див.: Однороженко О. Українська руська еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. – С. 70-71.

[30]Див.: Шабульдо Ф. М. Кревська унія 1385 // Енциклопедія історії України: У 10-ти т. – К.: Наукова думка, 2008. – Т. 5. – С. 311. (568 с.)

[31] Про Вітовта див.: Чаропко В. К. Великий князь Витовт. — Минск: ФУАинформ, 2010. — 80 с.

[32] Див.: Русіна О. В. Острівська угода 1392 // Енциклопедія історії України : у 10 т. — К. : Наук. думка, 2010. — Т. 7. — С. 678 (728 с.).

[33] Див.: Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2000. — С. 485 (649 с.)

[34] Див.:Михайловський В. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення // Український історичний журнал. — К., 2009. — № 5 (488) (вер.-жовт.).— С. 34.

[35] Див.: Грушевський М. Історія України-Руси: В одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – Т. ІV. – С. 141.