Праукраїнською державою можна вважати Русь. У літературі більш поширеною є назва Київська Русь. Але, по-перше, останній термін є кабінетним конструктом істориків. По-друге, він має певне ідеологічне спрямування. Адже якщо є Русь Київська, то, відповідно, мають існувати інші Русі. Наприклад, Русь Московська.

Чи мала давня Русь, її суспільно-політичний устрій відношення до сучасної України й українців? У якійсь мірі – так. Зокрема, в Русі можна шукати й витоки української революційності, віднаходячи цікаві паралелі. Наприклад, давньоруське віче й сучасний український Майдан. Віче, як і Майдан, не представляли всього народу, а лише його найбільш активну частину. Не було воно, як і Майдан, якоюсь легітимною інституцією, яка б діяла за визначеними правилами-законами. Але віче, незважаючи ні на своє «недостатнє представництво», ні на свою нелегітимність, здатне було суттєво впливати на політику. Те саме можна сказати про сучасний український Майдан як чинник політики. І під час Помаранчевої революції, й під час Революції гідності люди на київському Майдані не представляли всю Україну. Не мали ці Майдани й ніякого законного, легітимного статусу. Але вони стали чинниками, які вели до політичних змін, принаймні до змін владних еліт.

При цьому давньоруське віче не варто сприймати як обов’язковий вияв народної стихії. Звісно, ця стихія давала про себе знати. Але часто вічовими зборами маніпулювали заможні люди, які сподівалися, що в результаті політичного перевороту, фактично революції, їм вдасться отримати певні преференції. Особливо таке маніпулювання здійснювалося в тих землях, де була відносно слабкою князівська влада й сильна влада місцевих «кращих людей». Були також спроби з боку князів та єпископів взяти управління вічем у свої руки. Нерідко це їм вдавалося й віча схвалювали їхні дії.

І все ж у історії давньої Русі можна знайти приклади «вічових революцій», коли «народ», точніше певні політичні групи («партії»), позбавляли влади одних князів і наставляли інших. Навіть можна говорити, що Русь стала результатом такої революції, коли новгородці, не бажаючи жити в безладді, закликали до себе правити варязьких князів. Не будемо гадати, наскільки оповідь про закликання варягів відповідала історичним реаліям. На нашу думку, це не більше, аніж легенда. Але ця легенда «ментально-показова». Русичі, принаймні їхні інтелектуали, які творили подібні легенди, вважали, що влада князя від людей (а не від Бога, як це утвердилося в західноєвропейській політичній думці). Народ, в т. ч. з допомогою віча, має право наставляти князя. А, отже, і його скидати.

Таке розуміння влади на практиці могло вилитися в небажані діяння. У вересні 1211 р. в Галичині, де влада була узурпована боярами, стався екстраординарний випадок. Столиця князівства була взята угорськими військами. Їх привели представники боярської партії, яка знаходилася в опозиції до тодішніх галицьких князів Ігоревичів. Останні були повалені. Незважаючи на те, що угорці хотіли їх забрати з собою, місцеві бояри почали вимагати їхньої публічної страти. Вони навіть ніби заплатили угорцям гроші, щоб ті віддали в їхні руки князів. Ті те зробили. Тоді бояри повісили своїх вчорашніх господарів. Подібних ексцесів, де представників князівської влади публічно страчували, не було в країнах Європи. Такі речі почали відбуватися лише в період новочасних революцій. Галичина ж, як бачимо, тут «випередила час».

Звісно, «вічові революції» давньоруського періоду за масштабами поступалися сучасним революціям. Їх можна назвати мікрореволюціями. Вони, як правило, мали місцевий характер і не отримували «загальнодержавного значення». Воно й зрозуміло. При тодішніх слабких засобах комунікації, розкиданості руських територій, ці «революції» й не могли стати загальнодержавними. Ми не будемо аналізувати конкретні вияви «вічової революційності», оскільки це не є предметом нашого розгляду.

Принагідно звернемося до міркувань Миколи Костомарова, який у своїх історичних студіях приділяв велику увагу вічовому устрою Давньої Русі. Цікавою для нас є його робота «Дві руські народності», яка побачила світ у 1861 р. у журналі «Основа».

Костомаров пропонував, на перший погляд, досить нетрадиційну на той час (зрештою, як і на часи пізніші) схему історії східноєвропейського регіону. Для позначення українців він використовує термін південноруська народність і вважав, що вона сформувалася в глибоку давнину. До давніх слов’янських народностей східноєвропейського регіону (т.зв. руського материка) Костомаров відносить також білорусів, які спочатку мали племінну назву кривичів. «Незвичними» видаються погляди вченого на новгородців, історією яких він предметно займався. Костомаров вважав, що «між давніми Ільменськими Слов’янами та Південнорусами була набагато більша спорідненість, ніж між Південнорусами та іншими слов’янськими племенами руського материка». Звертаючись до мови й культури новгородців, Костомаров доводив, що вони в данину були частиною південнорусів. Правда, ільменські слов’яни, «відірвавшись силою невідомих нам причин, подалися на північ і утвердилися там зі своєю мовою та із зачатками свого громадського життя, які були вироблені ще на попередній батьківщині».

Щодо росіян чи великоросів (саме цей термін вживає Костомаров), то складно говорити про початки цієї народності. Вчений зазначає: «Її таємне походження та дитинство огорнуті непроникливим туманом». Єдине, про що можна говорити, це те, що ця народність починає заявляти про себе з другої половини ХІІ ст. і що вона формувалася як симбіоз слов’янського та фінського населення.

Тобто Костомаров проводив думку, що спочатку в східнослов’янському регіоні відбувалося формування чотирьох народностей – української, близької до неї новгородської, білоруської та великоросійської. При цьому він справедливо вказував, що етнонім Русь у давні часи стосувався українських земель. Однак ця назва була вкрадена в південнорусів, тобто українців, північнорусами, чи великорусами (росіянами).

Костомаров зосереджує увагу на ментальних особливостях українців та росіян, на несхожості цих народів. Так, характеризуючи українців, він пише: «Розвиток особистої сваволі, свобода, непевність форм – були характерними рисами південноруського суспільства в давні періоди, так само вони виявлялися пізніше. З цим разом поєдналися непостійність, недостатність ясної цілі, імпульсивність руху, прагнення до створення і якесь розкладання створеного, всього, що неминуче витікало з переваги особи над спільнотою. І все ж Південна Русь не втрачала почуття своєї народної єдності, хоча й не думала його підтримувати: навпаки, сам народ, очевидно, йшов до розкладу і все ж не міг розкластися». На думку Костомарова, у південнорусів не було намагання підкорювати чужих, асимілювати їх. Лише варяги дали русам поштовх до завоювань та централізації. Однак «Київ ніяк не годився бути столицею централізованої держави; він не шукав цього, він навіть не утримати першості над федерацією, тому не зумів організувати її. В натурі південноруській не було нічого насильницького, нівелюючого, не було політики, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до визначеної цілі. Те саме виявлялося на віддаленій півночі, в Новгороді; суворе небо мало змінило там основи південноруського характеру… Новгород завжди був рідним братом півдня. Політики в нього не було; він не думав утвердити за собою своїх широких володінь і поєднати різноманітні племена, які їх населяли, і ввести міцний зв’язок та підпорядкування частин, встановити співвідношення прошарків народу; устрій його правління завжди був під впливом неочікуваних порухів особистої свободи».

Порівнюючи українську та російську народності, Костомаров спеціально акцентував увагу на їхніх принципових ментальних відмінностях: «…для південноруського племені відмітною рисою характеру була перевага особистої свободи, для великоруського – перевага общинності. За корінним розумінням перших, зв’язок людей ґрунтується на їхній взаємній згоді і може розпадатися за їхньою незгодою; другі намагалися встановити необхідність та нерозривність раз установленого зв’язку й саму причину встановлення віднести до Божої волі і, відповідно, вилучити з людської критики. У однакових стихіях суспільного життя перших влаштовував більше дух, другі намагалися дати йому тіло…» Відповідно, ці відмінності давали і дають знати про себе в історичних діяннях. Якщо росіяни виявляли здатність до державного життя, то цього не скажеш про українців. «У великоруському елементі, – писав Костомаров, – є щось велике, творче, дух стійкості, усвідомлення єдності, панування практичного розуму, що вміє вистояти у важких обставинах, вловити час, коли треба діяти, і скористатися цим наскільки потрібно… Цього не показує наше південноруське плем’я. Його вільна стихія приводила або до розкладання суспільних зв’язків, або до водовороту чуттєвих імпульсів, що крутили, як колесо з білкою, народне історичне життя».

Не обов’язково приймати наведені міркування Костомарова повністю. Та, певно, варто погодитися, що для русичів, предків сучасних українців, притаманними були особиста сваволя, свобода та непевність форм. Це, зокрема, знаходило вияв у вічовій діяльності. Віче часто скликалося тоді, коли виникала якась нагальна проблема. Але те саме віче, як правило, не пропонувало встановити суспільно конструктивні форми розв’язання цієї проблеми. Тому є підстави говорити про непевність форм. «Чіткою формою» на вічі могло бути хіба що зміна правителя, з якою, здебільшого, пов’язувалися надії на краще. Звідси й непостійність, недостатність ясної цілі, імпульсивність руху, прагнення до створення чогось нового і водночас розкладання створеного.

Чи не те саме ми мали на Майданах? Та ж сама імпульсивність руху, відсутність чіткої мети, пошук нового «господаря», який би розв’язав проблеми, що накопичилися, фактично творення культу нового лідера і дуже швидке розчарування в ньому.

Розуміючи слабкі сторони «вічової демократії», Костомаров загалом позитивно ставився до цього явища. Таке позитивне ставлення, попри певні критичні моменти, було сприйнято його учнями, які були не лише істориками, але й громадськими й політичними діячами. Зокрема, це стосується Володимира Антоновича й Михайла Грушевського. У вічовій організації вони ладні були бачити праобраз сучасної демократії.

Насправді сучасна демократія помітно відрізняється від «демократії вічової». Перша діє в певному законодавчому полі, забезпечуючи діалог між народом і владою, сприяє певній соціальній мобільності між верхами й низами, служить амортизатором при виникненні соціальних конфліктів, не доводячи їх до екстреми. Сучасна демократія орієнтує на еволюційний шлях розвитку.

Чого, на жаль, не скажеш про «демократію вічову». «Революційне» віче, як і Майдан, намагалося розв’язати задавнену проблему, яку складно вирішувати легітимним шляхом. Далеко не завжди віче й Майдан її розв’язує, а лише веде до поверхових політичних змін.

Звісно, «вічова демократія» здатна перерости в демократію сучасного типу. Ця тенденція, наприклад, простежувалася у Новгороді, який відігравав важливу роль у торгівлі Східної Європи. Скликання віча в Новгородській республіці стало практично систематичним, оформилися відносно чіткі правила його функціонування. Власне, воно ставало легітимною владною інституцією. При сприятливому розвитку подій Новгород міг би стати державою, де би досить рано утвердилася б сучасна демократична форма правління. Однак остаточний розгром Іваном Грозним у 1569 р. Новгородської республіки поклав край цьому процесові.

До речі, простежується ще одна цікава паралель між давньоруським вічем та сучасним Майданом. Вічовий устрій так і не прижився в Заліссі, яке стало ядром формування російської народності й державності. У цьому регіоні ми не зустрічаємо помітних вічових традицій, зате тут утверджується авторитарна влада князів. Це можна зрозуміти. Адже в цих землях місцеві угро-фінські племена були підкорені руськими князями. Звісно, «окупаційна влада» не могла дозволити місцевому населенню брати участь у політичному житті. Це не значить, що на Заліссі у верхах не виникало конфліктів, викликаних боротьбою за владу. Але тут ці конфлікти не вирішувалися публічно і, зрозуміло, не виносилися на віче. Тут типовою формою вирішення ставала змова. Наприклад, у результаті змови загинув один із перших відомих заміських князів Андрій Боголюбський. Інтриги й змови у верхах стали «доброю традицією» російської історії. Російські правителі не могли допускати публічності влади, її «демократизації» у вічовому варіанті. Це пояснює такий жорстокий розгром Іваном Грозним Новгородської республіки, який супроводжувався геноцидом місцевого населення, депортацією новгородської верхівки тощо. Івану Грозному, як і його попередникам, важливо було не просто завоювати територію цієї держави. Важливо було знищити вічовий устрій, який суперечив політичній традиції Московії. Так і зараз Росія боїться «експорту Майдану» з України. Тому нинішня війна Росії з Україною – це не просто війна за території й ресурси. Це війна, спрямована на те, щоб не допустити «розростання» небажаної для неї політичної традиції.

Кралюк П.