17червня минуло 80 років з часу відкриття концентраційного табору у Березі Картузькій. На цю майже ювілейну дату в нас не звернули увагу. Це й зрозуміло. Про цю чорну сторінку в нашій історії у нас намагаються не говорити. Зрештою, що таке Береза Картузька, пересічний українець практично не знає. Та й навіть для професійних істориків це словосполучення мало що говорить. Дехто, можливо, згадує, що є таке містечко, власне районний центр, на території сучасної Брестської області Білорусі. А найбільш свідомі можуть пригадати, що в Березі Картузькій у 30-х рр. ХХ ст., за часів ІІ Речі Посполитої Польської, був концентраційний табір.

У табірній епопеї українства він займає особливе місце. Хоча б через те, що цей концтабір призначався переважно для свідомих українців. А по-друге, він існував в умовах держави, яку аж ніяк тоталітарною не назвеш. ІІ Річ Посполита була помірно демократичною країною. Тут існували відносно вільні вибори (на відміну від СРСР чи фашистської Німеччини), за владу змагалися різні політичні партії, функціонували громадські організації, була преса – хай навіть цензурована. Можна говорити про те, що українці в умовах цієї держави мали певні (правда, досить обмежені) національно-культурні й політичні права. Однак за своєю суттю Береза Картузька не дуже різнилася від радянських та фашистських концтаборів. Тут тримали людей, «політично незручних» для держави. Причому їх там утримували без судового рішення.

Підозрюваних у «антидержавних діях» посилали в Березу Картузьку, як правило, на три місяці заслання – хоча могли бути і менші, і більші строки. Табір виглядав наступним чином. По його периметру було протягнуто п’ять рядів колючого дроту, за ними широкий рів із водою, далі йшла дротяна огорожа з високою напругою. На кутах внутрішнього двору стояли семиметрові дерев’яні вежі з кулеметними гніздами. Табір, де утримували 250-300 в’язнів, стерегли близько двохсот поліцаїв з вівчарками. Так що втекти звідти було проблематично.

Умови життя в таборі були направду жахливі. Все робилося для того, щоб в’язні довго не могли витримати. Вони носили полотняну одежу з круглою полотняною шапкою. На ногах – дерев’яні черевики. На спині – номер розміром 20 на 20 см. Менший нашивали спереду на лівому рукаві. Ув’язнені на виклик замість прізвища називали лише свій номер. Тим самим ніби нищилася особистість: ти ніхто, ти лише порядковий номер. Камери з цементною підлогою постійно поливали водою, щоб в’язні не могли сидіти. Їх же спеціально «набивали» у невеликі приміщення: в одній камері могло бути до сорока ув’язнених.

Харчування було таке, аби не вмерти з голоду. На добу давали 400 грам тухлого липкого хліба, на сніданок – півлітра рідкої кави, а на обід та на вечерю – по три чверті літра рідкого супу.

До цього всього додавалися постійні знущання поліції над беззахисними людьми, їхнє побиття, кидання в карцери.

На дверях кожної камери висів надруко­ваний «Регулямін», тобто порядок перебування у Березі. Зокрема, в ньому зазначалося: «Заарештований є позбавлений своєї волі. Він нічого не може робити без дозволу. У відношенні до таборової служ­би він мусить бути чемний і безоглядно слухняний. Кожний найменший спротив буде караний. У випадку такого спротиву, чи то активного, чи пасивного, таборовій службі вільно вжити фізичної сили».

Коли закінчувався тримісячний термін адміністративного заслання в Березі Картузькій, в’язню пропонували написати «покаянну» розписку. Якщо він це робив, його відпускали на волю, але під нагляд поліції. Якщо ж він відмовлявся, то отримував чергові три місяці табору. І так могло тривати невизначений час.

Довідатися про концтабір у Березі Картузькій, цю поки що, на жаль, маловідому сторінку нашої трагічної історії, можемо з книги під назвою «За тебе, Україно... / Українські патріоти в Березо-Картузькому концтаборі (1934-1936) в документах Державного архіву Брестської області». Перше видання цієї книги вийшло чотири роки тому. Зараз у Тернополі побачило світ друге видання цієї книги, яке є доповненим і переробленим. Ця книга, яка містить переважно документальні матеріали (справи ув’язнених, їхнє листування, окремі їхні твори тощо), з’явилася завдяки праці чотирьох ентузіастів — Олександра Ільїна, який відшукав ці матеріали, Петра Мазура, кандидата медичних наук, директора Кременецького медичного училища імені Арсена Річинського, який переклав матеріали на українську мову і підготовив до друку, Сергія Шандрука, кандидата психологічних наук та нині покійного Арсена Гудими, кандидата філософських наук. Варто звернути увагу, що жоден із цих дослідників не є професійним істориком і не «заробляє історією» собі на хліб.

У книзі знаходимо документи, які стосувалися видатних діячів українського руху того періоду, зокрема, Тараса Боровця, Арсена Річинського та Романа Шухевича. Перший згодом, під час Другої світової війни, зорганізував на півночі Рівненської області загони української самооборони, які отримали назву Української повстанської армії. При цьому Т. Боровець, який узяв собі псевдонім гоголівського героя Бульби, діяв самостійно від бандерівців.

У Березу Картузьку Т. Боровця направили 11 липня 1934 р. Його звинувачення не мало чіткої конкретики і виглядало таким чином: «Діяч ОУН з пропозиції Крайової екзекутиви з 1933 р. намагається створити у Рівному українське і православне видавництво і проводить на території повіту організаційну роботу. Заснував цілий ряд нових осередків ОУН, організатор антишкільних акцій і саботажу, які завдяки його діяльності набрали сили». Подання на відправлення Т. Боровця до концентраційного табору підписав волинський воєвода Генріх Юзефський. Останній, до речі, творив собі імідж «українофіла», людини, що виступала за співпрацю поляків та українців. Однак цей документ демонструє «українофільство» цього чиновника. Він ладний кинути до концтабору людину, яка хотіла зорганізувати українське видавництво і виступала проти полонізації шкільництва на українських землях.

Т. Боровець у Березі Картузькій відзначався норовом. У нього були конфлікти з наглядачами. Його кинули в карцер і позбавили права листування.

Ще одним неблагонадійним громадським діячем, який спізнав принад Берези Картузької, був А. Річинський. Він мав приватну лікарську практику у Володимирі-Волинському. Однак велику увагу приділяв громадській роботі. Став одним із лідерів українізації православної церкви на Волині, створював різноманітні українські культурно-освітні організації. Це не подобалося польській владі. І 11 травня 1935 р. його відправили в Березу Картузьку.

При цьому ніяких конкретних злочинів влада А. Річинському не інкримінувала. Ось основні моменти його звинувачення:

«Підозрюється в належності до ОУН... Річинський... вкрай ворожо налаштований до Польської держави і до всього польського. Річинський є моральним авторитетом для всіх національно свідомих українців.

Щоб виховувати молодь в українському націоналістичному дусі, Річинський спочатку на терені Володимирського повіту організував «Пласт»...

Після заборони 1929 року володимирською адміністрацією «Пласту» Арсен Річинський разом з Степаном Чернишем, Іваном Коханським, Володимиром Процюком і Юхимом Бундою намагалися заснувати у Володимирі «Райфайзенку» (касу дрібних заощаджень української молоді), щоб цим об’єднати українську молодь. Проводив культурно-освітню роботу в націоналістичному дусі, щоб вирвати українську молодь з-під впливів дорослих, які займали угодовську позицію щодо ідеології пана маршала Пілсудського. «Райфайзенка» не була створена, бо окружний суд не затвердив її статут.

У 1929 році з його ініціативи дружина Ніна Річинська заснувала у Володимирі філію «Союзу українок». Він є організатором і керівником українського хору при «Союзі українок», організатором всіх заходів «Союзу українок»...»

Як бачимо, А. Річинського кинули в концтабір за цілком легальну культурно-освітню діяльність. Взагалі постать цього діяча є надзвичайно цікавою. Він був не лише чудовим лікарем, про якого довго пам’ятали у Володимирі-Волинському, а й видавцем, публіцистом, цікавим автором творів філософського характеру, фольклористом, музикантом, мистецтвознавцем. Виступав з різноманітними ініціативами, створював громадські організації. Цю людину можна вважати зразком українського інтелігента.

Побував у Березі Картузькій і Роман Шухевич, відомий у майбутньому керівник Української Повстанської армії. У звинуваченні він характеризується як «активний член ОУН». Однак тут же й зазначається: «...через відсутність доказів до суду не притягнутий».

Ми виділили тільки трьох осіб серед в’язнів Берези Картузької. А таких були сотні. Це, звісно, не порівнюється з радянськими чи фашистськими концтаборами. Та все ж...

Переважно українськими в’язнями табору в Березі Картузькій були вихідці з Галичини. Однак чимало бачимо й волинян. І навіть траплялися українці з Берестейщини. Усе це свідчило, що ці регіони були охоплені українським національним рухом.

Словом, книга «За тебе, Україно...», незважаючи на те, що в ній представлений, здавалося б, сухий документальний матеріал, змушує багато над чим замислитися. Хотілося б, аби це замислення стало корисним для нас. І щоб ми зробили з нього належні висновки.

Петро КРАЛЮК