На жаль, доводиться констатувати, що українці часто занадто песимістично сприймають світ, шукають у ньому не стільки моменти позитивні, скільки негативні. Можна це пояснити історичними обставинами. Занадто часто наші землі були об’єктами іноземної експансії, кривавих війн, а наш народ зазнавав жорстоких поневолень.

Та справа не лише в цьому. Ці історичні обставини не могли не відобразитися на нашій новочасній культурі. Занадто вона є песимістичною й, відповідно, формує певні стереотипи. Одним з тих, хто заклав її «песимістичну парадигму», можна вважати Дмитра Туптала (1651–1709), життя якого припало на трагічні часи Руїни. Для багатьох українців це ім’я мало що говорить. Але саме його твори справляли вплив на українців у ранньомодерні й модерні часи аж до 19 ст. включно. При цьому деякі знакові постаті нашої культури чимало перейняли з творів Туптала.

Народився зазначений автор у містечку Макарів на Київщині в родині сотника Київського полку. Його батько відзначався особливою релігійністю, був ктитором Київського Кирилівського монастиря. Давав також кошти на утримання Києво-Могилянської академії й київських церков. У 1662 р. майбутній письменник вступив до Києво-Могилянського колегіуму, в якому навчався до 1665 р.

Судячи з усього, Туптало не закінчив повністю академічний курс. Тому багато займався самоосвітою, ставши людиною енциклопедичних знань. Так, у його творах зустрічаємо використання широкого кола джерел – теологічних, історичних, агіографічних, літописних, іншомовних видань тощо.

Одним з головних джерел біографії цього діяча є його Діаріуш. З вказаного твору випливає, що в 1668 р. Туптало прийняв чернецтво у Київському Кирилівському монастирі. Наступного року митрополит київський Йосип Тукальський висвятив його на диякона в Каневі.

Туптало жив у різних монастирях, як ігумен керував деякими з них. Побував у Білорусії та Литві. У 1680 р. в Чернігові вийшов перший друкований твір Туптала «Руно орошенне», де описані чудеса, що творилися в Чернігівському Троїцькому Іллінському монастирі. За життя автора цей твір побачив сім видань.

У квітні 1684 р., зазначає сам Туптало, він «приїхав до монастиря Печерського і розпочав жити з милості Пресвятої Богородиці при Архімандритові Варлаамі Ясинському». Тоді ж почав писати «Житія святих». До 1705 р. Туптало працював над написанням та виданням «Житій святих», або «Четьїв-Міней» у чотирьох томах (К., 1689 – 1705 рр.; 2-е вид.: К., 1711 – 18 рр.). Крім Києва, у цей час письменник жив та працював у Батурині, був ігуменом Петропавлівського монастиря в Глухові (1694 – 1697 рр.), Єлецького Успенського монастиря в Чернігові (1697 – 1699 рр.), де його висвятили на архімандрита, та Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському (1699 – 1701 рр.).

Хоча в «Житіях святих» Туптала є чимало компілятивних моментів, однак автор при написанні праці зібрав та опрацював велике коло джерел. Книга стала своєрідною українською релігійною енциклопедією. «Четьї-Мінеї» користувалися не лише популярністю в Україні, а й далеко за її межами. Тривалий час цей твір входив до складу обов’язкової лектури освічених українців. Тому є сенс говорити про великий вплив Тупталових «Житій святих» на українську суспільну. У цій книзі подавалися перші зразки фантастичного оповідання. Вона прямо чи опосередковано сприяла поширенню й розвитку в Україні християнського містицизму. Певно, є сенс говорити про вплив Тупталових «Житій святих» на Тараса Шевченка і особливо на раннього Миколу Гоголя.

У 1701 р. за наказом Петра І Туптала висвятили митрополитом сибірським й тобольським. Однак він захворів і не поїхав до Сибіру, а після одужання в 1702 р. його призначили митрополитом ростовським і ярославським. Знаходячись на цьому становищі, Туптало зосередився на освітній діяльності та боротьбі з розкольниками. У Ростові заснував школу з викладанням грецької і латинської мов, за зразок для якої взяв Києво-Могилянську академію. Там же створив шкільний театр, для якого писав драми. Туптало є автором численних проповідей, виданих у Києві 1710 і 1713 рр., моральних повчань під назвою «Алфавитъ духовный…», віршів, в яких абстрактно-християнські мотиви поєднуються з осмисленням соціальних проблем.

Його перу належать згадуваний Діаруш, що засвідчив широку ерудицію автора, «Мартиролог» – скорочений виклад «Житій святих» (праця не завершена) й «Дослід над розкольницькою бринською вірою». Він є автором двох драматичних творів на Успіння Пресвятої Богородиці та на Різдво Христове.

Помер Туптало у Ростові. Незадовго після смерті, у 1757 р., був канонізований.

Важливим елементом світогляду Туптала є «християнський песимізм».

Він бачить світ як тимчасове пристанище, царство диявола і зла, з якого християнин має відійти через смерть в ідеальне небесне царство. Тому всі земні вартості бачаться ним як марність. Він ставить людину-християнина вище людини, що є патріотом своєї землі.

Уявлення про Бога Туптала співзвучне з поглядами неоплатоніків. Бог сповіщає про свою присутність, силу та волю в надприродних виявах. Тому немає сенсу пізнавати його розумом, а треба сприймати послану Богом чудесність. Власне, «Четьї-Мінеї» і є таким «чудосприйняттям».

Тому Туптало акцентує увагу на змінності, непостійності видимого світу. Наприклад, його драма на Різдво Христове має таку назву «Переміна непостійного цього світу, яка людей ловить у малочасному житті сітками гордості і у вічну муку посилає…».

Згадана п’єса має чимало цікавих філософських моментів. Так, у першій яві цього драматичного твору подається розмова землі і неба. Земля скаржиться, нарікає на своє гірке життя. Небо її заспокоює, говорить про єдність землі та неба, їхній нерозривний зв’язок.

Теза Туптала про єдність неба і землі має не стільки натурфілософський, скільки соціологічний характер. Ця єдність дає надію відновити на землі золотий вік (в свідомості українців і далі живе стереотип «надії на краще в майбутньому»). Однак встановити «золотий вік» не дають ворожнеча, заздрість, власне Люципер, який розпалює на землі війни. Люципер це робить для того, щоб людина не зайняла місця на небі, яке свого часу він увільнив, будучи прогнаним звідтіля.

Людину Туптало традиційно розглядав як внутрішню й зовнішню, а можливість подолання такої подвійності пов’язував із самопізнанням, з проникненням людини у закладену в неї Богом сутність, що, в свою чергу, передбачало поєднання людини з Богом – преображення, обожнення. Такий містицизм певним чином вплинув на релігійність українців, формував у них потребу втечі від «злостивого світу», що, зокрема, знайшло вияв у Григорія Сковороди.

Петро Кралюк