Одним із визначних філософів та релігієзнавців України першої половини ХХ ст. варто вважати Арсена Річинського, доля якого була тісно пов’язана з Волинню[1]. Була це людина великої ерудиції, добре ознайомлена зі здобутками української, російської, а також європейських культур. Про це свідчить, зокрема, його книга «Проблеми української релігійної свідомості»[2], яка була надрукована в Тернополі у 1933 р. (правда, місцем видання вважався Володимир-Волинський). Вийшла вона зі значними цензурними правками. Окрім того, автор був свідомий того, що не все йому вдалося зробити, як він хотів. Треба також враховувати, що книга писалася не як дослідження кабінетного вченого, а як, радше, полемічний твір «на злобу дня». Та й не завжди в Річинського, який мусив займатися лікарською практикою, щоб прогодувати себе й свою сім’ю, знаходилися час і сили для наукової роботи.

Всього в книзі «Проблеми української релігійної свідомості» 8 розділів – «Свята Софія Київська», де йдеться про виникнення Української Автокефальної Православної церкви; «Історичні й канонічні підстави української церковно-національної революції” (тут говориться про те, що виникнення УАПЦ мало не лише історичні, а й канонічні підстави); «Особливості української релігійної вдачі», де переважно йшлося про становлення української релігійної свідомості; «Доба християнська» (у цьому розділі ведеться мова про розвиток української релігійної свідомості за християнських часів); «Особливості релігійного світогляду росіян» та «На хреснім шляху», де говориться про відмінності релігійної вдачі українців і росіян; «Церква і націоналізм» та «Становище українського синтетичного ідеалізму» (у цих розділах йдеться про співвідношення релігійного та національного й пропонується ідея «українського синтетичного ідеалізму»).

При розгляді праці Річинського «Проблеми української релігійної свідомості» дослідники переважно звертали увагу на її релігієзнавчі аспекти – що є цілком зрозумілим. Проте в ній автор часто вдається історичних, літературознавчих і мистецтвознавчих екскурсів. Деякі з них є цікавими й оригінальними. Зокрема, це стосується його міркувань щодо творчості таких письменників, як Микола Гоголь та Федір Достоєвський.

Цих письменників Річинський схильний був розглядати як таких, що мають українські корені й, відповідно, в їхній творчості знайшли відображення елементи української культури й українського світосприйняття.

Особливо це він наголошував при розгляді поглядів Гоголя. Характеризуючи їх, він запозичує деякі ідеї в Дмитра Чижевського. Річинський знав працю останнього «Нариси з історії філософії на Україні»[3], яка вийшла в Празі в 1931 р. На неї він, зокрема, посилається. Як і Чижевський, Річинський вважав, що Гоголь «виявляє багато спільних ідей зі Сковородою: він також шукає ключі до пізнання Бога й світу у людському серці і на перше місце висуває не інтелект і не волю, а чуття, емоцію…»[4]. На думку Річинського, «у творчості Гоголя знаходимо основні мотиви українського світогляду». До них він відносить: перевагу внутрішньої моралі, призначення абсолютної вартості одиниці, вимогу праці над собою й признання цінності людської праці взагалі, вимогу чину (дії), розуміння й терпимість до чужих поглядів і до інших народів, а також український оптимізм[5].

Однак, вважає Річинський, на Гоголя мала великий вплив російська реальність. Тому в його світогляді українські елементи поєднуються з російськими. Він спеціально акцентує увагу на двоїстості душі Гоголя. Цитує відомий лист останнього до Олександри Смірнової від грудня 1844 р., де є такі слова: «Скажу вам, що я сам не знаю, яка в мене душа – хохлацька чи російська» (подано в перекладі Річинського)[6]. В оригіналі, до речі, слова «хохлацька» й «російська» не виділяються. Але Річинському йшлося про те, щоб створити ефект контрасту. Однак у згадуваному листі Гоголя до Смірнової, радше, йдеться про взаємодоповнення цих душ. Гоголь навіть розвиває думку, ніби «обидві природи щедро обдаровані від Бога і, як навмисне, кожна з них окремо має в собі те, чого не має друга»[7]. З часом ідея взаємодоповнюваності українців і росіян набуває поширення. Наприклад, її озвучив Микола Костомаров у своїй праці «Дві руські народності»[8], яка вперше була опублікована в 1861 р.

Проте, на думку Річинського, це взаємодоповнення душ у Гоголя не є органічним. Він пише: «…вони «дополняются» хіба лише по законах контрасту. …погодити ці противенства неможливо, що вони можуть стати причиною навіть особистої трагедії – найліпше доводить життя самого Гоголя»[9].

Отже, Річинський повторює поширені думки про українськість Гоголя й про те, що в ньому співіснували дві душі – українська й російська. Проте, на відміну від багатьох авторів (зрештою, й самого Гоголя), Річинський вів мову про те, що це співіснування було контрастним і створювало самому Гоголю великі проблеми.

Але якщо в інтерпретації творчості Гоголя, Річинського не назвеш особливо оригінальним, то цього не скажеш про його інтерпретацію творчості Достоєвського. Саме він першим звернув увагу на українське коріння цього письменника і на те, що це коріння суттєво вплинуло на його світогляд і творчість.

Ймовірно, думку про українське походження Достоєвського Річинський взяв із робіт його дочки – Любові, на яку він посилається. «Коли мої предки, – писала вона, – покинули темні ліси і багнисті болота Литви, вони, певно, були освітлені світлом, квітами та елліністичною поезією України; їхня душа була зігріта південним сонцем і вилилась у вірші». Любов Достоєвська, спираючись на родинні легенди, розповідала, що один із її предків у XVII ст. написав «буколічну поему», яка, правда, не збереглася[10].

Натомість, до нас дійшов вірш із почаївського «Богогласника» (1790). Цей збірник, виданий в одному з найдавніших українських монастирів (у той час він був уніатським), є унікальною пам’яткою української культури. «Богогласник» став своєрідним підсумком понад двохсотлітньої традиції творення духовних пісень в Україні. У ньому 249 пісень, серед яких українських 213, польських – 33, латинських – 3. Українські пісні були написані як староукраїнською мовою, так і мовою, наближеною до розмовної. У «Богогласнику» вказуються автори лише деяких пісень. Серед них – і Достоєвський.

Можливо, автором цього вірша був один із предків Федора Достоєвського, наприклад, його дід Андрій. Мова вірша хоча й мала в своїй основі церковнослов’янщину, але була наближена до української розмовної. У вірші говориться, що треба зрікатися земних благ, думати про божественне й шукати спасіння.

Правда, на згаданий вірш предка Федора Достоєвського в почаївському «Богогласнику» Річинський не звертає увагу. Хоча він, безперечно, знав це видання. Натомість, Річинський пише таке, що предки Достоєвського, які були литовськими шляхтичами «гербу Радван», «акліматизувалися на Україні не пізніше XVII ст. й брали участь вже у війнах Хмельницького»[11]. Справді, предки Достоєвського були відомі на українських землях з початку XVI ст. Але відомостей про їхню участь у Хмельниччині не виявлено. Це, радше, домисел Річинського.

Хоча він справедливо вказує, що серед Достоєвських були греко-католицькі священики.

На відміну від «двоєдушного» Гоголя, вважав Річинський, Достоєвський «вже цілком віддався російській культурі, в якого українська душа лише зрідка звучала своєрідними мотивами, незрозумілими й чужими для росіян»[12]. Але це «рідке звучання» мало принциповий характер і визначало оригінальність поглядів Достоєвського. Річинський, зокрема, зазначає: «Достоєвський висловився, що Гоголь помер «у безсиллі створити й точно визначити собі ідеал, над яким він міг би не сміятись». Звідси можна зрозуміти творчість самого Достоєвського: він «у російську душу хотів вірити» і вказав для Росії величезний месіанський ідеал – синтез усього її дотеперішнього розвитку. Але російське громадянство, зіпсуте і підле, було надто далеке від прийняття того ідеалу»[13].

Основну увагу Річинський, характеризуючи творчість Достоєвського, звертає на роман «Брати Карамазови» (і це цілком справедливо). Хоча він прекрасно знав інші твори письменника, посилаючись на них у своїй книзі. Річинський пише: «Устами російського нігіліста (Івана Карамазова) Достоєвський змалював образ майбутнього людського «муравлиська», організованого за системою католицької науки аби в дусі соціалістичних теорій. Людство ділиться на жменьку провідників (на чолі з Великим Інквізитором) і решту муравлиська, у котрім дрібні люди живуть дрібними інтересами, «раді, що їх повели, як отару». Людський дух є по природі бунтарем, та хіба ж бунтарі щасливі? Тут, у цьому муравлиську, вони матимуть і хліб, і дозвіл трохи грішити (оскільки будуть слухняними); ради цього вони зречуться свободи, яка для них є тільки тягарем…»[14].

Річинський вважав, що Достоєвський ніби ототожнює суспільний ідеал католицизму й соціалізму. Але ж, на думку Річинського, «муравлисько», «община» – це ідеал не тільки соціалістичний, але й національно-московський. Якщо Достоєвський його відкидає, то не тільки тому, що він передбачав усі принади колективістичного раю, але й тому, що він вже бачив зародки комуни в московському суспільстві й ту «азіатську рівність у рабстві». Був це протест української душі проти московсько-монгольської стадності. Бунт одиниці проти абстрактного «людства» – це українська тенденція, єретична з погляду російської ідеології («контрреволюційна», як кажуть нині)»[15]. До речі, варто відзначити: Річинський одним з перших звернув увагу на те, що більшовизм є не тільки й не стільки продовженням традицій марксизму й соціалізму, скільки є продовженням російських традицій. У книзі «Проблеми української релігійної свідомості» він озвучив щодо витоків більшовизму приблизно такі ж ідеї, як це зробив через чотири роки Микола Бердяєв у роботі «Витоки й сенс російського комунізму» (вперше опублікована англійською мовою в 1937 р.)[16].

Загалом Річинський дотримується думки, що в Достоєвського зійшлися дві світоглядні тенденції, які можна умовно назвати російською та українською: «Зіткнулися два світогляди: для одного – спасіння тільки «общиною», «скопом», і то рівно для всіх, хоч і ціною свободи одиниць. Для другого – спасіння душ у моральній силі одиниці…»[17].

«Отже, – писав він, – загальна нівеляція ради абстрактного людства, азіатська стадність, нищення особи серед безликої маси, втрата цінності індивіда в колективістському муравлиську – це були ті прикмети російського світогляду, які Достоєвський вводив у своїх творах не для того, щоб висміювати їх, як Гоголь, а щоби наочно представити неминучу загибель Росії, якщо вона йтиме далі слідами Верховенських, Шигальових, Шатовних, Кирилових – всіх цих нігілістів, які й самі жахаються тої прірви, над якою опинилися»[18].

Річинський, виходячи з ідеї прихованого конфлікту російського та українського в творчості Достоєвського, дав їй дуже точну характеристику: «Творчість Достоєвського – це крутіж ідей і пристрастей; та коли згадати, що в кожного зі своїх героїв він вкладав частину себе самого, то стане зрозумілим, що той хаос є віддзеркаленням його власної роздвоєної душі. Він весь у пошукуваннях, але трагедія його в тому, що в муках знайдені ідеали зараз же в нього валяться, не видержуючи удару з мерзенною дійсністю; він тужить за спасенною красою – й знаходить тільки підлоту. Він глибоко любить Росію, свою нову вітчизну, він вказує для неї високий месіянічний ідеал, бореться з зовнішніми перешкодами на цьому шляху, й переконується, що все це надармо, що мрія ніколи не здійсниться, і то через перешкоди внутрішні, заложені у психіці російського народу»[19].

Також Річинський спеціально звертає увагу на українське світосприйняття, яке іноді виявляється в Достоєвського. Наприклад, у такому творі, як «Підліток». Тут зустрічається «почування глибокого зв’язку з природою, той життєрадічний оптимізм, навіяний такими безпосередніми переживаннями». Це і є «голос української душі»[20].

«Дійшовши до повної негації московського месіянічного ідеалу, – робить висновок Річинський, – Достоєвський не загубився в пустелі, заселеній російськими «бесами» й «бесенятами», що нагромадилися віками «у великому й милому нашому хворому, у нашій Росії»: в ньому відзивається приспана від дитинства «українська психе», й вона рятує його від песимізму»[21].

Річинський справедливо зазначає, що «українські мотиви у творчості Достоєвського ще зовсім не досліджені»[22]. На жаль, доводиться констатувати, що з того часу мало що змінилося. В Україні та поза її межами так і не з’явилося ґрунтовних робіт, які б розглядали це питання. Певні спроби підійти до нього бачимо в розвідці Ігоря Михайлина «Достоєвський і Шевченко»[23]. Правда, не можна сказати, що цей автор суттєво доповнив Річинського при розгляді цього питання. Тому тут поле для досліджень залишається практично чистим.

Розглянувши творчість Гоголя й Достоєвського та порівнявши їх, Річинський доходить такого висновку: «Справедливо вказують: чим більше людина інтелектуально обдарована й розвинена, тим яскравіше і з більшю силою виступають особливості її інтелектуальної вдачі. Тому «геній завше з психологічного боку є глибоко національним», і тільки люди розумом убогі, особливо недоумки та ідіоти, позбавлені національних прикмет. Ось чому спроба культурної асиміляції, як бачимо на прикладі Гоголя й Достоєвського, для натур талановитих стає причиною ідеологічної розгубленості, а навіть життєвої трагедії»[24]. У цих словах маємо суть дослідження творчості Гоголя й Достоєвського Річинським. Звісно, можна дискутувати з цими міркуваннями. Але вони, безперечно, заслуговують на увагу.

[1] Про Арсена Річинського див.: Гудима А. Харизма Арсена Річинського. – Тернопіль,

2007; Колодний А., Саган О. Життя і творчість Арсена Річинського – самовіддане служіння Богу й Україні // Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – Тернопіль, 2002. – С. 11-50.

[2] Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. Видання четверте, доповнене. – Тернопіль, 2009. Саме це видання опубліковане без цензурних купюр. Тому ми й використовуємо його в своїй розвідці.

[3] Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Його ж. Філософські твори: В чотирьох томах. – К., 2005. – Т. 1. – С. 3-164.

[4] Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. Видання четверте, доповнене. – С. 195.

[5] Там само.

[6] Там само. – С. 196.

[7] Там само.

[8] Костомаров М. Дві руські народності. – К., 2012.

[9] Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. Видання четверте, доповнене. – С. 196-197.

[10] Звиняцьковський В. Метелики і свічки // Достоєвський Ф. Злочин і кара. – К., 2015. – С. 637.

[11] Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. Видання четверте, доповнене. – С. 197.

[12] Там само. – С. 197.

[13] Там само. – С. 198.

[14] Там само. – С. 199.

[15] Там само. – С. 201.

[16] Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., 1990.

[17] Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. Видання четверте, доповнене. – С. 200.

[18] Там само. – С. 202.

[19] Там само. – С. 205.

[20] Там само. – С. 206.

[21] Там само.

[22] Там само.

[23] Михайлин І. Про Шевченка і не тільки. Наукові розвідки, есеї. – Харків, 2014. – С.69-158.

[24] Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. Видання четверте, доповнене. – С. 208.

Петро Кралюк