Роберт Музіль, який жив доволі усамітнено, нехтуючи роллю громадського, а тим паче політичного діяча, якимсь дивом втрапив на прокомуністичний конгрес письменників на захист культури, що відбувався в Парижі 1935 року. Відповідно й виступ його виглядав дещо дисонансним: Я все життя тримався збоку від політики, позаяк не відчуваю до неї жодного покликання. Дорікання в тому, що ніхто не повинен ухилятися від політики, оскільки вона стосується кожного, для мене незрозуміле. Гігієна також стосується всіх, проте я ніколи не висловлювався про неї публічно.

Гігієна і політика
Гігієна асоціюється із чистотою. Це комплекс заходів, дотримуючись яких, людина забезпечує збереження власного здоров'я. Про політику доводиться чути навіть від самих політиків, що справа ця брудна. Не випадає ставити це твердження під сумнів. Особливо ж українцям, які останнім часом тільки тим і зайняті, що розгрібають бруд, який розвели наші політики. Політики схильні розглядати досягнення культури як свою природну здобич, говорить далі Музіль, на зразок того, як жінки раніше діставалися переможцям. А оце вже не про нас. Українські політики аж ніяк не претендують на досягнення української культури, оскільки сам факт присутності культури цілковито відторгнений їхньою свідомістю. Декотрі з них, можливо, чули, що існує міністерство культури, але воно нікому не цікаве. Міністр культури - звичайний завклубом у клубі без кіномеханіка, де поламані стільці і дах протікає. Жоден політик, що поважає себе, у завклуби не піде. Міністрів культури, за окремими винятками, зазвичай видлубують із якихось закамарків, нікому незнані вони вигулькують зі своєї невідомості, щоб потім так само безслідно зникнути.

Де головний міністр?
Існує така байка. Коли ставши Президентом Польщі, Лех Валенса поїхав з урядовою делегацією до Японії, його запитали: А де ваш головний міністр?. Валенса збентежився: Міністр економіки зі мною, міністр закордонних справ тут, міністр оборони теж... Котрого ж вони мають на увазі? Японці підказують: Міністр культури.

Культура в Японії, може, як ні в якій іншій країні, насправді визначає духовно-суспільне буття японців. Попри те, що більшість японських культурних надбань - це результат освоєння запозичених із закордону ідей, а не еволюції оригінальних вітчизняних концепцій. Наприклад, в основі японської літератури лежить класична китайська література. Найприкметнішою особливістю японської культури, мабуть, є те, що усі запозичення вона наповнює власним змістом і духом, роблячи їх японськими за суттю. Повна назва сучасного японського міністерства культури звучить так: Міністерство освіти, культури, спорту, науки і технологій. Ось у такому контексті бачиться японцям культура.

Можливо, оця зацикленість на національній культурі притаманна лише азійським екзотичним країнам? Але ж ні. На думку приходить Адре Мальро, котрий до Другої світової війни прославився як письменник. Під час війни потрапив до німецького полону, утік звідти, організував партизанський загін, пізніше командував армійською бригадою. Після війни Мальро захопився політикою, коли генерал де Голль прийшов до влади, то призначив його міністром культури, цю посаду він обіймав десять років. Щоб зрозуміти, яке значення на тоді у Франції надавалося міністерству культури, треба зазначити, що Андре Мальро був ідеологом П'ятої республіки, в основу якої лягли погляди Шарля де Голля. Держава у Франції має бути владною структурою, здатною приймати серйозні рішення і здійснювати рішучі дії, що виражають виключно національні інтереси і служити тільки їм.

На політиків розраховувати не доводиться
Мені невідоме прізвище нинішнього українського міністра культури. Також мені невідомі головні завдання цього міністерства. Про результати його діяльності легко здогадатися, роззирнувшись довкола. Яка може бути національна культура, коли наша держава ще з національними інтересами не визначилася. На політиків розраховувати не доводиться. Зостається надіятися на тих, хто живе культурою, цебто потребує її як творець і споживач.

Культура, вважав Музіль, не естафета, яку передають із рук у руки, як це уявляють собі традиціоналісти; справа полягає значно складніше: творчі уми не стільки продовжують культуру як те, що йде до нас із тьми часів та інших країн, скільки бачать у ній щось таке, що заново народжується у них самих.

На те, що котрийсь із політиків розродиться культурою, марно сподіватися, ще раз повторюю. Українські політики - це гори, що породжують мишей. Але скажіть, будь ласка, як вижити українському письменникові, коли мову, якою він пише, ті ж політики намагаються звести до статусу латинської? Та й самі ми, люд український, подібні до рабів та гладіаторів часів занепаду стародавнього Риму.