Спочатку про особисте. Як і в кожного, були в моєму житі суто приватні неприємності. Сприймав я їх як щось належне, без схильності до драматизації. Справа була не в силі духу, а в особливості переживання. Це був своєрідний Божий дар, завдяки якому із усіх своїх перипетій я вибирався із мінімальними моральними втратами.

НАЙБІЛЬША ПЕРЕЖИТА КРИЗА
Найбільша криза, яку я пережив, підстерегла мене після Помаранчевої революції, коли остаточно з’ясувалося, що Віктор Ющенко не збирається виконувати своїх передвиборчих обіцянок. Щось збилося, я надто розкрився, надто довірився, не зоставивши собі місця ні для відступу, ні для маневру. Я не був готовий до зради. Ніхто не був готовий. Тож не тільки мене підкосили зневіра та розчарування. Здавалося, українці після цього довго ще не зможуть оговтатися, не кажучи вже про те, щоб знову піднятися на боротьбу. А вони піднялися та ще й врахували досвід помаранчевого Майдану. Що вже великий плюс. Бо з огляду на історію, виглядало так, наче ми не здатні вчитися ні на своїх поразках, ні на перемогах.

У мирному протистоянні виявилися найкращі ознаки характеру українців. Зрештою, як в і силовому протистоянні. Героїзм і жертовність завжди були притаманні борцям за волю України. Цього разу надзвичайно виразно проявився гуманізм, простіше – людяність. Майданівці не взялися за вогнепальну зброю навіть після того, як їх почали відстрілювати снайпери. Випадки, коли вівся вогонь у відповідь, – поодинокі. Варто порівняти кількість вбитих та поранених від куль з однієї та іншої сторін. Протестувальники до кінця демонстрували мирний характер спротиву. На жаль, жерстяним щитом від кулі не прикриєшся, прутом не відмахнешся. Можливо, уся ця бійня зі снайперами була затіяна, щоб спровокувати майданівців до застосування вогнепальної зброї. Владі та й Росії, де нас інакше як фашистами та бандерівцями не називають, потрібна була картинка, яка б спростовувала мирність засобів Майдану. Вони її не отримали.

БОРОТЬБА ЩЕ НЕ ЗАВЕРШЕНА
Зате тепер частенько трапляються декотрі озброєні прямо таки до зубів, із вогнепальною зброєю. Це трохи дивує і дещо насторожує. Я розумію, що боротьба ще не завершена. Кілька днів тому, здавалося, що найбільш небезпечна фаза (маю на увазі загрозу людському життю і цілісності країни) благополучно минула. Але події розвиваються стрімко і часами непередбачувано. Хоча можливий розвиток подій потрібно прораховувати бодай на якийсь крок наперед. І лідери Майдану, і нова влада, яка сформована поки що тільки частково, просто зобов’язані це робити. Особливу тривогу викликає ситуація в Криму. Та й сепаратистські настрої на Сході країни нікуди не зникли. Зрештою, ніхто із прибічників Януковича не здав своїх позицій, хоч формально вони, начебто, програли. Зникли кілька одіозних фігур, усі інші лише переформатувалися. Регіонали нарікають на тиск, який на них чиниться. Мовляв, недемократично, якщо ви нас критикували, то не поводьтеся тепер так, як ми. У цьому є зерно рації. Проблема тільки в тому, що якби на Януковича не тиснули, то він збиткувався б над нами ще й досі. Здається, вони розуміють лише мову сили. Для людей це очевидно. Звідси стільки озброєних активістів на вулицях. Події четверга 20 лютого все-таки посилили радикальні настрої у суспільстві. Ми ж звичайні люди, дуже тяжко втриматися від обурення та гніву після того, як майже на очах (тепер же все відбувається он-лайн – телебачення, Інтернет) усієї країни перестріляли стільки люду. У когось це викликає зворотну агресію. А оця патологічна розкіш маєтків усіх цих януковичів та пшонок хіба не збурює суспільство? А скільки поряд таких палаців! (При цьому деякі з них належать «своїм» політикам, свідомим патріотам, котрі багато років невтомно відстоюють на яких тільки можуть щаблях влади/опозиції наші інтереси). Переконаний, якби події відбувалися у тій же Росії, там переможці не стали б розводити церемоній зі своїми опонентами. І все ж, чим швидше ми перейдемо у правове русло, тим краще.

Майдан прийняв рішення не розходитися, неоднозначно наголосивши на тому, що його мета не поміняти у владі одних персонажів іншими, а докорінно змінити систему. Отже, Майдан збирається контролювати дії нової влади. До політиків нема довіри. Ні до владних, ні до опозиційних. Тим паче, що вони постійно міняються місцями. Хоча проблема значно ширша. За соціологічними опитуваннями, що проводилися 2010 року, українці не довіряють один одному. На відміну, скажімо, від німців, які переконані, що співвітчизник не стане їх підставляти, обдурювати і т. д. Хочеться вірити, що інформація стосовно українців уже застаріла. Майдан продемонстрував зразки інших стосунків, однак у масі, очевидно, ця недовіра все ще лишається.

НЕ ТРЕБА НІЧОГО ВИГАДУВАТИ
Судячи з усього, декотрі із лідерів Майдану підуть у владу. Мабуть, це найбільш ефективний спосіб впливати на ситуацію в країні та контролювати владу зсередини. Інші наглядатимуть із барикад. Проте важливо якомога швидше вивести цей нагляд із ручного режиму керування. Не треба нічого вигадувати. Потрібна система, яка діє в усіх цивілізованих країн, де чиновника, який порушує закон, щоб відправити у відставку, не потрібно залякувати автоматом, а достатньо оприлюднити матеріали, що засвідчують його злочинні дії.

Якщо в Криму протистояння завершиться миром (не проглядається жодних старань центральної влади), то найнебезпечніший період революції, либонь, таки зостався позаду. Але треба розуміти що найважчий період усе ще попереду. Не тільки тому, що чиновники чинитимуть відвертий чи прихований опір. Адже без корупційних схем вони перетворяться на дрібних канцеляристів. Нам усім доведеться напружитися. Неможливо змінити систему, не змінивши себе. А це завжди непросто дається. Однак ми мусимо. Ми не можемо оживити Небесну Сотню, але пам’ять про неї може допомогти нам у доленосних для нашої країни перетвореннях.