Я дуже довго писав «Книгу забуття». Настільки довго, що розпочинав з одним настроєм, наміром, а закінчив зовсім з іншим. І взагалі час дуже швидко міняється. Коли я презентував книгу, ми мали проблематичну внутрішню ситуацію – протистояння, Майдан, країна була на межі громадянської війни. А тепер ми маємо зовнішнього агресора. Частину нашої країни вже окупували. Не можна сказати, що я це виважено сприймаю. Мене це дратує, бо я не розумію, чому влада дозволила окупувати частину своєї країни. Коли я писав книгу, то намагався показати, наскільки війна – довготривала справа. Війна ніколи не вміщається у межах її формального тривання – початку і закінчення. Війна триває далі, бо живуть люди, які через це пройшли, зі своїми постресовими станами. Все відбивається на їхніх дружинах, матерях, дітях, вона передається – ця хвиля. Це ніби вибухова хвиля. От що таке вибух? Це просто повітря, ніщо. Тебе бере якась сила, кудись викидає. Коли ми підірвалися я ще встиг подумати про якусь дію, але ця сила просто взяла мене і пожбурила... І так само війна, вона впливає на нас здалеку. Епіцентр її може бути десь далеко, а вона доноситься, докочується до нас...
Всі, з ким я зараз спілкуюся, знаходяться у дуже напруженому стані. Ніби, все спокійно. Здали територію, війни не почали, пострілів немає. Але для мене це принизливо. Коли я писав книжку, я говорив про те, що треба не допустити війни. Але є якісь моменти: не можна так здавати своїх, здавати території.
Росія хоче війни, ми мали б дати їй цю війну. Ми живемо в світі, у якому кожна країна може кинути нам виклик. Для чого ми тримаємо армію? Кому вона зможе протистояти? Чекаємо, що Люксембург на нас нападе? Проти нас в Афганістані, коли Радянський Союз розпочав війну, розпочинали воювали люди з якимось столітніми гвинтівками. І вони цю війну виграли. Не можна здаватись, здавати людей: я не розумію, як могли залишити військових без права чинити опір. Писав про це в своїх блогах. Набридає писати якийсь негатив. Я розумію, з одного боку, ми, можливо, б запустили якийсь механізм, давши початок повноцінній війні – пролилася б перша кров, з іншого, якби ми чинили опір, війна не отримала б розвитку, захлинувшись у зародку.
Не можна жити, коли відбуваються безчинства. Виходить, хай що хочуть з нами роблять, аби тільки мир. Є навіть приказка: «Ліпше поганий мир, ніж хороша війна». Я би так не сказав. Нас ніколи не будуть поважати, якщо ми будемо так поводитися. Мені як чоловікові, як людині, якій самій довелося воювати, це здається принизливим. Я не уявляю, яка би країна ще так дозволила з собою чинити. Можливо, з допомогою світу, ситуація зміниться. Але треба розуміти: Майдан – це хороший зразок того, як українці можуть бути дружними, можуть бути єдиними і заступатися один за одного. Треба розуміти, що ніхто за нас нічого не зробить, поки ми не зробимо цього самі. Так само і тут: ми повинні спочатку захищати самі себе, а тоді вже шукати підтримки. А коли ми зараз просимо допомоги у світу, то це виглядає, ніби маленька дитина кличе старшого брата, щоб прийшов, розібрався.
Щодо тих митців, які в Росії виступили в підтримку політики Путіна, я не знаю, які в них були мотиви. І не розумію, хто це щиро може підтримувати. Митець має завжди якийсь вибір не тільки в полі творчому, а й у соціальному.
Я кажу, що для мене ця ситуація принизлива, що я за те, щоб дати відсіч, але сам не можу піти на війну, тому це мене стримує від більш різких висловлювань.