Я чимало написав про Афганську війну. У різних жанрах; вірші, проза. Минулого року вийшов доволі об'ємний роман Книга забуття, де художні розділи чергуються із публіцистично-мемуарними. Пізніше прокоментував його у кількох інтерв’ю. Ця тема мене виснажила й спустошила. У результаті я прийшов до думки, що було б краще, якби я взагалі не чіпав ніколи цієї теми. Тепер я так би й зробив. І це було б правильно.

НАС ГОТУВАЛИ ДО ВІЙНИ
Радянська традиція культивувати війну цілком вкладалася у мілітаристську концепцію імперії. Нас готували до війни - піонерська гра "Зірниця" із поки що дерев'яними саморобними автоматами, у дев'ятих-десятих класах уроки військової справи, де вчилися із зав'язаними очима розбирати уже справжній автомат Калашникова, стрільби із дрібнокаліберки... Декому з нас усе це пригодилося.

Критик Ігор Котик написав на роман "Книга забуття" загалом вдумливу й позитивну рецензію. Але розпочав він її так: Прошу сказати, Вас цікавить тема Афганської війни в художній літературі? І далі: Не соромтеся, за собою я теж не спостерігав інтересу до цієї теми. Тато мій там не воював, дальші рідні, здається, теж. Ігор висловлюється щиро, а, головне, чітко окреслює проблему сучасного українського дискурсу: читач виявляє інтерес лише до того, що стосується його особисто. А оскільки шкала інтересів середньостатистичного українського читача звужена до мінімуму, то більшість творів зостаються поза контекстом суспільства і не отримують належних інтерпретацій.

Наведу протилежний приклад. Лауреатом Гонкурівської премії за 2013 рік став французький письменник П'єр Леметр, удостоївся він цієї нагороди за роман "До зустрічі нагорі". У романі йдеться про завершення Першої світової війни (!) та перехід до миру, знову піднімається тема "втраченого покоління" (і це після Гемінґвея, Ремарка, Олдінгтона, Фіцджеральда та іже з ними). Питання: кого у Франції настільки цікавить тема Першої світової війни, щоб письменника, який до неї звернувся, за це аж найпрестижнішою премією відзначили?

МИ ІГНОРУЄМО ЛЮДЕЙ
Нинішня квазіукраїнська держава традиційно ігнорує інтереси людей, взагалі не є інституцією, що об'єднує (хіба за територіальним принципом), вона радше нагадує генно-модифікований продукт, в основу якого привнесений ген відчуження. Суспільство не усвідомлювало і не переживало себе як цілісність. А тому й не осмислювало себе, своєї історії (буття та досвіду) ні на науковому, ні на художньому, ні навіть на побутовому рівні. Нехай художнє осмислення так важко дається, оскільки воно вимагає співпереживання, якоїсь душевної участі, а отже й душевних затрат. Проте раціонального осмислення також не відбулося. Афганська війна могла б стати об'єктом дослідження для істориків (хоч би вузького воєнного спрямування), для психологів (природа постстресових станів), навіть для культурологів, адже, по суті, це було зіткнення двох цивілізацій... Та що там Афганська війна, коли у нас ще не переглянули участь і роль України (українців) у Другій світовій, коли навіть війна, яку вела УПА, байдужа суспільству майже так само, як Афганська.

Ми ігноруємо не теми, ми зі спокійною совістю ігноруємо людей. Чинимо, як священик та левіт із євангельської притчі, що оминають побитого подорожнього. А треба бути хоч трішки самарянином. Все це свідчить про нашу обмеженість і ненадійність. Стосується це не лише моралі. Ми примітивні у своїх естетичних уподобаннях, якщо вони у нас взагалі є. Суспільство не розвивалося. Саме тому у нас нині президент Янукович, а при владі Партія регіонів.

Чи доцільно говорити про Афганську війну у той час, коли Україна сама знаходиться на грані, якщо не громадянської війни, то принаймні силового протистояння між суспільством і державою, що може перерости у величезне побоїще? Як людину, котра була на війні, мене надзвичайно непокоять нинішні події, що збурили нашу Вітчизну. Але, якщо опустити деякі крайнощі, без яких не обходяться явища такого масштабу, то я бачу довкола неймовірну кількість облич та вчинків, які надихають мене і вселяють у мене надію. Нарешті ми в своїй країні перезнайомилися, знайшли одні одних, знайшли себе.

Треба бути сліпим, аби вже зараз не зауважити зміну дискурсу.