Хочу повернутися до теми, яку зачепив минулого тижня ("Чистий четвер або Як очистити Україну", - ред.). Почну з того, що, мабуть, не варто видаляти коментарів, навіть якщо вони висловлені у не зовсім коректній формі стосовно мого тексту чи особисто мене. Я не знайомий з політикою чи правилами сайту відносно такого роду речей, але з демократичних міркувань було б логічно й правильно давати місце для критичних зауважень, інакше губиться сенс будь-якого меседжу (модне нині слово). Адже присутність наратора передбачає реакцію реципієнта, яка може бути пасивною або активною. У мене немає пояснення, чому активність великого числа коментаторів носить агресивний характер, незалежно від того, стосуються вони політики, спорту чи літератури. Наприклад, російський письменник та драматург Євген Гришковець вважає, що саме віртуальна Інтернет-реальність робить людей (які в житті переважно притомні й адекватні) недоброзичливими та жовчними, – це одна з причин, чому він «свідомо і назавжди» пішов із Інтернету. А коли зважити, що й реальне буття (принаймні наше, українське) викликає у нас щонайменше стурбованість, а по максимуму – тривогу, страх, депресію, то не варто дивуватися, що нетівська публіка, вступаючи у вербальний контакт, не розкланюється із чемністю англійських джентльменів. Не обматюкали – і на цьому спасибі.

Чудово розумію, що в час, коли частину країни окуповано, в іншій її частині відбувається збройне протистояння, подекуди незрозуміло навіть кого з ким, а на решті території жителі міст побоюються (міське населення цілковито залежить від цивілізаційних благ), що в один день можуть опинитися без електроенергії, газу, води, – для багатьох моя осторога опинитися в культурній ізоляції виглядає неактуальною, недоречною і навіть абсурдною. Безперечно, я стурбований станом української економіки, мене непокоять політичні негаразди, але цим заклопотана величезна кількість людей, про це безперестанку говорять, над цим працюють... А хто говорить про те, що нам нема чого читати? Що у нас нема Джойса українською мовою (якось спромоглися на Пруста), нема Шпенглера (а в росіян ще свіженькі повні зібрання Ніцше, Шопенгауера), нема... На те, щоб перераховувати, чого у нас нема, ніяких нервів не вистачить. Головна біда в тому, що нічого й не робиться, аби в нас усе це було. Старання «Фоліо» не так заповнюють прогалину, як підкреслюють її необ’ємну величину. Хоча приклад цього харківського видавництва показує, що ситуація цілком поправима. За умови, що держава та суспільство не ігноруватимуть питань культури.

Два дні тому прочитав у Станіслава Лема: «Коли я вивчаю бібліографію в книзі Хофштадтера „Бах, Гедель, Ешер”, то в мене слинка тече від самого вигляду списку тих чудових книг, яких я ніколи в очі не бачив. Я ретельно вивчив цю величезну бібліографію і виявив, що знаю всього три книги зі списку. А їх там сотні. Це дуже дратує, оскільки складається враження, що я Робінзон на безлюдному острові і все від початку до кінці повинен робити сам. У мене не було навіть глиняної мисочки, я сам мусив розшукувати глину, змішувати її з водою, викрешувати вогонь і сотні інших речей змушений був робити самотужки. Я завжди відчував незадоволеність через те, що був відрізаний від інформаційних джерел і світової думки, і мені ніколи не вдавалося роздобути ті книги, що хотілося». Ось таке зізнання. На жаль, наша нинішня ситуація українських робінзонів ще менш завидна, ніж становище Лема у соціалістичній Польщі. А Лем підсумовує: «Холера, якби я мав такий доступ до світової літератури, як цей автор, котрий у вступі дякує сорока шести особам за можливість обговорення вузлових проблем, у той час, коли я міг розмовляли лише зі стіною, то Бог знає, щоб я ще цікавого зміг видушити зі свого мозку».

Якщо це нікого не переконує, то, не знаю, як ваші, а мої справи - погані. Якщо росіяни вирішать перекрити книжковий потік, як погрожують зробити з газом та нафтою, то може виявитися, що нам не буде звідки нашкребти глини згадувану Лемом мисочку. Тому я таки наполягаю на своєму. Не відмовляючись від російськомовних книг, через які ми пізнаємо світову літературу (ширше – культуру й науку), ми повинні шукати альтернативні джерела інформації. Нагадую, що наразі я пропоную вдатися до напрацювань наших західних сусідів – поляків. Можливо, Станіслав Лем і зараз продовжував би шпетити своїх співвітчизників, але нам у них є чим поживитися. Однак головне наше завдання – українська мова повинна стати основним каналом доступу до світових культурних надбань. Але якщо цього не трапилося за двадцять попередніх років, то нема певності, що найближчим часом ситуація кардинально зміниться у кращий бік. Народ он на армію із зарплат та пенсій скидається. Поважних причин, аби не перекладати українською мовою іноземних книг, нам вистачить ще на сто років. Насущні проблеми – набити шлунок, пальне в авто залити... А книги – хто їх читає ці книги?!

А може, наші державні владики так бездарно керують тому, що в пору чогось важливого не прочитали? Може, ми самі до чогось не дочиталися?