Час від часу ЗМІ поширюють новини, де священики є негативними фігурантами. Кожного разу така інформація дуже засмучує, бо мені, як і багатьом моїм братам-співслужителям, відомо: добросовісне, святе служіння Богові і людям – це непросто й нелегко. З року в рік треба наполегливо працювати, докладати лепту в розвиток Церкви. Та ось люди дізнаються про діяння «чудотворця» – і... таке враження, що праця багатьох пастирів добрих дискредитована. Що будувалося протягом тривалого часу – руйнується вмить. Принаймні в очах тих, хто довіряє ЗМІ.
Таких історій наслухався й начитався, на жаль, чимало. Але публікація головного редактора «Волинської газети» Володимира Данилюка Що робить батюшка на пляжі? (№ 34) зачепила особливо. Тому, що оповідається не про одного служителя, не про один випадок. Тому, що тут є певна спроба аналітики, автор же – це не пересічний журналіст, а головний редактор видання, де серед засновників зазначено облдержадміністрацію.
Стаття В. Данилюка викликала змішану реакцію: і здивувала, й засмутила, й обурила. Йдеться про поганих священнослужителів, які, коротко переповідаючи: «під виглядом служіння насправді займаються клоунадою», п’яні керують автомобілем, у майці й шортах ходять на пляж, використовують в особистих цілях безкоштовну працю людей, беруть пожертви в необмеженій кількості, не даючи здачі, тощо.
Щодо кожного моменту можна було б дискутувати, щось спростовувати. Дещо в цій статті взагалі не витримує критики, дещо вказує на необізнаність журналіста в даній сфері, але так чи інакше – не мені примушувати його заглиблюватися в усе це. Автор має право висловлювати свою думку як хто завгодно: ревний чи формальний християнин, просто невіруючий чи свідомий богоборець.
Гріховні вчинки людей виправдовувати не слід. І я не маю тут наміру захищати співслужителів, які дійсно завинили. Але хочу глибше поміркувати про порушене питання й закликати до цього насамперед автора публікації, інших журналістів, а також усіх, кому болить ця проблема.
Гадаю, ми б дуже цінували те, що серед знайомих є бодай одна людина, яку можна визнати зразком християнських чеснот, прикладом. Звичайно, це мав би бути саме священик. Хотілося б, щоб таких отців було більше, а ідеально – на високому рівні мають бути всі духовні наставники. Хоча розуміємо, що святим бути дуже важко. Більше того: непросто бути й справжнім православним християнином. Нелегко бути навіть... достойним, гідним журналістом. Адже складно не писати приховано-замовних публікацій, не друкувати гороскопів, не рекламувати ворожок тощо.
Але повернімося до священиків. Пропоную до уваги дві думки.
1. Яка мета публікацій про поганих священиків? Чого прагне автор домогтися поширенням такої інформації?
Відкиньмо такі можливі причини, як сенсаційність задля тиражності, свідому дискредитацію Церкви та інше. Припустімо, що в автора найблагородніша ціль: він прагне, щоб унаслідок розголошення негідної поведінки священик розкаявся, парафіяни на нього вплинули, церковна влада вжила відповідних заходів і щоб іншим пастирям була засторога.
Чи можна таким способом досягти цієї мети? Так, шанс є, хоч і невеликий. Невеликий, бо йдеться про процеси такої складності, що на них неможливо суттєво вплинути газетяреві. Але чи можна цей шанс не впустити або й збільшити, використовуючи замість гострого пера інші засоби? Безперечно, – скажете ви. Та навіщо? Адже зброя журналіста – викривальне слово!
Так, зброя журналіста – викривальне слово. А чи може це слово бути руйнівним? У даному випадку це слово спрямовано на славу Божу чи славу... диявола?
Переконаний: якщо зважити ось такий доробок на терезах користі/шкоди, то негатив переважить. Є ще в наш час багато таких, які вагаються навертатися до Бога, до Його Церкви. І якщо хоч одна душа спокуситься цією публікацією і відкине Христа – наслідки будуть сумні. Насамперед – для автора.
Тут мені як представникові Церкви можна закинути: ви, мовляв, подбайте, аби священики були порядні, тоді журналістам не доведеться писати невтішні новини. Погоджуюся, дбати про це треба. І не стверджую, що писати про гострі питання церковного життя зась. Проте твердо переконаний: річ не в тім, чи писати, а в тім – як писати!
2. Звідки беруться священики? Може, Господь вирощує їх десь, скажімо, на Марсі, а потім, коли вони досягають відповідного рівня досконалості, засилає на Землю? Мушу засмутити і шановного Володимира Данилюка, і всіх його колег: диякони, священики, єпископи і навіть Патріархи зазвичай народжуються від вас – мирян. Ось таке замкнене коло: отці виховують вірян, віряни народжують і виховують майбутніх отців.
Церква – велика спільнота. Ми всі відповідальні за неї. Тобто за себе й наших ближніх. Отже, і я, і брат Володимир, і інші християни відповідальні також за те, «що робить батюшка на пляжі?» Причому незалежно від того, знаємо чи не знаємо правильної відповіді на це запитання.
Не люди, а Сам Господь посилає нам Своїх священнослужителів. Трапляється, на жаль, що Він попускає бути нашими пастирями негідників, на яких ми, мабуть, заслуговуємо. Але ніхто не боронить показати достойний приклад. Народжуймо синів, виховуймо їх у благочесті, допоможімо їм розпізнати в собі покликання згори, посилаймо в семінарію – нехай стають світлом для світу, сіллю землі. Якщо ні – просто станьмо активнішими членами церковної громади, молімось за наших пастирів, допомагаймо їм бути кращими, благотворно впливаймо на розвиток нашого Християнства. Якщо й це ні, то будьмо хоча б добрими людьми та достойними журналістами, вчителями, лікарями. Адже саме від нас можуть народитися духовні провідники майбутнього...