Під таким заголовком в «Експресі» опубліковано статтю про собачі бої, які днями проводилися здебільшого по Західній Україні. Повідомляється, що господарі бійцівських собак заробляють шалені гроші на вбивстві тварин. У публікації згадуються Київ, Івано-Франківськ, Тернопіль. Там у засекречених особняках багатіїв відбуваються ці злочини. Невже таке проводять і на Волині?
Добре, що журналіст підняв гостру тему. Але чому в мене виникає якесь незадоволення його роботою? Вражає насамперед те, що автор, Василь Запарканюк, оповідаючи про жахливу подію, свідком якої він став, жодного разу не вживає слова «злочин». Так, він згадує, що собачі бої в Україні заборонені, напевно співчуває псам-гладіаторам, але запитання – з яким наміром журналіст пробрався на бій?
Він прагне описати цей прибутковий бізнес, розповісти про бездушність злочинців чи журналістським розслідуванням посприяти арештові безбожників? Якщо останнє, то де прізвища й адреси? Їх нема. Тоді навіщо все це? Навіщо ми читаємо цю страшну оповідь? Навіщо дізнаємося про одкровення кількох так званих бізнесменів, імена яких, мабуть, змінені. Це що, прихована реклама?
На жаль, моя реакція – емоції, тимчасова відірваність від українських реалій. У  нашій країні публікації пишуть здебільшого ще лише для того, аби читачі похитали головами. Не для того, щоб викрити злочинців, скеровуючи на них правоохоронців.
Тому залишається лише зафіксувати фінальні слова статті про ще одну гидку хворобу на тілі нашого суспільства: «У зубах «азіата» стікає кров’ю суперник... Хтось на собачій сутичці добре заробив, інші ставку програли. В очах у них лише сум за втраченими грошима. І жодного жалю за померлим собакою...»