Автор: Василь ОНИЩЕНКО

Джерело: "Волинська правда"

«За президента Кучми твоє підприємство працюватиме», – йшлося в листівках, які масово поширював штаб кандидата на найвищу посаду в Україні у 1994 році.

І хоч більшість населення Західної України, що не бажала повернення в радянське імперське ярмо, була за Леоніда Кравчука, який уже встиг продемонструвати свою державницьку позицію, знайшлися і в нас такі, на кого вплинула агітація «червоного директора» Кучми. І 10 липня 1994 року Леонід Кучма несподівано для багатьох, і в першу чергу для свого опонента, чинного Президента Леоніда Кравчука, якому програв у першому турі більш ніж 7 відсотків голосів (38,36% у Кравчука проти 31,17% у Кучми), у другому турі набрав 52,15% голосів (14 016 850) і став другим Президентом незалежної України.

У той час через втрату господарських зв’язків із Росією, гіперінфляцію і, як наслідок, нестачу обігових коштів для закупівлі енергоносіїв і сировини один за одним зупинялися українські підприємства-гіганти, а їхні працівники йшли у вимушені відпустки за свій рахунок. Кучма, якому за його прем’єрства створили імідж господарника і борця з корупцією, обіцяв зв’язки з Росією відновити, економіку підняти, а людям дати роботу і пристойну зарплату.

Спад економіки за президентства Кучми справді вдалося зупинити, а під час другого терміну його правління навіть почався певний підйом. Тільки головне завдання, яке Кучма нібито ставив перед собою в 1999-му, до кінця свого другого президентського терміну він так і не виконав. Йдеться про подолання бідності й встановлення соціальної справедливості.

Уже сьогодні розуміємо, що він і не міг його виконати. Надто різні були інтереси народу і тих, кого породив Кучма і хто допоміг йому втриматися на посаді в 1999-му – українських олігархів. Як результат, Кучма довів основну масу українців до зубожіння, виростивши і виплекавши клас корумпованих чиновників, зрощених з олігархатом. Це призвело до ще більшого розшарування суспільства на багатих і бідних, загальмувало створення в Україні середнього класу, прошарок якого і до сьогодні незначний.

Колишній генеральний директор виробничого об`єднання «Південний машинобудівний завод», делегат XXVII і XXVIII з`їздів КПРС, лауреат Ленінської премії, Леонід Кучма в 1990 році був обраний депутатом першого скликання Верховної Ради України, в котрій став одним із лідерів неофіційної групи «червоних директорів». За їхньої підтримки у жовтні 1992 року він був обраний прем`єр-міністром України, якому парламент надав надзвичайні повноваження – згідно із законом від 18 листопада 1992 року, Кучма отримав право призначати і звільняти керівників регіонів та видавати декрети, котрі мали силу законів.

7 червня 1993 року на Донбасі почалась безстроковий страйк шахтарів, невдоволених хронічними невиплатами заробітної плати. Їх «похід на Київ» змусив Верховну Раду призначити на 26 вересня консультативний референдум про довіру Президенту і парламенту. Розуміючи хисткість свого становища і отримавши відмову Верховної Ради у продовженні на чергові півроку своїх надзвичайних повноважень, 21 вересня Леонід Кучма, який за рік так і не започаткував жодних реформ, подав у відставку. Щоб вирішити політичну кризу, яка охопила всі гілки влади, ВР за два дні до референдуму скасувала його проведення, натомість призначивши на 27 березня 1994 року вибори до парламенту і на 26 червня – дострокові вибори Президента.

За підтримки Ради промисловців та підприємців України, створеної в 1992 році для лобіювання інтересів «червоних директорів», в березні наступного року Леонід Кучма знову був обраний депутатом ВР України і виставив свою кандидатуру на виборах Президента, в яких переміг.

Росія під час тієї виборчої кампанії однозначно поставила на Кучму. Москва підтримала його агітацією на телеканалах «Останкіно» і «Росія», які на той час в Україні були значно популярніші, ніж УТ-1, яке хвалило Кравчука. Кучма свої висновки з цього зробив, і вже з 1996 року замість російського «ОРТ» в українському ефірі з’явився «Інтер», якому судилося завдяки охопленню всієї телеаудиторії України стати головним пропагандистським каналом влади.

Велике значення на той час уже відігравав адмінресурс. Леонід Кравчук небезпідставно сподівався на підтримку багатьох директорів великих промислових підприємств Півдня і Сходу, на яких мав великий вплив тодішній виконувач обов’язків прем’єр-міністра Юхим Зв’ягільський. Проте більшість з них тільки заявляли про свою лояльність до чинного Президента, а насправді симпатизували Кучмі. Очевидно, мала місце змова «червоних директорів», які й привели до влади Кучму. Для Зв’ягільського підтримка Кравчука обернулася звинуваченням у корупції й еміграцією в Ізраїль, звідки він повернувся щойно в 1997 році, ставши на шлях угодовства Кучмі. Так Леонід Данилович уперше дав зрозуміти фабрикантам і заводчикам, хто в домі хазяїн, застосувавши принцип: «Друзям – все, ворогам – закон».

Як ішли до влади

У 1994 році були вже перші випадки фальсифікації виборів. «Червоні директори», які в 1990-му під час виборів до Верховної Ради тоді ще УРСР побоювалися народного гніву, через чотири роки підняли голови і згадали сталінське гасло: «Головне – не голосування, а підрахунок голосів». Один тодішній представник Президента в районі згодом розповідав авторові цих рядків: «Перед виборами до парламенту я зібрав усіх голів колгоспів, голів сільських рад і заявив: «Про підсумки вашої роботи будемо судити за результатами виборів». А один голова колгоспу згадував, як побився об заклад із колегою, що в підконтрольних йому селах буде 100 відсотків за провладного кандидата в депутати. І в підсумковому протоколі таке справді було. Цікаво, що ніхто з розпорошених уже по різних партіях демократів проти цього кричущого факту не виступив.

Ще один мій знайомий, який у 1994-му був студентом, через добрий десяток років розповів: «Нас із товаришем відправили з вишу бути членами дільничної виборчої комісії у віддаленому селі. Казали, мовчати й не висуватися. Ми й не висувалися. Після закінчення голосування для членів комісії накрили хороший стіл з випивкою. Тим часом голова і секретар писали протоколи. У них було зазначено, що ледь не сто відсотків голосів отримав кандидат від влади. Це було відвертою брехнею, бо я на власні очі бачив, як багато було бюлетенів за кандидата від Руху. Але що я міг тоді зробити? Святкував перемогу влади разом з усіма».

Суспільство, втомлене падінням економіки, масовим безробіттям і гіперінфляцією, прагнуло змін. Що й вилилось у підтримку нових облич. Зі старого складу Ради обрали тільки 17 відсотків нардепів. Вибори, як і раніше, відбувалися тільки в мажоритарних округах. Крайні праві отримали загалом 2,4 відсотка голосів, тоді як представники відродженої Компартії – 25%. Разом крайні ліві партії здобули 35 відсотків місць, утворивши таким чином блокуючу меншість. То був своєрідний протест мас проти катастрофічних невдач в економіці та соціальних страждань.

Представники старої партноменклатури всіляко чинили перепони демократам. Через особливості виборчого законодавства, які полягали в тому, що обраним вважався кандидат, який отримав понад 50% голосів виборців, за умови, що у виборах взяло участь не менш ніж 50% від загальної кількості внесених до списків виборців певного округу, у квітні 1994 року з 450 депутатських місць заповнили тільки 338. Повторні вибори та вибори замість вибулих з різних причин народних депутатів відбувалися по квітень 1997 року включно.

Так, 20 листопада пройшли вибори у Нововолинському виборчому окрузі №68. Явка виборців сягнула 64,03%, перше місце посів Левко Лук`яненко, кандидат від Української республіканської партії (62,06% або 35 230 голосів), друге – позапартійний Володимир Бадзюнь (21,56%). Таким чином, багатолітній політв’язень радянського режиму Левко Лук`яненко переміг відразу і мав змогу отримати своє депутатське крісло вже 7 грудня. Але деякі виборці, обласні комітети КПУ та СПУ подали на нього скарги, вимагаючи визнати вибори недійсними. Причиною скарг була агітаційна листівка групи підтримки Левка Лук`яненка накладом у 30 000 примірників, яка розповсюджувалась напередодні виборів у місті Нововолинську поштою, на ринках, біля крамниць та церков, за допомогою радіо тощо. Деяке обурення викликала агресивність надрукованого на другій стороні листівки тексту. Як потім з`ясувалось, текст цей був надрукований без відома та згоди самого кандидата УРП. Обставини інциденту з листівкою вивчала і окружна виборча комісія, і ЦВК. Обласна прокуратура, а згодом Генеральна прокуратура України в порушенні проти Лук’яненка кримінальної справи відмовили. Тривали бурхливі дискусії і у Верховній Раді, які закінчилися тим, що 9 лютого 1995 року Левка Лук’яненка таки визнали обраним, і він склав присягу народного депутата.

Ще раніше від Волині до Верховної Ради були обрані голова агрофірми «Колос» Горохівського району Катерина Ващук, віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань, академік Микола Жулинський і представник Президента в Ратнівському районі Василь Корнелюк(8 жовтня 1995 року Василь Миронович, який здобув на Волині великий авторитет, загинув в автокатастрофі біля Ковеля. Повертаючись пізно ввечері із відкриття церкви в селі Броди, Корнелюк за кермом своєї «вісімки» виїхав на зустрічну смугу, де зіткнувся із ЛАЗом фабрики «Веснянка», що віз людей із весілля на Прикарпатті). Усі – безпартійні, усі – вперше.

Загалом лише 50 відсотків місць новообраного парламенту заповнили представники певних партій, решта ж належала незалежним індивідуалам-центристам, котрі й вийшли з тих виборів справжніми переможцями. Значний вплив на Раду мали новоявлені бізнесмени, які здобули майже 20% місць. Багато хто вітав їхній підйом як добрий знак, думаючи, що багатостраждальні українські підприємці нарешті вирішили іти в політику і домагатися ухвалення нормального ринкового законодавства. Однак незабаром ці скоробагатьки показали, що їх більше цікавило банальне зняття ренти, задля чого вони також блокували ухвалення ринково-економічного законодавства. Парламент перетворився на торгівельну залу для найбагатших бізнесменів країни, котрі жартома називали його реальною Українською фондовою біржею. Державні посадовці та бізнесмени, які у своїй масі були аполітичними центристами, утримували рівновагу в новій Верховній Раді, яку не без їхньої підтримки очолив депутат-соціаліст Олександр Мороз.

На місцевих виборах, які у 1994-му відбувалися одночасно із парламентськими, в крісло мера Луцька після невеликої перерви повертається Антон Кривицький, а головою обласної ради вперше на прямих виборах обирають Бориса Клімчука (7 липня 1995 року Леонід Кучма його ще й призначить головою облдержадміністрації, і до квітня 1998 року Борис Петрович суміщатиме дві найвищі посади в області).

Протистояння з Олександром Морозом

На президентських виборах Кучма демонстрував себе прихильником відновлення зв’язків з Росією. Одним із його передвиборчих гасел було: «Україна – Росія: менше річок, більше мостів». Тим часом на Західній Україні прізвище «Кучма» вже розшифровували як «Комуністи України Чекають Московського Агента».

Ставши Президентом, Кучма, однак, сподівань комуністів не виправдав. Перший свій закордонний візит він здійснив не до Росії, а в Канаду, де зустрівся з українською діаспорою і підписав договір з МВФ про кредит. А через місяць його прийняв Президент США Білл Клінтон. Основою його зовнішньої політики стала багатовекторність, причому в перші роки правління ухил було зроблено на співпрацю із Заходом. У 1991 році Росія взяла на себе всі боргові зобов’язання Радянського Союзу, незалежна Україна на 1994 рік мала тільки новоутворені борги, які сягали 7 мільярдів доларів США і терміни сплати яких от-от мали настати. Вихід був тільки один: брати нові кредити під проведення ринкових реформ. І Кучма пішов на цей крок. Тодішній директор-розпорядник МВФ Мішель Камдесю став частим гостем в Україні, чимало коштів на реформи виділяло Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).

У день інавгурації, 19 липня 1994 року, Леонід Кучма, прем’єр-міністр Віталій Масол (той самий, відставки якого домагалися студенти під час голодування на граніті в жовтні 1990 року) та спікер парламенту Олександр Мороз опублікували заяву про спільність дій гілок влади, а вже в жовтні Верховна Рада схвалила розроблену командою нового Президента стратегію економічних реформ. Насправді і Масол, і Мороз в силу своїх лівих переконань були прихильниками державного регулювання економіки, і мали надію, що Кучма, якого Мороз підтримав у другому турі (сам Сан Санич зайняв тоді в першому турі третє місце), буде слухняним виконавцем їхньої волі. Проте Леонід Данилович виявився міцним горішком. Він зробив ставку на віце-прем’єра, генерала, першого керівника Служби безпеки України (1991-1994) Євгена Марчука, якого 31 жовтня призначив віце-прем’єром – головою Координаційного комітету при Президентові України із боротьби з корупцією і організованою злочинністю, передавши йому фактично всі важелі влади. 6 березня 1995 року Кучма відправив Масола у відставку, а наступного дня завдав удар Морозу – був арештований його радник з економічних питань Віктор Боженар, причому суспільству недвозначно натякнули, що мають підстави звинуватити в корупції і самого Мороза.

Мороз намагався змінити президентсько-парламентську модель державного управління на парламентсько-президентську, що призвело до жорсткого протистояння з Кучмою, яке закінчилося перемогою останнього й ухваленням 28 червня 1996 року Конституції України. Ще за рік до цього, влітку 1995 року, Президент і парламент підписали Конституційний договір, який значно зміцнював президентську владу. Ключовий момент у ньому – голови облдержадміністрацій призначаються Президентом.

Формально Кучма вимагав контролю над регіонами для швидкого й ефективного проведення ринкових реформ. І на той час це можна було виправдати. Але закладений в Конституційному договорі й перенесений в Конституцію дисбаланс між гілками влади призвів до того, що Кучма до кінця свого першого терміну зумів сконцентрувати в своїх руках всю повноту виконавчої влади, зберігаючи вирішальний вплив на владу законодавчу і судову. Недосконалістю цієї моделі державного управління з явним ухилом в бік посилення президентських повноважень значно пізніше скористається Янукович, узурпувавши до кінця 2012 року владу в країні.

Успіхи в зовнішній політиці

Поки в Росії був президентом Борис Єльцин, Кучма зумів врегулювати взаємини і з північним сусідом. В грудні 1994 року Україна підписала т. зв. Будапештський меморандум про гарантії безпеки з боку Росії, США та Великої Британії у зв`язку з приєднанням України до «Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». На ділі, як потім з’ясувалося, меморандум виявився звичайним папірцем, механізм його забезпечення так і не розробили. Кучма потім якось згадував; «На саміті, де його підписували, тодішній президент Франції Франсуа Міттеран сказав: «Синку, не вір цьому документу, тебе обдурять». Як в воду дивився: вже у березні 2014 року Росія грубо порушила Будапештський меморандум, анексувавши Крим і розпочавши збройну інтервенцію на Донбас.

У травні 1997-го Кучма підписав «Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією і Україною», відповідно до якого сторони взяли на себе зобов`язання поважати територіальну цілісність одна одної (хоча вкотре переконуємось, що мав рацію Бісмарк, який казав: «Угода з Росією не варта того паперу, на якому вона підписана»), а в грудні 1997-го – Угоду про поділ Чорноморського флоту між Україною і Російською Федерацією (мав діяти до 2017 року, однак через Харківські угоди, підписані 21 квітня 2010 року Віктором Януковичем із тодішнім президентом Росії Дмитром Медведєвим, перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі в обмін на знижку на газ продовжили до 2042 року. Що не тільки не завадило, але й багато в чому допомогло Росії анексувати Крим у 2014 році, після чого країна-агресор в односторонньому порядку Харківські угоди денонсувала).

Острів Крим

Розширення прав регіонів, яке запровадив Леонід Кравчук, ледь не обійшлося Україні втратою Криму. І заслуга у втриманні його в українській орбіті, треба визнати, належить Леонідові Кучмі.

У 1994 році колишній слідчий обласної прокуратури Юрій Мєшков здобув перемогу на перших і останніх виборах президента Автономної Республіки Крим. Успіху Мєшков досягнув завдяки хорошим ораторським здібностям і фантастичній проросійській програмі. Він обіцяв кримчанам введення рубльової зони і пенсії в російських рублях (а персональних пенсіонерів СРСР було в Криму ой як багато!). Але встиг тільки своїм першим указом перевести стрілки годинника відповідно до Москви, і люди дотепно назвали цей період, як «мєшковський час».

Парламент Криму ухвалив свою Конституцію, яка по суті декларувала цю республіку як незалежну державу. Ось чому журналісти, коли хотіли наголосити на потенційній загрозі від’єднання від України, називали Крим «островом». Мєшков навіть спробував підпорядкувати собі місцеві силові структури. Київ спочатку не мав часу займатися Кримом – там йшла своя боротьба за владу, яка закінчилася аж у липні 1994 року обранням Президентом України Леоніда Кучми. Мєшков Кучму підтримав, сподіваючись, що той, «проросійський», допоможе однодумцеві реалізувати його плани.

Але на прикладі Криму Кучма вперше довів, що він прийшов на посаду Президента не для того, щоб бути васалом Москви, і що він вміє і може втримати свою владу, захистивши притім територіальну цілісність України. Кучма вчинив за принципом: «Розділяй і владарюй». Він вміло розколов «Блок Росія», зігравши на амбіціях спікера парламенту Криму Цекова, який ще донедавна був соратником Мєшкова. Знайшлося й чимало невдоволених серед місцевої еліти, які обурилися тим, що ключові пости в уряді АРК отримали не вони, а запрошена з Москви команда Сабурова і Мініна. На сесії 7 вересня парламент зменшив повноваження президента АР Крим. У відповідь Мєшков видав указ про розпуск Верховної Ради і заявив, що всю повноту влади бере на себе. Але це обернулося для нього фарсом: парламент відправив у відставку «московський уряд» Євгена Сабурова, і Мєшков залишився без підтримки й реальних важелів управління ситуацією.

На пропозицію Верховної Ради України кримські депутати в жовтні ухвалили близько 40 відповідних поправок до свого Основного Закону, скасувавши пост президента і обмеживши самоврядування Автономної Республіки Крим. «Блок Росії» вдалося розколоти, і реальна влада в парламенті перейшла до неформального альянсу кримської номенклатури, бізнесу і криміналітету. Цій ватазі не потрібні були проросійські експерименти, вони зробили ставку на співробітництво з Києвом і не програли. Навесні 1995-го Юрій Мєшков утік до Москви, а повернувся лише в березні 2014-го, після анексії Криму Росією. Але самопроголошена влада цього регіону жодних посад Мєшкову не дала. Ці клоуни вирішили владою не ділитися. Не для того їх стільки років тримала на гачку і готувала до перевороту ФСБ Росії, яка врахувала невдачу Мєшкова у 1994-му.

Великий базар, рекет і бандитизм

У 1994 році країна поволі відійшла від гіперінфляції. Люди, які човниками їздили за кордон по товари і продавали їх в Україні, почали заробляти реальні гроші, які одразу ж переводили в іноземну валюту. Але масово розквітнув рекет. Угруповання рекетирів пропонували новоявленим підприємцям свій «дах» як захист від інших злочинних банд. Тим, хто не зголошувався платити їм щомісячну данину, підпалювали ларки, магазини, псували товар. Іноді навіть розігрували цілі спектаклі. Посилали своїх же людей нищити торговцям майно, а потім, прибувши на виклик «підшефних», імітували розшук тих, хто на них «наїхав», і звітували, що «проблему вирішено». Більше цих бізнесменів ніхто не зачіпав, і вони, повіривши, що допоміг «дах», справно продовжували платити побори.

У ті роки був невеликий період, коли в Україну дозволялося без мита завозити старі іномарки. Люди, які заробили сякий-такий капітал, прагнули вкласти його в нерухомість чи іноземні авто (банкам вже мало хто довіряв). Спритники приганяли стару рухлядь з Європи, реставрували її, доводили до більш-менш пристойного вигляду і продавали за нечувані суми. Іномарки, придбані у Німеччині за 2-3 тисячі доларів, можна було продати в Україні за 12-13 тисяч. Пізніше з’явилися автозлодії, які спеціалізувалися на викраденні авто у їхніх нових власників. Продавали ці машини… їм же, але вже за викуп у 1-1,5 тисячі доларів. Хто на такі умови не погоджувався, тих машини палили, попередньо знявши з них усе, що ще можна було продати на запчастини.

У ті роки в лексиконі українців міцно вкоренилося російське слово «беспредел». Нові злочинці не дотримувалися жодних «злодійських законів», йшли на вбивства, масові пограбування, не визнавали жодних авторитетів. Хвиля рекету накрила й країни, в які їздили наші човники. «Особливо запам’ятався мені випадок, коли молодики пограбували дітей, які поверталися із якихось міжнародних змагань, – ділився якось спогадами нинішній голова Закарпатської ОДА, а тоді перший заступник управління МВС у Чернівецькій області Геннадій Москаль. – Бандити облили їх бензином, один тримав запалений факел, а другий вимагав данину. Забрали все, що хлопчики купили для себе і батьків за кордоном».

Тоді працівникам бюджетних організацій уже почали затримувати виплату зарплати, міліціонерам видавали її продуктовими пайками, електрочайниками, іншим товаром, а ті змушені були давати його торгашам на реалізацію. Багато правоохоронців не витримувало, кидали роботу, іноді самі ставали бандитами. Та ще гірше чинили ті, хто залишався в мундирі і пропонував свої послуги кришування підприємцям. Такі швидко збагачувалися, а потім почали підкупляти начальство, щоб отримати просування по службі. Ставши самі начальниками, вони вже вимагали в підлеглих щомісячних платежів для передачі «нагору». Так структури, покликані захищати закон, поволі самі перетворювалися на джерело корупції, паралельно із держструктурами формували злочинну піраміду хабарників, готових захищати її до останнього.

Як згадував один колишній міліціонер, у 90-ті, щоб хоча б частково виплатити заборговану зарплату луцьким правоохоронцям, начальник міськвідділу позичав значні суми в друга-бізнесмена, які повертав, коли приходило держфінансування. Не у всіх були такі друзі, і не всі могли встояти перед спокусою збирати данину з базарів, магазинів і ларків.

Між злочинними угрупованнями тривали постійні війни за сфери впливу, які закінчувалися перестрілками і гучними вбивствами. Мабуть, найрезонанснішим із них став підрив 15 жовтня 1995 року під час футбольного матчу в Донецьку на стадіоні підкладеної в автомобіль бомби, від якої загинув президент футбольного клубу «Шахтар» Ахать Брагін і чотири його охоронці. Новим лідером донецького угруповання став помічник Брагіна за картярським столом 29-річний Ринат Ахметов, за яким не числилося жодних насильницьких злочинів. Він швидко почав багатіти, прибираючи до рук підприємства і шахти Донбасу.

«Повитуха» олігархів

У 1995-му стали жорсткішими антиінфляційні заходи. Це пояснюють укладеною з МВФ угодою, що встановив межу дефіциту бюджету в 7,3% від ВВП. Виконуючи її, обмежили дотації та пільгові кредити підприємствам, що спричинило зупинку виробництва багатьох видів продукції. Ще одним «ноу-хау» боротьби з інфляцією стали повсюдні затримки зарплати. Вони траплялися й раніше, але з 1995 року стали масовими. В результаті дефіцит вдалося знизити до 6,4% від ВВП, а гіперінфляцію – зупинити: у першому півріччі 1995 року середньомісячний рівень інфляції становив лише 10,8%. Стабілізувався і курс купоно-карбованця.

У серпні 1995 року відбувся його останній різкий обвал – зі 150 тисяч карбованців до 180-190 тисяч. І з того часу приблизно на цьому рівні, лише трохи знизившись, курс протримався до кризи серпня 1998 року. Це дало змогу з 1 вересня 1996 року запровадити справжню національну валюту – гривню. Але за ці «перемоги» на монетарному фронті заплатили прості українці: десятки, а то й сотні тисяч сімей через затримки зарплат залишилися без засобів до існування.

У 1995-му українці почали масово виїжджати на заробітки за кордон – в країни Європи і до Росії. За оцінками демографів, за той рік з країни виїхало близько 700 тисяч (!) осіб. Значно пізніше під час офіційного візиту до Італії, коли Кучму запитали, як він бачить вирішення проблеми виїзду на заробітки за кордон українських жінок, через що руйнуються багато сімей, той відповів приблизно таке: хай виїжджають, знаємо ми, хто їде і чим вони там займаються. Оце усе, що потрібно знати про ставлення Кучми до простих українців.

Антиінфляційні заходи також призвели до загострення так званої кризи неплатежів, що стала «повитухою» для найбільших фінансово-промислових груп країни. Не маючи грошей на закупівлю сировини і комплектуючих, підприємства потрапляли в залежність від комерсантів-трейдерів, які поставляли необхідні товари на заводи (наприклад, газ чи електроенергію), натомість по бартеру за заниженими цінами отримували готову продукцію, продавали її за кордон, але вже за валюту і за реальною вартістю. Підприємство ставало повністю залежним від трейдерів, які реально починали управляти всією його діяльністю.

Найбільше збагатилася на цьому в ті часи дніпропетровська корпорація ЄЕСУ, яку очолювала Юлія Тимошенко. А на Волині зароджувався потужний нафтотрейдер – компанія «Континіум», яка сьогодні володіє другою найбільшою в Україні мережею автозаправних комплексів під за торгівельною маркою WOG (West Oil Group, дослівно – Західна нафтова група). Згідно з офіційною версією, яку засновники «Континіуму» Ігор Єремеєв і Степан Івахів жодного разу не заперечили, заснувавши фірму в 1992 році, вони зайнялися пошиттям шкіряних курток. У 1993 році партнери поїхали у Вільнюс закупляти для поставки в Україну продукти харчування. І там якийсь Ромас запропонував їм придбати нафтопродукти – 2,5 тисячі тонн бензину А-76 – на реалізацію під чесне слово. І через два тижні цистернами завалили всі станції.

Так це було чи не так, сьогодні може підтвердити хіба що Степан Івахів (Ігор Єремеєв помер після падіння з коня 12 серпня 2015 року). Одне відомо достеменно – «Континіум» в середині 90-х поставляв по бартеру нафтопродукти ледь не всім колгоспам Волині, і влада всіляко агітувала керівників сільгосппідприємств скористатися «вигідними» схемами. Мовляв, хлопці свої, не «кинуть». Як розповідав один керівник агроформування, доведений до відчаю неможливістю збути свою продукцію за «живі» гроші, «я підписую вже все, що підсунуть – за різними кабальними коефіцієнтами, лиш би отримати пальне на весняну сівбу, бо як не посіємо – колгоспу капець». Краще б не сіяв – не створював нових непосильних боргів. Але навчені радянською системою голови колгоспів сподівалися, що держава борги спише. Марно сподівалися. Настав капіталізм. Дикий капіталізм.

За поставлений бензин і солярку «Континіум» вигрібав із засіків усе, що можна було продати: зерно, цукор, молоко, м’ясо. За вчасно не поставлене юристи фірми ще й виставляли штрафні санкції. Волиняни досі пам’ятають пікети селян із поліських районів під Апеляційним судом Волинської області – люди протестували проти того, що до них приїжджають молодики і в супроводі міліції й виконавчої служби, маючи на руках рішення суду, забирають і вивозять на м’ясокомбінат останню худобу. Селяни так нічого й не добилися, ніхто їх і слухати не хотів. А «Континіум» тим часом багатів. Згодом партнери зайнялися ще й молоком. Для його переробки прибрали до рук у декількох областях найкращі молокозаводи, скупляли акції і зупиняли роздержавлені молокопереробні підприємства, які могли бути їхніми конкурентами. А на сьогодні жоден молокозавод із привласнених тоді «Континіумом» уже не працює – капіталісти не бачать у них вигоди.

Крах банків, трастів, ваучерна приватизація

Із закінченням епохи гіперінфляції починається хвиля банкрутства банків, які до того заробляли величезні гроші, а тепер не змогли адаптуватися до нових умов. Пам’ятаєте рекламу: Сталін їде в машині і каже Берії: «Я нікому не вірю, крім «ІНКО». Люди несли гроші в цей банк, сподіваючись отримати обіцяні проценти. А в 1995-му вже вистоювали в чергах під його відділеннями, щоб забрати бодай те, що вклали. А дзуськи. Того року фактично збанкрутували 20 банків (крім «Інко», це ще «Відродження», «Лісбанк», «Економбанк» та інші).

У 1995-му почався крах і фінансових пірамід, до того активно розпіарених по телевізору. Цікаво, що започаткував їх діяльність в Україні саме Кучма ще на посаді прем’єр-міністра, підписавши 17 березня 1993 року Декрет Кабміну «Про довірчі товариства». У декреті не було жодних норм контролю за зібраними коштами. Величезні суми організатори трастів ділили між собою, завдяки інфляції виплачували вкладникам якісь мізерні проценти, обіцяючи величезні прибутки в майбутньому. Гіперінфляція зупинилася, настав час тікати.

Першим накивав п’ятами з України в Ізраїль засновник споживчого товариства «Меркурій» Семен Юфа. До квітня, тільки за офіційними даними, вкладники довірчих товариств були обдурені на 402 млрд крб. і $15 млн, вже було відкрито 23 кримінальні справи.

І тільки в червні з`явилася постанова Кабміну «Про недоліки в роботі довірчих товариств», яким органам влади всіх рівнів доручено перевірити діяльність трастових компаній. Ось тут і настав час «сипатися» навіть тим пірамідам, які ще трималися. 5 серпня про тимчасове припинення грошових виплат своїм клієнтам повідомив «Український Дім Селенга» – одна з найбільших українських пірамід. Всього клієнтів цієї компанії нагріли майже на 2 трлн крб. (більш ніж $13 млн).

Масовий крах пірамід не тільки боляче вдарив по кишенях сотень тисяч людей. Він ще надовго підірвав довіру народу до вітчизняних фінансових інститутів. Підірвав він і довіру до влади. Але, за великим рахунком, наші «керманичі» відбулися легким переляком – в Албанії в 1996 році в аналогічній ситуації ошукані вкладники повстали і скинули уряд.

З 1995 року Ощадбанк почав видачу приватизаційних майнових сертифікатів – ваучерів. «Хто зволікає – той втрачає», – говорив кожен день з телевізора тодішній голова Фонду держмайна Юрій Єхануров, закликаючи українців отримувати ваучери і брати участь у приватизаційних аукціонах. Тільки він мовчав, що за один сертифікат, навіть коли ти вкладеш його в акції високоліквідного підприємства, ти навряд чи отримаєш. Отримають ті, хто таких акцій матимуть багато, бажано контрольний пакет. І тоді на зборах акціонерах щороку вирішуватимуть: дивіденди по акціях вкладникам не платити, всі прибутки спрямувати на розвиток (притім самі знають тисячі способів, як вивести з підприємства кошти і спрямувати їх на свій рахунок за кордоном). Тому єдиним способом отримати хоч щось від сертифікатної приватизації є продаж сертифіката. За гроші, за пляшку горілки, за що-небудь.

Більшість не обізнаних із економічною теорією громадян так і робила. І не програла. Бо ті, хто вважав себе знавцем законів і правил, програли. Обмінявши свої ваучери на акції підприємств, вони в кращому разі отримали листа-запрошення на збори акціонерів і повідомлення, що жодних дивідендів їм не світить.

Основними гравцями в процесі приватизації стали інвестиційні фонди і трасти. Вони купували акції підприємств за скуплені (не дорожче $10-15 за ваучер) у населення папери. У результаті з 1996 року контроль над промисловими підприємствами встановили торговці металом, газом і сировиною, що мали доступ до державних ресурсів і силової підтримки організованих номенклатурних і злочинних угруповань. Те, що замислювалося як інструмент створення товариства співвласників і акціонерів, призвело до побудови олігархічного капіталізму і суспільства телеглядачів.

Однак приватизаційні та компенсаційні сертифікати видавалися як іменні. Чому в такому разі прокуратура і міліція заплющували очі на їх масову скупку і вкладення фінансовими посередниками на сертифікатних аукціонах? Адже це було масштабне порушення законодавства.

Відповідь на це питання дав український економіст Олександр Пасхавер на «круглому столі», присвяченому двадцятиріччю ухвалення перших приватизаційних законів. Будучи в 1997 році радником Президента України, він дізнався, що правоохоронні органи зібрали багато матеріалів щодо скупки і незаконного використання на аукціонах фінансовими посередниками приватизаційних цінних паперів і готові були відкрити цілу низку кримінальних справ з цього приводу.

На думку Пасхавера, це призвело б до повної зупинки приватизації в Україні. Він напросився на прийом до Леоніда Кучми і переконав його заборонити Генеральній прокуратурі виконати це завдання. Так він свідомо став «акушером» при народженні українського олігархату.

Ера Павла Лазаренка

У записах майора Мельниченка є епізод де Леонід Кучма каже співрозмовнику: «Я схожий на того, хто може віддати владу». І справді, Кучма став повним атиподом Кравчука, він тримався за владне крісло не лише обома руками, але й зубами. Він і реформи в економіці проводив для того, щоб створити собі позитивний імідж, отримати добрий шмат загальнодержавної власності для своєї родини, та аж не для поліпшення життя народу. Мені можуть заперечити, мовляв, нинішній зять Кучми Віктор Пінчук зійшовся з його дочкою щойно в 1997 році, коли основні кучмівські реформи вже були проведені. Це справді так, але ми можемо припустити, що в 1994-му Леонід Данилович все ще сподівався, що перший зять Ігор Франчук зможе зберегти і примножити багатство сім’ї, а коли побачив, що це безнадійно, погодився на стосунки доньки Олени з Віктором Пінчуком, який швидко продемонстрував тестеві підприємницьку жилку.

Кучма же виявився майстром усунення всіх свої конкурентів на політичному поприщі. Так, до початку 1996 року Кучма отримав інформацію, що Марчук вибудовує проти Леоніда Даниловича альянс з Олександром Морозом. Щоб не допустити цього, 27 травня Президент підписав указ про відставку Марчука з екзотичної формулюванням «за формування власного політичного іміджу». Буцімто прем’єр-міністр – не політична фігура, а Кучма вже забув, як формував власний політичний імідж у 1992-му.

Наступником Марчука став перший віце-прем`єр Павло Лазаренко. Ймовірно, Кучма тоді ще не уявляв, який йому Лазаренко покаже майстер-клас у формуванні «власного політичного іміджу».

Ще перебуваючи на посаді першого віце-прем`єра, Лазаренко почав активно просувати на газовий ринок країни дніпропетровську компанію ЄЕСУ на чолі з Юлією Тимошенко. До кінця 1995 року народилася хитра схема поставок газу на український ринок. Оскільки ціни на нього різко злетіли вгору, і підприємства, не маючи обігових коштів, не могли платити живими грошима, свої послуги владі запропонували так звані газотрейдери – вони бралися поставляти газ на українські підприємства, брати за нього не гроші, а товар, розраховуватися з ним за газ із російським «Газпромом». На виході виходили надприбутки для газотрейдерів (вони забирали на підприємствах товару набагато більше, ніж потрібно було для розрахунків за газ, а залишки експортували за кордон за живу валюту). А підприємства потрапляли від цих товаришів у повну залежність. Спочатку за цими схемами на українському ринку працювали кілька газових компаній. Але потім, як подейкують злі язики, стараннями Лазаренко більшу частину з цих трейдерів прибрали з ринку на користь ЄЕСУ.

До початку 1997 року прем`єр-міністр Павло Лазаренко зосередив у своїх руках такий обсяг економічної влади над країною, що тодішня еліта міцно задумалася: хто ж в Україні тепер головний – Президент Леонід Кучма чи Павло Лазаренко, який за до