Автор: Василь ОНИЩЕНКО

Джерело: "Волинська правда"

«Після виборів ви побачите нового Кучму», – обіцяв Леонід Данилович у 1999-му, коли пішов на другий президентський термін. І українці справді побачили нового Кучму: впевненого у своїй безгрішності, який, за влучним висловлюванням політолога Костя Бондаренка, «керував країною, як цехами заводу, влаштовуючи постійне соцзмагання між олігархами», не забуваючи притім про свої інтереси. Як наслідок, отримав «касетний» і «кольчужний» скандали, акції «Україна без Кучми» і «Повстань, Україно», повне несприйняття Заходу і розпростерті «гарячі» обійми Росії. А пересічні українці до кінця його перебування у владі остаточно розпрощалися з надіями на справедливий розподіл матеріальних благ, змирилися з хабарництвом і корупцією, рятувалися від них лише втечею на заробітки за кордон.

Отримавши завдяки Конституції 1996 року всю повноту влади, Леонід Кучма почав на свій розсуд розставляти своїх людей як у столиці, так і в регіонах. У нього з’явилися надійні кадри на місцях, на обласному рівні – Степан Сенчук у Львові, Борис Клімчук у Луцьку, Теофіл Бауер у Чернівцях, Віктор Янукович у Донецьку, Сергій Гриневецький в Одесі, Віктор Балога на Закарпатті тощо. Намісники стали опорою Президента, надійними виконавцями його волі.

Він неодноразово перетасовував своє оточення, то відкидаючи «відпрацьований матеріал», то знову повертаючи у владну обойму забутих всіма керівників. Аж доки не виростив «політичну еліту», готову виконати будь-яку його команду. Згадаймо хоча б приклад Юрія Кравченка, міністра внутрішніх справ 1995-2001 років, звинуваченого у зникненні у вересні 2000 року опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе, якого вбили нібито «орли Кравченка».

Кучма свого часу «попрощався» із сімейством Франчуків, із Зиновієм Куликом, Анатолієм Матвієнком, Михайлом Сиротою, Анатолієм Голубченком, Євгеном Марчуком, Валерієм Пустовойтенком. Проте не з усіма він розлучався назавжди. При ньому двічі поверталися у вищі ешелони влади Анатолій Горбулін, Іван Плющ, Дмитро Табачник. І тільки Павло Лазаренко, дійшовши до вищих щаблів політичної ієрархії, після невдалої спроби конкурувати з Кучмою, попрощався з владою назавжди. І з Україною також.

Кучмізм та олігархи

Термін «кучмізм», який глибоко вкоренився у нашу свідомість, вперше було вжито у ніч з 28 на 29 березня 2004 року під час акції «Що таке кучмізм?». Її одночасно у 17 областях України провела Громадянська кампанія «Пора!» (чорна), поширивши відповідні наліпки. «Кучмізм, – за визначенням одного з організаторів Громадянської кампанії «Пора!» Олега Кириленка, – це продукт зрощення ще радянських чиновників із регіональними кримінальними елітами в 90-х. Фактично він є різновидом пострадянських режимів, які досі існують в більшості країн колишнього СРСР. Головні ознаки кучмізму: концентрація влади в руках єдиного клану, декоративна демократія, непідконтрольні суспільству всі гілки влади і тотальна корумпованість держапарату».

Але кучмізм, як влучно підмітив політолог і журналіст Сергій Грабовський, – не якийсь випадковий зигзаг історії, а поєднання об’єктивно-історичних процесів і раціонального планування тодішньої «молодої команди» Леоніда Кучми, яка, власне, й зліпила його як політика.

На початку 1993 року, коли тоді ще прем’єр Леонід Кучма риторично запитував парламент: «Скажіть мені, яку державу ми будуємо?» – насправді певне коло осіб уже точно вирішило, якою має бути майбутня Українська держава. За інформацією, одержаною в ті часи від одного із тодішніх радників прем’єра, оточення Леоніда Даниловича обговорювало два плани ринкового бліцкригу, які образно назвали: План «піраньї» і План «акули». За першим держава мала сприяти створенню приблизно п’яти мільйонів малих, динамічних, ба, навіть хижих приватних підприємств, які б пошматували неефективну державну власність і створили в Україні ринкове середовище. За Планом «акули» сприяння мало бути спрямоване на створення кількох потужних холдингів, до рук яких перейшла б державна власність і які диктували би правила гри в українській економіці.

Очевидно, на першому етапі приватизації перевагу віддавали «піраньям», тобто директорам заводів і головам колгоспів, найбільш лояльним до влади, а також самим представникам влади. «Обмін влади на гроші» – такою була класична схема здобуття на пострадянському просторі великих статків у першій половині 1990-х. Команда Леоніда Кучми творчо доповнила та розвинула її. Вона періодично викидала на фінансовий ринок величезні маси емісійних купонів, чим знецінювала їх; гіперінфляція в Україні сягнула одного з найвищих у ХХ столітті показників. Але втрачали тільки ті, хто не знав про ці викиди й не мав доступу до емісійно-кредитного центру. «Свої» вчасно купували безготівкові й готівкові «бакси» на гроші, одержані буквально з повітря; «чужі» (зокрема, тоді ще 50 мільйонів рядових українських громадян) втрачали все.

Ще одним із джерел набуття капіталу став привілейований доступ до об’єктів приватизації. На початкових етапах цього процесу надзвичайно важко було з’ясувати, що саме приватизується, на яких умовах і яким чином використати при цьому так звані приватизаційні рахунки (відповідних сертифікатів взагалі ще не було). Той, хто мав доступ до всього цього (не має значення, йшлося про приватизацію крамниці чи заводу), опинявся «на коні». А далі гіперінфляція та організована урядом Кучми «трастова афера» вилучила кошти середнього класу, що лише почав зароджуватися.

Уже після 1996-го, коли в руках Кучми сконцентрувалася вся влада в країні, малий бізнес і державний сектор крок за кроком починають поступатися позиціями потужним фінансово-промисловим холдингам, які невдовзі стали олігархічними кланами. Почалася реалізація Плану «акули». Головним мірилом бізнес-успішності стала передусім «наближеність до тіл» – особисто Кучми та членів його родини. Скажімо, ким був Віктор Пінчук до зміни його сімейного статусу? Із 1983 по 1997 роки, за офіційною біографією, скромний науковець Державного науково-дослідного проектного інституту трубної промисловості в Дніпропетровську; після того раптом очолює компанію «Інтерпайп», стає депутатом, одним із парламентських лідерів, і дуже швидко – мільярдером.

«Олігархів «тато» (Кучма, – ред.) вирощував абсолютно свідомо, - розповів уже в 2006 році один із помічників Пінчука. – Як це було? Ось бачить він амбітну, перспективну людину – економіста, бізнесмена. Можливо, особисто знайомого... І пропонує: візьми завод, відкрий банк. Це, звичайно, трохи спрощено все – але принцип був саме такий. А далі дивиться – випливе чи не випливе. Тих, хто тонув, він не рятував, вважав, що великі гроші, які звалилися на голову, можуть з глузду звести. При цьому він чітко тримав баланс: якщо два з трьох заводів феросплавів – у Коломойського, третій повинен бути у Пінчука. І так у всіх сферах – жодних надмонополій, жодних виняткових ситуацій. А навіщо потрібні були олігархи «татові» – адже він знав, що вони можуть і проти нього зіграти? І вони зіграли, причому, не раз - у 2000, 2004-му. Але він вважав, що власний український фінансово-промисловий капітал не виникне на порожньому місці, йому потрібно допомогти. І цей капітал стане більшою запорукою незалежності країни, ніж всі міжнародні гарантії вкупі з іноземними інвесторами. Будуть своє захищати, і зуміють захистити, раз зуміли побудувати власні імперії».

Насправді у цій теорії є тільки частка правди. Перед президентськими виборами 1999 року Кучма хвалився, що йому вдалося зберегти країну цілісною, що в Україні, на відміну від Росії, де вже відбулися дві чеченські війни, не виникало великих громадянських конфліктів. Але зважаймо на те, що Україна, як влучно висловився свого часу Леонід Данилович, не Росія. Завдяки своєму менталітету і вродженій доброзичливості українці жили в мирі і злагоді з усіма народностями, які проживали на їхній етнічній території. А смертельно хворий Борис Єльцин не мав сил, часу і бажання підтримувати імперські амбіції владної російської верхівки зі свого оточення стосовно відновлення контролю над всією територією колишнього СРСР. Його спадкоємець, колишній кадебіст Володимир Путін, якому Єльцин здав важелі управління державою напередодні Нового 2000 року, спочатку зосередився на зміцненні одноосібної влади в Росії і лише потім пішов у наступ на Україну. Першим його пробним каменем, згадаймо, став конфлікт навколо українського острова Тузла в Керченській протоці, який у 2003 році Росія захотіла забрати собі, насипавши до нього дамбу зі своєї території. І хоч конфлікт вдалося залагодити, він в історії незалежної України став «першим дзвіночком», який нагадав, що Росія ніколи не відмовлялася від своїх намірів контролювати Україну.

Щодо того, що українські олігархи збережуть незалежність України в разі агресії, бо будуть захищати своє, то тут можна посперечатися. У 2014 році, коли почалася анексія Криму і російська агресія на Сході України, із усіх представників великих фінансово-промислових груп однозначно став на захист держави Україна лише Ігор Коломойський. Інші (як-от Пінчук, Медведчук, Суркіс, Єремеєв з Івахівим) зайняли позицію вичікування, а були й такі (Ахметов, Єфремов), хто відверто загравав з ворогом, намагався з ним домовитись, що після захоплення Росією Криму автоматично вважалося зрадою національних інтересів.

Не пустивши в Україну транснаціональний капітал, який міг придбати привабливі підприємства на відкритих торгах за ринковою ціною (так вчинила більшість пострадянських країн Східної Європи), Кучма вже не міг зберегти й державний капіталізм, як це зробив Лукашенко: все розкрадено, а залишки високорентабельних підприємств опинилися в руках директорів, які мали ділитися прибутками з вищими ешелонами влади. Роздача практично за безцінь «своїм» людям великих об’єктів приватизації загальмувала модернізацію виробництва, довела до зубожіння й занепаду цілі галузі економіки. Скоробагатьки витискати із прихватизованих ними підприємств останні соки, зупиняли не потрібні їм заводи, місяцями не платити робітникам зарплати, а потім викидати їх на вулицю без жодних засобів для існування. Олігархи знаходили джерела збагачення у кожній паралельній галузі, розробляючи тіньові прибуткові схеми та встановлюючи корисливі відносини з державними корпораціями, фінансово-кредитними установами, органами влади. Вони почали вибудовувати холдинги, збільшуючи свій вплив в економіці і забезпечуючи більшу стійкість своїх фінансово-промислових імперій.

Вони отримали завдання фінансувати виборчі кампанії владних партій та окремих кандидатів, оволодівши загальнонаціональними телеканалами, проводити потрібну інформаційну політику, ділитися прибутками з першими особами держави. І все це яскраво проявилося під час виборів Президента України у 1999 році.

Очевидно, не для того, щоб зберегти країну, а лише щоб зберегти і примножити здобуті нечесним шляхом родинні статки і притім залишитися при владі або хоч зберегти на неї вплив, вирощував Кучма оліграхів.

Кучма у 1996-му – це вже не той, схожий на бригадира тракторної бригади, простий дядько в кепці, фото якого під час приїзду на Волинь у 1992-му в ранзі прем’єр-міністра друкувала газета «Волинь» під орудою головного редактора Полікарпа Шафети. Це вже справжній вовк, який вийшов із політичних боїв сильнішим, упевненим у своїх силах, здатним на нові нестандартні ходи. Він без жодних сентиментів попрощався з більшістю тих, хто допоміг йому виграти перші президентські вибори і кому віддячив посадами чи доступом до ресурсів. У 1996-му він робить ставку на «дніпропетровський клан».

Дніпропетровськ, який із повоєнних часів плекав особливу господарську еліту, міг дати кадри і базу для державного управління. З Дніпропетровськом було пов’язане життя самого Кучми. Тут були зосереджені й оборонні, і металургійні, і промислові підприємства. Тут було налагоджено банківську справу. Тут був розвинений агропромисловий комплекс. Тому ставку зробили на Дніпропетровськ. Автоматично чи не всі ключові посади у Києві отримали вихідці із Дніпропетровська. Варто зазначити, що в результаті Кучма залучив до керівництва державою чимало талановитих господарників. Щоправда, у цей же час він здобуває собі й потужних недругів серед інших регіональних еліт – насамперед харківської та донецької.

ВОЛИНСЬКІ РЕАЛІЇ

Доки одні керівники все ще наївно вірили, що можна чесно працювати на державу, докладали титанічних зусиль для відновлення зупиненого виробництва, проводили дні і ночі в пошуках сировини, комплектуючих, запчастин, ринків збуту готової продукції, підприємливі ділки уже розробляли плани, як прибрати до рук заводи й фабрики. І ключова роль у їхніх схемах належала нечистим на руку чиновникам, які тільки й чекали, поки до них хтось прийде і щось запропонує. Згадаймо, як на плівках Мельниченка керівник гігантського підприємства, яке підлягало приватизації, пропонує людині, чий голос схожий на голос Кучми, оформити левову частку акцій на одного з членів родини президента або на того, на кого той вкаже.

Подібні афери відбувалися скрізь. І їхнє гірке відлуння люди відчувають досі. Як відомо, від 30 до 40 відсотків житлового фонду Луцька обігріває котельня на вулиці Карбишева. Сьогодні вона – у приватних руках, хоча на початок 1990-х була в державній власності. Під час будівництва їй визначили функцію забезпечення теплом і гарячою водою як виробничих потужностей Волинського шовкового комбінату, так і житлового сектору. А коли фабрика зупинилась, тодішній її керівник Михайло Землянко виконав розпорядження Кабінету Міністрів України і передав котельню в міську комунальну власність. За логікою уряду, такі теплові підприємства не повинні були залежати від економічного стану заводів і фабрик, їхнім завданням було – забезпечити безперебійне постачання теплової енергії населенню.

Михало Землянко робив відчайдушні спроби зберегти шовковий комбінат. Через світлої пам’яті В’ячеслава Чорновола він зустрівся тоді ще з виконувачем обов’язків прем’єра Євгеном Марчуком і переконав останнього, що Волинський шовковий комбінат може випускати камуфляжну і сорочечну тканину для Збройних сил і Міністерства внутрішніх справ. На це в державному бюджеті була закладено на рік сума, еквівалентна 13 мільйонам доларів, і отримати таке солідне держзамовлення – означало забезпечити роботою тисячі працюючих, які вже й забули, коли останній раз отримували зарплатню.

Приблизно в той самий час заступник голови облдержадміністрації Микола Косенко (нині вже покійний), який відповідав за економіку, вилітає за рахунок невідомої фірми «М.Ж.Л.» до США. За досвідом. Повернувшись, він пропонує залучити до управління Волинським шовковим комбінатом фірму «М.Ж.Л.» – як стратегічного інвестора. Насправді, як вже потім з’ясувалось, абревіатура «М.Ж.Л.» розшифровується так: Міша, Жора, Льоня. Ці три ділки, створивши фірму, на той час уже заволоділи двома аналогічними підприємствами в Росії. І Волинський шовковий їм був потрібен тільки для того, щоб не допустити його відродження і, тим самим, усунути конкурента на ринку. Подейкують, що за сприяння в безплатній передачі в руки ділків шовкового комбінату із майже 50 гектарами землі під ним Микола Косенко, крім екскурсії до США, отримав 50 тисяч доларів. На той час для однієї людини (та й на нинішній теж) це були великі гроші. Та вартість активів підприємства і земельної ділянки під ним обчислювалася мільйонами «зелених».

Голова правління ВАТ «Волтекс» (підприємство, створене після акціонування Волинського шовкового) Михайло Вавринчук, аби підтримати виробництво, робить відчайдушні спроби повернути котельню на Карбишева у власність підприємства. Він домовляється у Фонді держмайна України, щоб той визнав акт передачі котельні у міську комунальну власність неправочинною. І тут вступає в гру тодішній міський голова Луцька Антон Кривицький. За участю преси він проводить піар-акцію із озброєними автоматами ментами, кайданками, звільняє з посади Михайла Вавринчука… щоб потім завести на підприємство свого друга Олександра Кропиву, який до того часу разом зі спільниками вже «успішно» заволодів Херсонським бавовняним комбінатом, одним із найбільших у Європі.

Хлопці спеціалізувалися на постачанні для цих фабрик мазуту в обмін на готову продукцію. Вартість мазуту, звісно, завищували, а отриману практично за безцінь продукцію збували за комерційними цінами в різні країни постраданського простору. Штучно загнавши підприємство в борги, вони, заволодівши різними способами контрольним пакетом акцій ВАТ, ставали його фактичними власниками. Перетворювали відкрите акціонерне товариство на закрите, приватне, дробили його на декілька частин, землю приватизовували, нерентабельне виробництво зупиняли, обладнання вирізали і здавали на металобрухт, а порожні виробничі цехи і адміністративні будівлі здавали в оренду дрібним фірмам і фірмочкам, маючи постійне джерело особистого доходу.

Схему захоплення комбінату Кропивою «Волинська правда» свого часу детально описувала.

Після його фактичного знищення дійшла черга і до котельні, яка на той час, перебуваючи в міській комунальній власності, уже була переведена з мазуту на газ і стабільно працювала. Щоб її заграбастати уже в післяприватизаційний період, Олександр Кропива вдався до створення на папері ТзОВ «Енергетична компанія «Луцьктеплоенерго» – фірми, статут якої написаний на коліні на одній сторінці машинописного тексту. Серед її співзасновників опиняється дочка мера Луцька Антона Кривицького Олена Жогалко.

Схема, придумана «червоними директорами» на початку 90-х, передбачала після привласнення підприємства ділками вихід за певну суму винагороди із складу засновників фірми, яка її прибрала до рук, родичів чи підставних осіб чиновників. Не знаємо, чи отримав за безплатну передачу комунальної котельні під виглядом створення підприємства з когенерації (супутнього виробництва електроенергії) Антон Кривицький хабар, але Олена Жогалко з числа співзасновників вийшла. Наступник Кривицького на посаді мера Луцька Богдан Шиба, починаючи з 2006 року, робив безуспішні спроби повернути котельню у власність громади, але через непрофесіоналізм (а, може, особисту «зацікавленість» у невдачі) керівництва юридичної служби міськради судовий спір програв. А коли до керма Луцька прийшов Микола Романюк, Олександр Кропива продав котельню на Карбишева структурам, підконтрольним власникам «Континіуму» Степану Івахіву та Ігорю Єремеєву. Бізнес на лучанах триває.

Тут можна згадати і про проблему забезпечення маленьких лучан місцями у дитячих садках, вирішити яку сьогодні через малу кількість дошкільних навчальних закладів і відсутність коштів у державному бюджеті на будівництво нових практично нереально. І корінь її – у безплатній передачі або продажу у 1990-х фактично за безцінь будівель дитсадків новоявленим бізнесменам, про що «Волинська правда» також детально розповідала. Як і про продаж Антоном Кривицьким своєму другові В’ячеславові Алфьорову за ціною однокімнатної квартири приміщення готелю «Україна» у центрі Луцька.

Зважаючи на поважний вік Антона Федоровича і його не найкращий стан здоров’я, не будемо далі заглиблюватися в його оборудки, лише скажемо, що пограбування України почалося саме з таких «червоних комісарів», як Антон Кривицький, Микола Романюк та інших компартійних і комсомольських вожаків.

«ФЕНОМЕН» ЛАЗАРЕНКА

Павла Лазаренка ніколи не вважали за близького союзника Кучми, а, радше, за незалежну силу. У вересні 1995 року, коли він став першим заступником прем’єр-міністра, йому було лише 42 роки. На вигляд він був задерикуватим, його очі нервово зблискували, надаючи йому дещо страшного вигляду. Він був грубою, неосвіченою людиною, перші 15 років трудової кар’єри якої пройшли у колгоспі. Перед тим, як увійти до складу уряду, Лазаренко нажив багаті статки на не зовсім законній торгівлі природним газом у Дніпропетровській області, його вважали найбагатшою людиною в Україні. Він також був представником Президента в області – ця обставина містила неабиякий конфлікт інтересів. Послужний список Лазаренка був багатий на епізоди, котрі засвідчували його зажерливість та грубість. Один європейський посол розповідав, що якось, під час офіційного візиту до Дніпропетровська, він, за протоколом, повинен був організувати урочистий прийом для губернатора. Прийом було влаштовано, однак, виявилося, що загальна сума рахунка утричі перевищувала попередньо погоджений бюджет. Коли посол поцікавився, чому, йому відповіли, що ресторан, у якому було влаштовано бенкет, належить самому губернаторові Лазаренку, тож йому краще сплатити й не ставити зайвих запитань.

На посаді першого заступника прем’єр-міністра головним завданням Лазаренка був розподіл газових квот між приватними компаніями, що були операторами на ринку. Він надавав пріоритет двом газовим компаніям: «Ітері», котра була пов’язана з керівництвом «Газпрому», та Єдиним Енергетичним Системам України (ЄЕСУ), котрі очолювала його молодший партнер по бізнесу з Дніпропетровська Юлія Тимошенко, якій тоді було лише 35 років і яку прозвали «газовою принцесою»; Лазаренко, до речі, володів часткою цієї компанії.

Він також успішно боровся за право нагляду над екологічними інспекціями. Екологічні інспектори на той час вимагали найбільші в Україні хабарі, оскільки чинними лишилися надміру суворі совєтські стандарти охорони довкілля, котрі, однак, існували лише напоказ, і запроваджувати котрі по-справжньому ніхто ніколи не збирався. Тим не менш, українські інспектори користалися з такої нагоди й стригли чималу неофіційну «данину».

27 травня 1996 року Кучма змістив Марчука, поскаржившись на відсутність економічних реформ, і призначив на його місце Лазаренка. 10 липня парламент погодив його кандидатуру. Щойно той заступив на посаду, благенькі службові «Волги», які чергували біля будівлі Кабміну, було замінено великими, дорогими «Мерседес-Бенцами» чорного кольору. Попередню охорону, яка була радше символічною, суттєво посилили, ніби на знак того, що до будівлі в’їхав основний лідер клану. 16 липня 1996 року, лише через шість днів, як Лазаренко обійняв посаду прем’єр-міністра, хтось намагався підірвати його машину, яка в супроводі конвою їхала з київського аеропорту до Донецька. Попри всю складність підготовки, спроба виявилася невдалою. Реакція Лазаренка була бурхливою, він звинувачував у спробі убити його донецький клан, через що багато хто запідозрив, що замах був удаваним. Було одразу ж звільнено близько 50 керівників донецьких держпідприємств. 3 листопада на Донецькому летовищі було убито Євгена Щербаня – провідного тіньового бізнесмена та нардепа з Донецька. Лазаренко підпадав під явну підозру, хоча це могли бути і внутрішні донецькі розборки. Досі цю справу так і не розкрито. Проте в очах простих українців на той час це мало вигляд як захоплення влади організованими злочинцями.

Лазаренкова річна за тривалістю каденція на посаді прем’єр-міністра стала втіленням корупції. Його ніщо не стримувало, він діяв навіть грубіше, ніж Юхим Звягільський у 1993-94 роках, повторно запроваджуючи обширне держрегулювання, щоб викачувати побільше грошей з підприємців. Його ж основним бізнесом лишалася торгівля газом, яку він здійснював через ЄЕСУ, чия монополія в області неабияк розширилася за часів Лазаренкового перебування при владі. При цьому, ЄЕСУ не підпадали під жодне українське оподаткування, оскільки були офшорною компанією.

Іншим зисковним бізнесом був експорт зерна. Кучма, було, лібералізував цю галузь, однак Лазаренко вирішив усе прибрати до своїх рук. Один український міністр розповідав, що Павло Іванович розіслав листи головам облдержадміністрацій, якими уповноважував їх забороняти експорт зерна з їхніх областей, «якщо у тому вбачалася необхідність». Незважаючи на те, що жодної юридичної чинності ці листи не мали, ба більше, суперечили українському законодавству, всі губернатори слухалися й блокували увесь експорт зерна. Для перестраховки Лазаренко також видав постанови, котрі ще й додатково забороняли залізниці й портам відправляти зерно на експорт. Потім через контрольовану державою хлібозаготівельну агенцію ДАК «Хліб України» він скуповував надлишки зерна за низькими, регульованими державою цінами внутрішнього ринку, експортуючи потім зерно самостійно і отримуючи від того величезні особисті прибутки.

Лазаренко вважав, що приватизація великих підприємств – надто серйозна справа, аби нею опікувався хтось інший, окрім прем’єр-міністра. Відтак гіганти економіки приватизувалися у вельми непрозорий спосіб, на користь певних привілейованих покупців.

Павло Лазаренко також мав величезні політичні амбіції. Він створив свою власну партію – «Громада», яка перебувала в очевидній опозиції до Кучми, з Юлією Тимошенко на чолі. Ідеологійно «Громада» була ще однією центристською партією бізнесу, котра обстоювала широке державне регулювання, яке створювало можливості для зняття ренти на користь її бізнесових патронів.

У 1996 році соратниця Павла Івановича Юлія Тимошенко вперше балотується до парламенту у Бобринецькому виборчому окрузі №229 Кіровоградської області, який звільнився після складення Василем Дурдинцем повноважень народного депутата України у зв`язку із призначенням першим віце-прем`єр-міністром. Юлія Тимошенко найняла спеціалістів із «паблік рілейшинз» (іміджмейкерів), які навчили її азів публічної діяльності. І вона це швидко опанувала. Пізніше один із цих іміджмейкерів, як написав у своєму дослідженні «Юлія Тимошенко» екс-нардеп Дмитро Чобіт, назвав Юлію Володимирівну «геніальною актрисою рівня Голлівуду». Іміджмейкер захоплювався її «даром перевтілення», «облесливим голосом, усмішкою, поглядом».

За розпорядженням прем`єра Павла Лазаренка, виборцям Бобринецького округу виплатили усі заборгованості з пенсій і заробітних плат за багато місяців. Це й справді здавалося чудом на тлі тодішньої української дійсності, коли пенсіонерам, медикам, працівникам бюджетної сфери належні їм виплати затримували місяцями. Так на виборах був уперше апробований адмінресурс, який українська влада успішно застововувала в подальші роки, застосовує його й дотепер.

Надворі стояла холодна осінь, і Юлія Тимошенко всіх обігріла: вона безоплатно надала кіровоградцям 5 тисяч тонн вугілля для шкіл, лікарень, малозабезпечених. До багатьох сіл Юлія Володимирівна пообіцяла протягнути газ, провести воду, виконати інші роботи. Вже у ході виборчої кампанії на її кошти у селах почали відбудовувати зруйновані у комуністичні часи церкви.

Виборча кампанія тривала недовго: протягом листопада-грудня 1996 року. Проте потужні зусилля дали чудовий результат — 92,3% виборців Бобринецького округу проголосували за Юлію Тимошенко. Так Юлія Володимирівна стала членом українського парламенту.

«В історію Верховної Ради України можна сміливо записати Юлію Володимирівну Тимошенко як першого депутата, що потрапив у стіни парламенту завдяки силі своїх грошей, – пише Дмитро Чобіт. – Спосіб, продемонстрований у 1996 році на дострокових виборах Ю. Тимошенко, під час чергової парламентської кампанії 1998 р. був узятий на озброєння багатьма олігархами, а на наступних виборах 2002-го, 2006-го і 2007 pp. він став в Україні домінуючим. Саме в цьому якраз і полягає найбільша загроза демократії у нашій Вітчизні».

19 червня 1997 року Кучма неабияк усіх здивував, раптово звільнивши всемогутнього Лазаренка, нібито «за станом здоров’я». На додачу, він ще поскаржився на те, що Лазаренко не зміг провести податкову реформу та нічого не зробив для того, щоб запрацювала антикорупційна програма. Лазаренко пішов у відкриту опозицію до Кучми й мобілізував усі сили для березневих парламентських виборів 1998 року. Оточення Кучми усіма засобами намагалося нейтралізувати Лазаренка та його «Громаду». Врешті-решт його звинуватили у корупції, після чого вже почалася трагікомедія.

У грудні 1998 року швейцарська поліція заарештувала Лазаренка на кордоні під час спроби в’їхати на територію країни з панамським паспортом. Його було звинувачено у відмиванні мільйонів доларів через банківські рахунки у Швейцарії, але згодом відпущено під заставу в 2,6 мільйона доларів, однак він утік, порушивши умови застави, й повернувся до України. 17 лютого 1999 року Верховна Рада України більшістю голосів проголосувала за позбавлення Лазаренка депутатської недоторканності. Передчуваючи можливий арешт, він поспішно покинув країну. Чому Лазаренку не завадили правоохоронці, досі залишається таємницею. Хоча злі язики стверджують, що це Кучма особисто дав відмашку.

20 лютого 1999 року Лазаренко спробував в’їхати на територію Сполучених Штатів через летовище ім. Джона Ф. Кеннеді у Нью-Йорку. Як написала тоді «Нью-Йорк Таймс», «Лазаренко мав при собі прострочений дипломатичний паспорт з дійсною туристичною візою. Однак його було затримано після того, як імміграційна служба, поговоривши з ним, дійшла висновку, що він приїхав до країни не просто з візитом». Його адвокати потім доводили, що він подав клопотання про надання політичного притулку, і їм вдалося уникнути його екстрадиції до Швейцарії. Проте Лазаренка заарештували за відмивання 114 млн доларів у Сполучених Штатах та звинуватили також в отриманні на незаконних підставах 200 млн доларів від різних українських бізнесменів під час його перебування на посаді прем’єр-міністра. Врешті-решт у 2006 році його було засуджено в Каліфорнії до дев’яти років тюрми за відмивання грошей, шахрайство у здійсненні грошових переказів та перевезення крадених товарів. Також йому присудили 10 млн доларів штрафу. Якби йому не довелося сидіти у тюрмі, він би, мабуть, вельми непогано почувався в одному з голлівудських передмість, де зажив би слави найвидатнішого пройдисвіта, якого бачив світ. Його загальні надбання за один рік прем’єрства оцінюють від 500 млн до 1 млрд доларів.

Для пересічних українців на той час це були нечувані цифри. Та коли в квітні 2014 року вони дізналися, що Віктор Янукович вкрав у держави понад 100 мільярдів доларів, то збагнули: Україна таки багата країна – після 25 років її розкрадання пройдисвітами, які захопили владу, тут є ще що красти. Ось чому в Україні весь час триває боротьба за владу, адже влада в нашій країні – це найвигідніший бізнес.

Лазаренко на той час став найвидатнішим паразитом в історії незалежної України, і єдине, що вражає – неадекватність понесеного ним за це покарання. Якось лідер соціалістів Олександр Мороз на запитання, як таке могло статися, відповів: «Лазаренко припустився лише однієї помилки – він не ділився з іншими».

ПОСАДА ЧИНОВНИКА – НАЙВИГІДНІШИЙ БІЗНЕС

Яким би талановитим менеджером ти не був, розвивати успішний бізнес в Україні, не маючи покровительства чиновників, тобі не дадуть. Систему, за якої все вирішує корумпований представник влади, Леонід Кучма вивів у абсолют.

«Олігархи фактично запліднили ту конструкцію, яку замовили їм корупціонери-чиновники, запровадили ті технології розкрадання, які використовують і особи в органах влади, і керівники державних монополій», – пише екс-міністр економіки, доктор економічних наук, президент Центру ринкових реформ Володимир Лановий.

Один з грошових мішків на запитання, чи зміг би він тримати бізнес без походів до бюрократичних органів, відповів: «Якщо я перестану до них ходити, це почнуть робити інші. Навіщо мені передавати якомусь іншому бізнесмену солодкі відносини з чиновниками? Чистої роботи останніх годі й чекати».

Найвигідніші державні замовлення дістаються не тим бізнесменам, які пропонують кращі умови чи нижчі ціни на свої послуги, а тим, хто знає «табличку ділення» – дає відкати організаторам держзакупівель. А вони беруться саме із цих завищених цін на роботи, товари й послуги.

Фіскальні служби, створені за часів Кучми, покликані не адмініструвати податки й допомагати наповнювати бюджет, а «наїждати» на неугодних, витискати з них останні соки, «віджимати» бізнес на користь «своїх». Правоохоронні структури, різноманітні контролюючі органи борються тільки з тими, хто пішов проти системи, врешті-решт змушуючи їх платити данину. Цю данину чиновники по щаблях передають нагору, залишаючи притім дещицю собі. Стільки, що їм вистачає при зарплаті від 5 до 10 тисяч гривень будувати розкішні вілли, купувати «круті» позашляховики, відпочивати на екзотичних курортах.

За кожну більш-менш хлібну посаду треба заплатити немалий хабар. Іноді на посаду призначають за квотою партії, але для того треба вкладати гроші в партійну касу.

Як дяку за сумлінне служіння системі, Кучма дозволив чиновникам приватизовувати службове житло, яке їм видавали після призначення на відповідальну посаду згідно із законодавством. Так особливо моторні прокурори, керівники державної влади примудрялися отримати і приватизувати квартиру в кожному місті призначення, а деякі зуміли надбати собі по 2-3 помешкання в Києві. Якщо коштів на придбання житла для «запрошених спеціалістів» держава не виділяла, вони організовували рішення місцевих органів влади, які фінансували квартирні забаганки чиновників за гроші обласних, районних, міських бюджетів. Так вчинив Юрій Горбенко після призначення його головою райдержадміністрації в Горохові. Недарма потім він грудьми захищав кліку Януковича у 2004 році, аж доки демонстративно не зліг до лікарні.

Рівненсько-волинський інформаційно-аналітичний портал «Четверта влада» провів спеціальне розслідування, в якому встановив, хто з чиновників, прокурорів і вищих чинів міліції отримав у 2002-2011 роках службове житло в Луцьку і хто його приватизував. З ним читач може ознайомитися самостійно. Ми ж лише згадаємо окремі яскраві особистості.

Це колишні заступники голови Волинської ОДА, яких, як «суперспеціалістів», запросив до Луцька тодішній голова ОДА генерал міліції Анатолій Француз: Володимир Панчишин, Галина Якимчук і Степан Родич; заступник начальника обласного управління освіти і науки Георгій Грушка; вісім (!) із 15 працівників керівного складу департаменту фінансів Волинської ОДА, серед них - і директор департаменту Ігор Никитюк; багаторічний начальник Головного управління Пенсійного фонду у Волинській області Петро Філіпчук; головний держказначей області (раніше – очільник податкової) Михайло-Мирослав Леміщак.

Ще один нинішній керівник – начальник управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Волинській області Володимир Грушовінчук – отримав службову трикімнатну квартиру на вулиці Стрілецькій у грудні 2005 року. Мабуть, за «успішне» збирання відкріпних талонів на виборах 2004 року. До слова, житло йому дали у тому ж будинку, що й прокурору Андрієві Гілю та міліціонерам Олександру Справедливому та Михайлу Лебедю. У лютому 2007 року помешкання вивели із складу службового житла.

Щодо правоохоронців, то, крім уже згаданих Лебедя і Справедливого, службове житло отримали й приватизували: екс-начальник обласного управління міліції Віктор Швидкий, чимало нижчих міліцейських чинів; почергово всі начальники СБУ в області: Олександр Бондаренко, Віктор Козлов, Борис Кондратюк, Віктор Андрейчук. І тільки Олексій Баганець після того, як його перевели з посади прокурора області в Генеральну прокуратуру, отриману службову квартиру повернув.

Вчасно зметикував, що з бізнесу треба йти у владу, луцький бізнесмен Микола Голєв. Про нього «Волинська правда» теж згадувала на своїх сторінках.

Заробивши гроші на торгівлі, паралельно доклавши руку до банкрутства Луцької взут