…За вікном іде дощ. Його краплинки вистукують свою мелодію, співаючи про те, що десь на іншому кінці міста хтось чекає на твій дзвінок… Крізь призму стіни літнього дощу читається все життя. У кімнаті запалена свічка… Її вогник витанцьовує у такт краплинкам за вікном… А тінь на стіні від полум’я неначе вимальовує «Я тебе люблю…»…
…Перед очима одна за одною виникають картинки з минулого. Мені пригадалося, як ще зовсім малою приїздила сюди у гості. Засинаючи на дивані, у вітальні у квартирі на сьомому поверсі, під шум машин, ще тоді твердо вирішила: це МОЄ МІСТО і я тут неодмінно житиму.
Коли мені було чотирнадцять, родина вирішила, що мені слід навчатися у хорошій школі. І я знову приїхала у своє улюблене місто. Мені було важко. Тепер Місто не видавалося мені таким тихим та привітним, як тоді, коли була у ньому гостею. Воно було якимось сірим та похмурим. Я вела щоденник, де майже на кожній сторінці писала про те, що дуже сумую за сім’єю. Тоді підліткові емоції взяли гору. І Місто мене перемогло. Я повернулася додому.
Два роки далеко від Нього дали усвідомлення того, що, незважаючи ні на що, Воно все-таки моє місто. І я не можу без Нього.
Я вступила до університету. І ми знову були разом: Я і моє Місто. Разом з одногрупниками ми міряли кучугури снігу узимку, вдихали пахощі свіжих квітів навесні, раділи нашій зустрічі восени, святкували закінчення навчального року улітку. Місто давало нам відчуття безтурботності…
А після другого курсу Місто допомогло мені знайти найкращу роботу і з найкращим колективом у світі. Я почувала себе такою щасливою. Ми їздили у відрядження, писали про незвичайні долі простих людей… А наш редакційний кабінет часом перетворювався на дарц-клуб… У нас завжди було дуже затишно та весело.
Під час Помаранчевої революції нашу газету закрили. Кабінети були опечатані. Місто перетворилося на блакитно-помаранчеву зебру. І люди поділилися на два табори. Нам було страшно. Місто стало чужим. І люди у Ньому були злі та непривітні…
Так тривало кілька місяців… Увесь цей час ми жили в очікуванні. Ми чекали змін і твердо вірили, що наше Місто не покине нас і неодмінно щось вигадає.
Навесні нам призначили нового редактора. І ми переїхали…
…А після закінчення університету Місто подарувало мені іншу роботу… Тут я почувала себе вільною та незалежною. Місто познайомило мене з багатьма цікавими людьми… Мене повсякчас манила романтика подорожей. Життя у моєму Місті було динамічним та яскравим… До наступної осені…
…Того дня у редакції, ми з колегами гуляли в парку. Яскраве сонце бігало своїми промінчиками по золотавих листочках осіннього різнобарв’я. Вже була майже середина жовтня, а ми були одягнуті у легкі кофтинки. Це був останній день справжнього тепла.
Ми веселилися неначе діти. А у кольоровому парку влаштували справжнісіньку фотосесію. Ми знімали осінь у моєму Місті. Підкидали угору опалі сухі листочки і кружляли разом із ними в осінньому танку. Ми обіймали берізки і шепотіли їм про свої найпотаємніші бажання… Ми вмощувалися ще на зеленому трав’яному килимі і мріяли про щастя... Цього дня я прощалася зі своїм Місто… І навіть у ту мить, ще не усвідомлювала, наскільки сильно Я ЙОГО ЛЮБЛЮ.
…Мегаполіс вітав мене сумбуром, смутком та сірістю. За вікном маленької кімнати гуртожитку було абсолютно чуже мені місто. Зле і непривітне. Люди тут були постійно роздратовані та невеселі. У їхніх очах практично ніколи не було вогника щастя і радості. Тут кожен жив своїм життям. І кожен був за себе.
У мене був новий колектив, нові знайомі, житло, університет. У мене було нове життя. Життя у чужому та сірому місті. Ми повсякчас з ним змагалися: я шукала тут сонця, а воно уперто його від мене переховувало. Я хотіла отримати від нього надію, а натомість воно давало мені розчарування… Я хотіла бути частинкою цього міста, а натомість була піщинкою серед сірого натовпу…
…Одного дня я лишила там усе. І повернулася у Свої Місто. Був листопад. Дерева вже давно скинули свої різнобарвні шати. Небо було похмурим. Але МОЄ МІСТО видавалося мені таким яскравим та кольоровим!
Моя душа раділа. Раділа просто від того, що я могла пройтися такими рідними вуличками свого Міста… Я могла годинами прогулюватися своїм Містом, стишуючи ходу, аби ці хвилини тривали якомога довше.
Важкі білі хмаринки на похмурому небі вибудовували химерні фігури. Накрапав дощик. Я ловила кожну його краплинку. І навіть їх холод не лякав мене – адже я була у своєму МІСТІ. І Воно гріло мене своєю любов’ю.
А ще через рік Моє МІСТО підслухало потаємне бажання і виконало його! З тієї миті час зупинився. Моє Місто дало все, про що мріяла..
З кожним днем я любила Його усе більше… У кожній квіточці, у кожній посмішці малюка, у кожному сонячному промінчику Місто розповідало мені про свою любов…
Воно нагадувало, що щастя – це частинка доброти, яку ти віддаєш людям. Це – любов твоїх рідних та близьких. Це – синьо-блакитне небо над головою. Це – квіточка, яка щоранку посміхається тобі із клумби під вікном. Це веселка у крапельці роси на зеленому листочку у тебе під ногами. Це свобода…
Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, ЛУЦЬК! І завжди любитиму! Тепер я точно знаю, що ти МОЄ МІСТО!