Вони з’являються випадково. Випадково та несподівано. Тоді, коли цього найменше цього чекаєш. Уриваються, як вітер у твоє життя. Перевертають усе з ніг на голову. Намагаються показати, а, можливо, і змушують  розгледіти, що життя складається не лише з чорно-білих смуг. Однак, чи завжди ці кольори райдуги такі яскраві, як ми бачимо після дощу на небі? А, можливо, потрібен дощ у житті, аби зрозуміти, що ці кольори райдуги потрібно цінувати понад усе? А, можливо, справа зовсім не у кольорах, і не у дощу? А справа у них. Тих, хто змушує поринути у нереальний світ. Тих, кого немає і водночас є. І тих, яких годі було колись уявити. І тих, хто випробовує… І тих, кого здається, що кохаєш. І тих, хто знаєш, що ніколи, можливо, не дозволить кохати себе… Бо він такий, а ти зовсім інша… І тих, хто наштовхує на ці, не інші,… чомусь, думки.  
 
…Ми завжди поспішаємо. Поспішаємо зробити кар’єру,  довести світу, що ми найкращі, що неодмінно виграємо боротьбу самих з собою… Та чи завжди це щиро? Чи завжди ми відверті самі з собою?... По-справжньому? І чи завжди хочемо бути відверті? І чи буваємо? І чи у відповідь - світ та люди бувають відверті з нами?
 
Щодня ми граємо. «Одягаємо» на обличчя посмішку, коли нам погано. Зображаємо щастя, коли хочеться плакати. І плачемо, нікому не зізнаючись. І коли ніхто не бачить. Бо ми сильні. І весь світ повинен знати про це. Весь світ. І тільки ми знаємо, хто ми, хто  Я. Якщо є… Якщо був… Якщо будеш… Якщо у цьому жорстоко-безмірному світі зумієш знайти себе… Якщо буваєш та умієш бути відвертим сам із собою.
 
…Я довго думала, що потрібно людині для щастя? Питала  друзів. Намагалася знайти відповідь в інтерв’ю зі своїми  героями. У кожного ВОНО, ЩАСТЯ, своє. Те що цінуємо ми і що важливе для нас, у той же час є абсолютною нісенітницею для інших. За шість років у журналістиці я точно знаю тільки одне: ми ніколи не цінуємо те, що маємо. Ми ніколи не зрозуміємо дівчинку, яка знаючи шість мов і маючи атрофію м’язів, надіється стати відомим психоаналітиком. Ніколи не будемо насолоджуватися прогулянкою, як людина, яка п’ять років пролежала у чотирьох стінах.  Ніколи не будемо прагнути стати кращим, як наркозалежний, який повірив у Бога. І ніколи не покохаємо, як людина, в якої у 72  роки очі від цього почуття просто світяться…І ніколи не цінуватимемо свого здоров’я, як чоловік, котрий після аварії не може ходити і дружина якого давно невиліковно хвора та нерухома… Ніколи не радітимемо так, як радіє дитина, яка через багато років знайшла своїх батьків…  Ми інші.   У кожного з нас своє життя, і своє щастя. Точніше, у кожного щастя в чомусь своє. Питання тільки: у чому ж ваше щастя?...
 
…Чи завжди ви розумієте, чого хочете? До чого прагнете? І чи завжди потрібне вам те, чого ви досягнули?
 
Чи завжди ви готові пожертвувати чимось заради того, аби відчути себе щасливими? І чи завжди буває щастя після якихось «пожертв»? Чи завжди ми можемо зрозуміти,  людину, яка шукає можливості знайти це щастя? І чи завжди даємо їй можливість відчути себе щасливою?... Хоча б на мить? Мить, яка триває секунди? А, можливо, секунди – це і є щастя... А щастя – це мить, яку ми не цінуємо... І навіть не намагаємося цінувати. Або не хочемо. Або хочемо і не можемо. Або не розуміємо, що це потрібно цінувати.
 
Або просто не розуміємо. Чи й не намагаємося зрозуміти.  Або ж розуміємо, коли вже надто пізно... і нічого не можна змінити? Або не хочеться нічого міняти? Або коли боїмося цих змін?
 
Прагнемо. До щастя. Любові. Шукаємо і те, і інше. Або одне в іншому. Та чи щасливі ми у цьому пошуку? Чи щаслива та людина, яка створює нам умови для пошуку?... А що означає «ЩАСТЯ» для вас?  І чи є щастя в абстрактній реальності?
 
А, можливо абстрактна реальність – це і є ілюзія щастя?... Ілюзія чи щастя? Реальність чи уява? А, можливо, уявне щастя?...
 
Так що таке щастя? Чи щасливі ви?...