Бабуся помирає останні двадцять років. Бо хіба ж то життя? Кілька паралічів, інсультів, а ще стільки нервів і хвилювань протягом всього життя? «Не жила, а мучилась», - каже вона часто. У минулому часі – так, ніби вона вже там, у раю! Хоча при цьому всьому завжди зберігає оптимізм і старечу усмішку на поораному зморшками обличчі.

Я знаю, що бабуся уявляє себе в раю. А інакше їй нікуди. Бог не мав би рації, якби не забрав її саме туди. І вимолила старенька собі те пристанище. Бо кожного ранечку, кожного вечора, перед тим, як обідати, годинами читає молитви з пожовклих молитовничків, бубонить щось собі під ніс і ніколи не переривається на розмови чи сторонні звуки. І лише опісля цього вмивається, споживає їжу, переодягається на ніч. Але яка там їжа, яке переодягання, коли тільки однією лівою рукою може ворушити та однією лівою ногою. Праві рука і нога двадцять років уже, як колоди. Але ця мудра-премудра жінка сама встає, сама одягається, сама розчісується і опуджує хустку.

Якби ж то тільки це! Гей-гей! Людина, яка тридцять років пропрацювала ланковою і різноробочою у колгоспі, не може сидіти без роботи, навіть будучи настільки паралізованою. Вона і шиє, і в’яже, і пришиває. Вона і крутить голубці, і місить тісто, і ліпить пироги. Вона і перебирає горох, і миє овочі, і обрізує яблука на сушіння. Вона і солить, і перчить, і присмачує. Одним словом, бабуся завжди в роботі, в ділі. А нам завжди соромно, бо чогось не знаємо, не вміємо і не хочемо навіть вчитися. Ось мені, її двадцятип’ятирічній внучці, не вклалося в голову оте шиття на машинці всіляких станіків, валянок, рукавиць. Мені не вклалося в голову оте настійне читання молитов. Мені не вклалося в голову навіть, як можна паралізованою, майже не рухаючись, нашити одіял і подушок внучкам на придане!

Моя дорогесенька бабуся завжди переживає тільки за одне: як житимуть її любі внучата, особливо внучки? Бо що бабусі? Жодні її надії на нормальне достойне життя в незалежній Україні не справдилися: ні в 1991, ні в 2004, ні в 2010. Як не переживала, як не думала, як не молилась, але не сталося так, як їй хотілось. Тепер їй вже тої політики не треба. Побачила і відчула вже не раз ставлення до себе з боку влади: і старої, і нової. Натерпілась. Досить вже з неї. І з тата досить. І з мами. Слава Богу, поки є руки-ноги – не пропадемо. А політика як була, так і буде все одно. Нам від того ні тепліше, ні холодніше. Тільки нам жити не заважайте. Бо ми – на своїй землі, і ми її любимо. Ми знаємо, що таке праця на ній. Дякувати, що бабуся розказала за життя стільки, що ого-го. Ми знаємо справжні цінності: рідна земля, любов і справедливість. Так і живемо. І бабуся наша – серед нас.
Сьогодні нам кричать звідусіль про демократію, першопочатковим трактуванням якої є «влада народу». Але це, погодьтесь, звучить нині цинічно. Навіщо влада і свобода бідним українцям, яких переважна більшість в державі? Адже їхня матеріальна залежність перекреслює всі формально задекларовані права і свободи.
Нині більшість політиків намагаються рятувати країну захмарними економічними обіцянками, визнаючи, що життя все ж таки неможливо покращити «вже сьогодні» і негайно. Та мудрі люди розуміють: не це основне. І все більше й більше звертають увагу на інші речі, що можуть спричинити виздоровлення нації. Викорінення егоїзму, любов, освіта. А ще – відповідальність за слова, дії і навіть за думки. Насамперед це стосується представників влади.
Тому – я бажаю своїй країні нормальної національної ідеї, яка полягає у моральному одужанні і відповідальності всіх громадян, особливо представників влади. А більше – поки нічого не бажаю.