Теперішня українська влада намагається «провести» через парламент законопроект «Про суспільну мораль». Найперше запитання, яке логічно постає у зв'язку з цим: а чи потрібен нам такий закон? Не тільки тому, що закони в нас, як правило, не виконуються. Вся справа в тому, що законом про мораль «морального» суспільства ніхто не побудує. У цивілізованих країнах такого закону не існує, проте моральність їхніх суспільств від цього не потерпає, більше того вона нерідко на декілька порядків вища, ніж у нас.

Моральність суспільства залежить від багатьох чинників. І насамперед - від справедливого ставлення держави і суспільства до простої людини, її потреб і проблем, тих непростих життєвих ситуацій, у які людина іноді потрапляє. Ряд держав, приміром, вважають за свій найперший обов'язок допомогти тим своїм громадянам, які стають заручниками екстремістів, терористів, морських піратів тощо. Навіть якщо в подібну скруту потрапляє лише одна людина, така держава переймається її долею, готова йти на будь-які жертви, лише б не виявилося принесеним у жертву життя свого співвітчизника. Це показує справжні цінності суспільства, найвищою з яких дійсно є людське життя. І хіба така поведінка держави регулюється якимсь одним законом?

Моральність суспільства – це також і справедливість по відношенню до всіх його членів. У зрілому суспільстві закон не може застосовуватися вибірково – він має бути один для всіх. І це досягається зовсім не «законом про рівність усіх перед законом». Це досягається в першу чергу моральним усвідомленням цієї істини представниками влади, яка й повинна забезпечувати цю рівність та справедливість. А в нашому суспільстві хіба цінується проста людина? У нас для всіх – закон, а для чиновників-високопосадовців – «сила демократії». Це не що інше, як елементарна зневага до простої людини...

Не може бути моральним суспільство, де один-два відсотки «вибраних» володіють трьома чвертями національного багатства. Тим більше, що це багатство стало не результатом їх видатних розумових здібностей або ж тривалої праці їх самих чи поколінь їхніх предків. Це багатство набуте, як правило, нечесним шляхом і за дуже короткий термін. Фактично їхнє збагачення відбулося за рахунок незаконної «прихватизації», несплати податків, ввезення «нечистих» грошей «для відмивання» в офшорні зони, неприкритих крадіжок, іншими словами – за рахунок тотального пограбування та зубожіння власного народу.

Сьогодні ці олігархи розкошують, бісяться від вседозволеності і не відчувають ніякої відповідальності за нечесним, неправедним шляхом нажиті багатства. А правоохоронні органи замість того, щоб з'ясовувати походження їхніх «шалених» грошей і змушувати новітніх багатіїв ділитися багатствами з державою і народом, нерідко фактично перебувають у них на службі, «ставлять дах». То хіба таке суспільство є моральним? Хіба можна вважати моральним суспільство, яке наскрізь корумповане?

У жодній іншій країні світу, мабуть, не відбулося такого катастрофічного розшарування населення на багатих і бідних за такий короткий строк. Багатство саме по собі не є чимось осудливим чи якимось злочином. Але в морально здоровому суспільстві є розумне усвідомлення того, що багатство наживається або розумом, або, як кажуть, горбом. І не за декілька років. Ніде, навіть у розвинутих країнах, немає такої прірви між багатими і бідними, коли їхні статки різняться в 40-50 і більше разів! Оце «моральність» влади і суспільства! Одним – золоті унітази з люстрами в хороми, іншим – крихти з «барського» плеча розпорядників держбюджету...

Отже, не в законі справа, а в тому, яка суспільна психологія панує в суспільстві, чи готове воно адекватно реагувати на «моральні» виклики, причому реагувати не обов'язково писаним, а й «звичаєвим», неписаним правом. Тому намагання прийняти «моральний» закон цілком може розцінюватись як спроба «втиснути» моральні відносини, що історично не регулювалися писаним правом, у чіткі правові норми. Якщо хочете, то це спроба держави жорстко регламентувати ті норми поведінки в суcпільстві, які раніше не регулювалися правом.

Нещодавно ми з колегою-депутатом від «Свободи» Віталієм Собком взяли участь у парламентських слуханнях «Про стан суспільної моралі в Україні», які організував Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності. Дивно, що згоду їхати на такі слухання дали лише ми двоє, попри те, що в обласній раді є й значно чисельніші фракції...

І ось що прикро вразило: представники абсолютної більшості областей не мали можливості виступити з парламентської трибуни. Перевагу надавали народним депутатам, хоча вони мають змогу сказати своє слово при розгляді питання на засіданні парламенту. До того ж, виступаючі були переважно з провладних або ж лояльних до влади партій. У результаті під час слухань влада почула те, що хотіла почути, а не те, що корисного можна було б врахувати при доопрацюванні законопроекту.

Ніби й чимало правильних думок висловлювалося, але з вуст багатьох виступаючих, які мають безпосереднє відношення до влади, це звучало якось неприродно, навіть лицемірно. Ну, не живуть ці люди за тими моральними принципами, про які говорять!

– Для мене очевидно, що їм, як і іншим представникам влади найвищого рівня, бракує розуміння: рівень моралі в суспільстві напряму залежить від їх особистої моралі, – поділився враженнями Віталій Собко. – Як навести у домі лад, привчити своїх дітей до чистоти, коли сам по вуха в бруді? Як заохотити людей плекати вищі ідеали, коли вони споглядають твій аморальний спосіб життя, твоє сповідування далеко не духовних цінностей?

Безперечно, основи моральності будь-якого суспільства складались історично, на основі вивірених поколіннями цінностей. І не останню роль у цьому відігравала церква, бо всі доброчинності віками традиційно виховувалися через церкву. А хіба в нас сьогодні на широкому суспільному чи державному рівні дотримуються споконвічні християнські цінності? Хіба зі сторони влади відчуваються справжня любов і турбота до ближніх – тих же пенсіонерів, одиноких, інвалідів, «чорнобильців» чи «афганців»?

То невже не зрозуміло, що одним законом, хоч би яким він був досконалим, врегулювати всі «моральні» стосунки неможливо. «Закон про суспільну мораль» не може стати панацеєю від безкультур'я та розбещеності, всіх інших «гріхів» і бід нашого суспільства, яких у нас, на жаль, не бракує. У їх подоланні мають об'єднати зусилля і церква, і політикум, і громадськість. Як було би повчально, якби приклад простим смертним подавала влада. Приклад чесності, скромності та справедливості. У тому числі, й коли це стосується національних проблем. Бо це ж як треба не поважати власний народ і його культуру, щоб додуматися до чверті зменшити квоти на українську телерадіопродукцію, фактично відкривши національний медіа-простір іноземній інтервенції? А чому для нас уже Голодомор, 70-річчя створення УПА – виявляється, речі якогось другорядного плану, які не варті загальнодержавної уваги?

Моральність у суспільстві, ясна річ, не може регулюватися й однією комісією, а новий законопроект передбачає її існування. Це Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. В цьому ще був би якийсь сенс, якби до складу такої комісії входили люди, які є моральними авторитетами для суспільства. Але чи погодяться вони взяти на себе таку відповідальність – бути офіційним мірилом моральності для інших, визначати, де межа поміж добром і злом, поміж моральним і аморальним? В даному випадку про це й не йдеться – склад такої комісії влада хоче призначати.

Попри те, що сам законопроект іще не прийнятий, прототип такої комісії в нас уже існує, щоправда, на громадських засадах, – як наглядовий орган за дотриманням «моральності» у творах культури і мистецтва, кінопродукції, літератури та ЗМІ. Створення такої ж комісії як державного органу – це ще один контролюючий «Дамоклів меч» держави у царині літератури та ЗМІ.

Під час слухань голова парламентського комітету з питань культури і духовності Володимир Яворівський та директор Інституту медіа-права Тарас Шевченко наголошували, що за своїми функціями цей наглядовий орган фактично може стати державним цензором. І недаремно у нас уже нарекли її «комісією по цензурі». І хоча заступник Голови Верховної Ради Микола Томенко запевняв, що повернення цензури в Україні не буде, ця обставина вже дала підстави західним експертам назвати існуючий законопроект «Про суспільну мораль», хоч як це парадоксально звучить, аморальним....

Постає логічне запитання: а як тоді запобігти цензурі, як уберегтися від її шкідливого впливу? Адже межа між моральним і аморальним - дуже умовна, відносна та суб'єктивна. І ця розмитість понять та їх суб'єктивізм цілком можуть використовуватися владою для цензурування. Досі не зрозуміло, за якими критеріями визначатиметься, скажімо, відповідність чи невідповідність друкованої та кіно-відео-телепродукції якимось «моральним» нормам? Чіткі критерії тут встановити просто неможливо. Ще ніхто не спромігся провести однозначної межі поміж еротикою і порнографією, поміж літературним твором, нецензурщиною та елементарним затиканням рота неугодним митцям і журналістам.

У багатьох подібних недоліках і недоречностях такого законопроекту криється ще одна небезпека, яка, мабуть, цілком влаштовує теперішню владу. Подібні «лазівки» закону дадуть змогу владі сповна використовувати вже апробовану на власному народові практику «подвійних стандартів». А подвійні стандарти – це подвійна мораль. А подвійна мораль – це аморально вдвічі.

Представники церкви сьогодні активно виступають проти нівелювання традиційних сімейних цінностей, статевої розпусти та пропагування «вільної любові», а фактично - дошлюбних стосунків. І в той же час рекламу неприродної контрацепції (використання того ж презерватива) у нас возвели ледь не в ранг державної пропаганди. Принаймні, надали їй статус соціальної реклами, фактично забезпечивши безкоштовне розміщення такої рекламної продукції в наших ЗМІ. Але хіба це не «подвійна мораль», хіба такому «плануванню сім'ї» вчили нас наші предки? Фактично ж це пропаганда, яка не сприяє збереженню традиційних сімейних цінностей.

Здавалось би, дійсно, подібні парадокси нашого сьогодення, спричинені тотальною глобалізацією, можна було б спробувати виправити прийняттям окремого закону. Мовляв, що поганого в тому, що наші законотворці хочуть «моральним» законом очистити суспільство від усілякої аморальної нечисті? Але уявіть собі, яким може бути це «очищення» при існуючому вибірковому судочинстві та досить специфічному розумінні теперішньою владою власної моральності і «сили демократії»...