Вкотре переконуюся в істинності вислову: те, що ми іноді вважаємо випадковістю, – не що інше, як до певної пори не проявлена закономірність. Рік, що канув у Лету, подарував мені досить цікаве знайомство, хай поки й заочне. «Проживаю у Львові (вчилась на журналістиці, працюю в університеті), але народилась і хочу жити на Волині», – зізналась у листі до мене львів’янка Ольга Солодуха, котра виявилася родом із Любомльщини.
Написати так могла лише справжня патріотка свого краю, яку виховали не зраджувати рідній землі, куди б не закинула тебе доля. Підтвердження цьому я отримав уже в наступному листі, де містилася ссилка на її науково-публіцистичне дослідження за творчістю Дмитра Донцова із засадничою назвою «Нація – найвищий пріоритет». Дуже повчальна стаття, легко й доступно написана, попри досить юний вік дослідниці. Раджу читачам ознайомитися з нею: http://www.day.kiev.ua/174703/.
Одразу ж зауважу: я побачив у цій статті, мабуть, більше, ніж у неї вкладала авторка. Побачив, що в особі цього покоління до України повертається нація. Це покоління продукує виклики, покликані вберегти нас від поспішності та бездумності, відмовитися від егоїстично-прагматичної глобалізації і йти до самих себе…
Листування з Олею остаточно впевнило мене у правильності мого вибору. Політична еволюція Дмитра Донцова – від соціал-демократії до українського націоналізму – заново змушує багато над чим задуматися. І по-новому осмислити слова Фрідріха Ніцше, який називав демократію «історичною формою занепаду держави».
Демократичні ідеали, які я довгий час сповідував, бліднуть перед лицем загрози, котру готує нам сита Європа. Політична недалекоглядність українського керівництва і якийсь особливий цинізм голови Волинської обласної ради Анатолія Грицюка в питанні перетворення Волині у «відстійник для нелегалів» переконали мене в тому, що настав час обирати поміж демократією і націоналізмом, поміж «сутінками Європи» і національною ідеєю. Мене дивує: невже теперішня влада спроможна мислити лише категоріями сьогоднішнього і не здатна подумати про майбутнє наших дітей і внуків? Кара Господня наздожене таких правителів швидше, ніж вони думають…
Я 12 років блукав і губився поміж ідеалами класичної європейської демократії. Тепер, здається, розчарувався в них остаточно. Напівтвереза від напівзаповненого Театрального майдану зірка «Євробачення» під час недавнього візиту до Луцька своїми зойками чомусь нагадала мені відразу й Ніцше, і Шпенглера з його «Сутінками Європи». Мимоволі спало на думку, що то «сутінки» цілком конкретного політичного проекту. Такому «євробаченню» належить протиставити інше бачення, більш українське.
Я цілком усвідомлюю, що обраний мною політичний шлях не буде легким, він загрожує цілком конкретними втратами і жертвами, не виключено, що й необхідністю певного самозречення. Реакція одного з моїх теперішніх колег, якому, мабуть, чужа ідеологія націоналізму, це підтверджує. Але в кожної свідомої людини настає момент у житті, коли треба робити вибір. І, якщо доведеться, то й проявити достатню стійкість і не відступити від своїх переконань.
Неперевершеним прикладом стійкості та відданості ідеї для мене особисто є і завжди будуть вояки УПА, котрі не склали зброї, навіть знаючи, що їхня боротьба приречена, що шансів виграти цю війну і вибороти свою державу для свого покоління у них немає жодних, вони приречені загинути. Проте вони боролись і гинули заради поколінь прийдешніх, заради незалежної Української держави в майбутньому, вірячи, що в жилах нащадків тектиме гартована віками кров, якою рано чи пізно вдасться окропити жадану волю. І цей генетичний код не суджено вибити з українців жодному чужинцю чи окупанту!
Один із моїх рідних дядьків по материній лінії за перебування в лавах УПА поплатився можливістю жити на рідній землі, змушений був вікувати на карагандинських шахтах. Там, у далекому Казахстані, зрештою й зліг на вічний спочинок. Не він один по відгалузках материної лінії…
Батькову бабу поляки під час «Волинської трагедії» порубали на шматки і вкинули до колодязя, з якого родина брала воду... Батько мого батька, маючи інвалідність з дитинства, шив «упівцям» добротні чоботи, чим славився на всю округу. За його «гріхи» довелося розплачуватися роками каторги моїй рідній бабусі. За нею прийшли, коли жінка годувала грудьми свого молодшого сина, брата мого батька. Йому на той час було лише декілька місяців. Їх це не спинило, вони відірвали дитя від грудей, і мого дядька, щоб той не помер з голоду, мусила вигодовувати молоком інша жінка…
Підстав і причин опонувати тим, хто ненавидить чи нищить українське, в мене більше, ніж достатньо. Як виявляється, їх достатньо і в багатьох інших моїх ровесників. Тому моє покоління просто зобов’язане допомогти поколінню тих, хто береться повернути Україні націю, сформувати справжню національну еліту, яка прийде на зміну теперішній політичній лжееліті…
Дуже важливо, щоб уже на найближчих виборах якомога більше українців голосуванням за ідеологічних кандидатів засвідчили, що в нашої країни є перспектива політичної структуризації не «під царя» чи «під царицю», а під конкретну ідею. Важливо, аби українці показали, що власне українська ідеологія уже має в нашому суспільстві достатню кількість прихильників, ту критичну масу, яка спроможна показати світові, що в Україні є кому захищати українське. І показати так, щоб це зрозуміли як за східним, так і за західним кордонами.
Тому я стаю на бік Тягнибока, обираючи свободу внутрішню і «Свободу» політичну. Сьогодні я відкрито про це заявляю. Переконаний: завтра про це заявлять інші мої щирі земляки – нащадки героїчної Української Повстанської Армії, що зродилася на моїй рідній Турійщині…