Чи знаєте ви, що свої перші гроші народний артист України Валерій Маренич заробляв, малюючи картини? Що обидва його брати теж здобули музичну освіту і могли б скласти чоловіче тріо Мареничів? А справжня дата народження у Валерія – не та, яку записано в його паспорті… Чимало нового, досі не відомого широкому загалу, вдалося дізнатися, побувавши у батьківській хаті співака.
Серце – біля мами, душа – на Волині
– Дайте я вас розцілую за те, що привезли мені Валєру, я ж його так рідко бачу, – схрестила руки на грудях тендітна літня жінка, з обличчя якої навіть літа не стерли вроди. Переступаємо поріг затишної оселі Мареничів на вулиці Ливарній у Кривому Розі. Чималенька – з чотирьох кімнат, коридору, сіней та кухні – хата сховалася посеред розкішного фруктового саду.
– Не місце, а рай! – примовляє Валерій. – Клімат сухий, сонце, чорноземи… Усе, що в землю кинь, росте – від кавунів до персиків. Три роки тому, як помер тато, родичі хотіли продати будинок, а маму забрати до себе. Я не дозволив! То ж гріх – продати батьківську хату. Сказав їм, що вже ліпше сам сюди жити переїду. Може, так воно ще й станеться. Бо серце моє тут, хоча пісенна душа – таки на Волині…
Присіли у світлиці. Посеред кімнати – масивний дубовий стіл, біля нього – фігурні крісла з високими ніжками та незвично короткими спинками. Досі ніде таких не бачив. На стінах – якісь майже архаїчні килими, картини та гастрольні плакати з портретами зовсім юного тріо Мареничів, дівоче фото Софії Ротару…
– Оце сам малював, – із гордістю показує картину Валерій. – То ще як у школу ходив. Ви думали, Маренич тільки пісні складати вміє? Між іншим, свої перші гроші я малярством заробляв. Брав відомі полотна, змальовував, продавав знайомим – і вже мав собі на цукерки. А «Три богатирі» вирішив залишити на пам’ять.
– Гляньте ще сюди! – запрошує до однієї з кімнат. – Ось тут пробуджувалась і зростала національна свідома думка! Це – моя кімната, на цьому ліжку я спав, за цим столом учив уроки, читав Кобзаря…
Націоналіст, який зріс в «інтернаціоналі»
Мікрорайон Гданцівка, де побудувалися Мареничі, у міжвоєнний період облюбували колоністи. На той час тут було чисте поле. Зі слів Валерієвої баби Явдохи (по батьковій лінії), попервах навіть воду їм доводилося возити за кілька кілометрів із міста. На вільних землях масово селилися поляки, німці, чехи, грузини, греки, болгари…
Спогади дитинства згодом навіють Валерію пісню, в якій є такі слова: «Гданцівко моя, ти, напевно, з Гданська. Бігали ми тут у коротких штанцях…». У такому «інтернаціоналі» й зростав великий український патріот, котрий на весь світ прославив пісню рідної землі. До слова, мати артиста – Тамара Олександрівна – з польського роду Жемайдуківських. Щире ж українське серце, стверджує співак, – то вже від нині покійного батька Петра Григоровича.
На все життя запали в душу Валерію і слова шкільного вчителя історії Івана Гуцалюка, котрий на перший урок прийшов до них у клас у вишиванці й попросив: «Вибачте, та дозвольте мені говорити рідною мовою, українською…». У місті, де на 800 тисяч мешканців на початку 90-х функціонувало лише дві українські школи, то був нелегкий вибір. Але саме така позиція педагога, на переконання Валерія, й пробуджувала у багатьох дитячих душах дух патріотизму та поваги до українського.
Тріо, яке не сталося
Бог подарував Тамарі і Петру Мареничам трьох синів. Із однаковою різницею у віці – 6 років. Найстарший – Валерій, середульший – Ігор, наймолодший – Віталій. Із раннього дитинства всі троє виховувались у пісенному середовищі. Тамара Олександрівна працювала солісткою місцевого драмтеатру.
В середині 40-х, коли фронт пішов на Захід, у складі театральної трупи виступала з концертами в госпіталях і лазаретах, згодом стала солісткою у Дніпропетровській філармонії. Петро Григорович, у свою чергу, все життя трудився на Криворізькому машинобудівному заводі, де був незмінним учасником духового оркестру. Через це сам себе полюбляв називати «духопєвом».
Батьки потурбувалися, щоб кожен із синів отримав музичну освіту.
Валерій вивчився грі на кларнеті, Ігор – на баяні, Віталій – на тромбоні. У них цілком могло б скластися чоловіче тріо Мареничів, та доля розпорядилася по-іншому. Завадила армія, яка закинула Валерія до Східної Німеччини, Ігоря – на Кубу, Віталія – до Угорщини. З музикою пов’язав своє життя лише найстарший брат, молодші ж після служби в армії пішли працювати робітниками – на «Криворіжсталь» та Південний гірничо-збагачувальний комбінат. Обидва досі мешкають у Кривому Розі, залишаючись розрадою та підмогою для матері.
Що ж до гри на гітарі та піснетворчості, то Валерій тут, хоч як дивно це звучить, – самоучка. Перші акорди показала йому мама, вона ж допомогла придбати навчальну (значно меншу за розмірами від звичайної) гітару. Інструмент досі зберігається у Кривому Розі як сімейна реліквія. Є у батьківській хаті й кларнет, грі на якому навчався майбутній народний артист.
З Сузір’я Стрільця
Свій день народження Валерій по праву може святкувати двічі на рік. Він – із повоєнного покоління, якому батьки «літа купували». У ті роки чимало батьків, бажаючи, щоб їхня дитина довше залишалася при них, ішли на хитрощі – записували грудневих хлопців січнем. Січневих опісля на рік пізніше до армії забирали.
У паспорті Валерія датою народження значиться 1 січня 1946-го. Та баба Люся (по материній лінії) якось зізналася йому, що насправді він з’явився на світ 14 грудня 1945-го.
Не співпадає, як бачимо, не лише день і місяць, а й рік. Іншим є і справжній знак його гороскопу: Валерій – не Козеріг, як досі думали, а володар знаку вогню – Стрілець.
Мабуть, саме цим пояснюється його енергійність і навіть іноді надмірна експресивність, невгамовна жартівливість та непереборне бажання «стріляти шпильками», не зупиняючись перед жодними авторитетами «мішеней».
– Як склалося наше тріо? – Валерій на мить задумується, ніби сумнівається в тому, чи варто казати. – Почалося зі знайомства з Антоніною. То було далеко від України, на безкрайніх просторах єдіного та нєдєлімого Союзу РСР (сміється – авт.). Я тоді вже гастролював, щоправда, ще сам по собі, один. Як побачив її: і голос, і врода, і розум!..
Думаю, треба хапати. Запропонував створити дует. А вона каже: дуетів багато, треба тріо. Так у творчій компанії Мареничів опинилась і її сестра Світлана…
Жемайдук + Мар’яніч = Маренич
Музично-пісенна гілка родини Мареничів бере свій «літописний» початок від одного з дідів Валерія – Олександра Жемайдука. Дід по материній лінії був чоловіком шляхетним, чудово володів фортепіано. У ті часи сісти за цей музичний інструмент означало добре знати Баха, Моцарта, Бетховена…
Як розповідає мама Валерія, її батько міг за вечір заледве півкухля пива випити, а весь той час, як були в хаті гості, грав для них. То була людина незалежна та вільнодумна, він на все мав власну думку. Вочевидь, за це й поплатився. На початку 30-х років минулого століття він опинився аж у Сибіру. Там, далеко за Новосибірськом, у місті Бійськ, і покоїться його прах…
Валерієву бабу по татовій лінії Явдоху Джулай після заміжжя «переписали» на прізвище Маар’яніч. Коли ж та приїхала до Кривого Рогу і стала влаштовуватися на роботу, комусь воно не сподобалося. Мовляв, нема такого, то помилка. У багатьох країнах соціалістичного табору є Мареничі, але ніде не чули про Мар’янічів. От прізвище їй відповідно й «підправили».
Мареничі справді є у Польщі, Білорусі, Словаччині, державах колишньої Югославії. У Словаччині є місто Снина, де Маренич – кожен другий мешканець. Тут навіть спеціальний «фамільний» фестиваль організовують, на який з’їжджаються Мареничі з багатьох країн. Є у Снині й кафе-бар «У Маренича». (Непогано було б мати такий і в Луцьку! – жартує Валерій Петрович.)
Мареничів по світу чимало. Та лише один із них, котрий дав це прізвище пісенному тріо, разом із Антоніною та Світланою прославив його на весь світ. За своєю ж натурою, стверджує Валерієва мама Тамара Олександрівна, її старший син майже цілком пішов у діда Жемайдука. І потягом до музики, співу і вільнодумством…
Маренич-«трабантист»
Світ захоплень Валерія надзвичайно багатогранний. Він не лише малював картини і вивчився грі на багатьох музінструментах – освоїв кларнет, гітару, барабани, губну гармошку, органку (духовий акордеон), сопілку, най (паралельні сопілки). Свого часу займався столярством, чимало кухонних речей змайстрував, навіть власний човен вистругав.
У підлітковому віці, як і його ровесники, любив копирсатись у техніці. Взимку хлопчаки вигинали з товстого стального дроту сани (називали їх «козлом»), бралися один за одного – і живим «поїздом» спускалися з гірки.
Першою справжньою технікою Валерія став велосипед, згодом – мопед, пізніше – мотоцикл К-125 (охрестили його «касторкою»). Дуже старанно, зі знанням справи, обходився вже заслужений артист зі своєю «Волгою». Тією самою, скандально відомою, яку колись украли, потім знайшли аж за Уралом, але «кляті москалі» (вислів Маренича – авт.) її так і не повернули. Після того прикрого випадку Валерій пересів на значно менш престижну, та все ж «іномарку», – східнонімецький «Трабант». Свого часу це було недороге й доволі поширене у НДР авто, яким, зі слів співака, полюбляв їздити сам генсек Ерік Хонеккер.
У Маренича сьогодні – три «Трабанти». З них у робочому стані – заледве один, решту тримає на запчастини. Після об’єднання Німеччини цю автомобільну марку зняли з виробництва, тож деталей до «Трабанта» вже ніде не купиш. Доводиться виточувати самому або ж обмінюватися з іншими «трабантистами». Це змушує водіїв, у яких іще збереглися ці автомобільні раритети, знатися одне з одним.
Зі слів Валерія, сьогодні «трабантисти» Волині, Млинівщини і навіть Дубна об’єднані у своєрідну неофіційну спілку, такий собі «Орден трабантистів».
В останні ж роки улюбленим видом транспорту Валерія Маренича знову став велосипед. Влітку та восени він їздить ним на власну дачу до села Новоукраїнка, що на рівненському прикордонні з Волинню. Тут плодоносять висаджені ним яблуні, груші, абрикоси, ягідні кущі…
І хоча на городі він нічого не садить, має велику втіху від тих дерев і кущів. Збирає ягоди і фрукти, робить сушку, готує з неї компоти – і пригощає ними приятелів. Адже він – напрочуд щедра душа, готовий поділитися останнім, хоча великих грошей ніколи так і не мав. У Союзі за один концерт артистам платили аж… 6 рублів 50 копійок.
Тріумф і трагедія тріо Маренич
Сьогодні Валерій Маренич не бажає сидіти, склавши руки. Не зважаючи на поголос, ніби тріо розпалося остаточно, він творить нові пісні, кладе їх на музику, поспішає, випереджаючи літа. Нещодавно при допомозі «волинських киян» Олеся Саніна та Олега Климчука підготував до тиражування новий компакт-диск своїх пісень, який називає «скромною подякою колегам і друзям – живим і вже покійним».
До сольного альбому Валерія увійшло до двох десятків переважно повстанських і героїчних пісень на слова багатьох волинських, львівських і київських авторів. Втиснути всі речі на один диск не вдалося, тож співак уже взявся за формування другого. Це пісні, які, з його слів, «не народжуються в одну мить, а вистоюються роками», тексти, які не могли побачити світ раніше через свій «націоналістичний» зміст.
Ген, на узліссі, хрест мовчить,
Та не мовчить людське сумління.
Вмирало юне україння
В міжчасі здиблених століть…
«Нами снили поліські пущі», «Зв’язкова», «Я сьогодні від вас від’їжджаю»… Патріотичні пісні, зізнається Валерій, він мав у своєму репертуарі ще тоді, коли тріо було на піку слави. Тоді вони не звучали на публіці, але іноді артист брав гітару і співав їх у вузькому колі. Та, мабуть, затесалося в компанію якесь паршиве стерво, донесло…
От, припускає Валерій, відповідні служби й узяли «на замітку». Але, побоюючись шаленої популярності тріо серед простого люду, вирішили діяти непублічно: просто перекрили їм доступ до сцени, давши команду на місця не запрошувати на концерти. А надалі запрацювала ідеологічно-пропагандистська машина, створюючи для народу черговий міф: Мареничі ніде не їздять, не співають – тому що подалися за океан, на буржуйські харчі…
У цьому – тріумф і трагедія всесвітньо відомого тріо: із піку слави – майже в небуття… У це важко повірити, але навіть у рідному місті Валерія, яке він називає «українським Чикаго» (разом із околицями Кривий Ріг простягнувся на 190 кілометрів), ми ще кілька тижнів тому зустрічали людей, які дивувалися: «А ми думали – ви в Канаді!..». Та що там казати, коли сам Президент Кучма, вручаючи Мареничам звання народних артистів, зробив для себе подібне «відкриття»!
Йому не буде соромно…
Простота і доброта душевна – ці риси рідко притаманні знаменитостям. Але саме вони якнайточніше характеризують натуру Валерія Маренича. Він – простий іноді аж до наївності, ніколи не цурався некомерційних виступів у невеликих селах, які для їх мешканців на все життя ставали воістину історичною згадкою.
Якось загітував артист своїх жінок виступити з концертом у моєму рідному селі Ягідне на Турійщині. Народу в клуб набилося – з усієї округи… Антоніна зі Світланою вирішили того ж дня їхати додому, а Валерій побажав залишитися ще. Подалися на нашу родинну пасіку, що заховалася серед гаїв мого дитинства. Валерій поважно походжав серед вуликів і розсипав компліменти на адресу мого батька: «Ви добра людина, бо погані між бджолами ходити не будуть!» На те мій батько відповів: «То ви добра людина, бо бджоли вас не чіпають…»
Лише одиницям відомий такий випадок. У одного з приятелів Маренича тяжко захворіла маленька донька, потрібні були гроші на лікування. Валерій не знав, як зарадити біді, тож із тремтінням у голосі запропонував: «Я готовий зняти шапку, стати біля універмагу і весь день співати під гітару, щоб зібрати гроші. Мені даватимуть – і мені не буде соромно їх збирати…»
Заради святої справи він дійсно здатний до самопожертви – і йому не було б соромно. Та… він не зміг би організувати сольного концерту навіть заради цієї благородної мети без сторонньої допомоги. Бо ніколи не погоджувався робити щось «під продюсера», іншими словами – з-під палки. І досі жодному з тих, хто «розкручував» навіть бездар, так і не вдалося взяти його «під каблук». У цьому теж, напевно, трагедія, і, водночас, тріумф творчої особистості Валерія Маренича.