Гірко на душі і тяжко на серці від думки, що не почую більше поради Вчителя. Непевна погода останніх днів лише зайве підтверджує думки, що рояться в голові. Відчуття таке, ніби зі смертю нашого редакційного редактора до нас знову повернулася Зима. Й потрібен час, аби вона відійшла, остаточно впустивши в наші душі та серця Весну…

Він учив усіх не лише журналістської майстерності, не лише розуміти й шанувати вагу Слова. Він учив нас цінувати життя та людей, чинити по совісті й справедливості, завжди, за будь-яких обставин залишатися самим собою. Він учив бути Людиною. Ніколи не принижувати людську гідність. Cаме цій темі власне й була присвячена остання розлога стаття Степана Дорофійовича в «Суботній розмові» на сторінках «Волині». Мабуть, не випадково. Господь покликав його до себе саме в такому часі, що саме ця стаття й стала його останньою прижиттєвою публікацією.

Наш редактор щодня спілкувався з десятками і сотнями людей – різних за соціальним статусом. Часто непрості то були розмови, судячи з окремих штрихів, якими опісля ділився, іноді навіть доволі жорсткі. Але в них він ніколи не дозволяв собі перейти межу, дати хоч найменші підстави говорити про якусь неповагу до людини. Бо для нього кожна маленька людина – то була насамперед особистість. А кожного керівника він, мені так видається, оцінював з позиції його ставлення до інших людей, долі яких тією чи іншою мірою від нього залежали.

Він вчив ніколи не діяти за сумнозвісним принципом «Я – начальник, ти – дурак». Як мудрий керівник, завжди прагнув віднайти розуміння своїх зауваг чи настанов. Прагнув упевнитись, що ті, котрих навчав життєвим премудростям, самі зрозуміли свою помилку, хибу чи недоречність. І щиро втішався, коли бачив таке розуміння. Посміхався і тиснув руку, жодного разу не сказавши того, що дозволяють собі інші. Мовляв, «учись, поки я живий».

Хто це розумів без зайвих слів, ті дійсно вчились. І я вдячний Господу, що теж мав можливість учитися. Навіть елементарним, здавалося б, речам, які Степан Дорофійович міг легко й невимушено, доступно пояснити – так, що запам’ятовувалося на все життя. Чомусь пригадується, як образно, ніби напівжартома, він шліфував моє журналістське слово, підказував, що «складати можна дрова, а не відсотки», а «об’єми бувають у жіночих грудей, а у виробництва – обсяги»… Як бачимо з таких порівнянь, він був напрочуд простою, щирою, дотепною людиною.

Ніколи не забуду, як шанобливо ставився він до моїх батьків – простих сільських трудівників із села Ягідне на Турійщині. Казав, що пам’ятає моє село ще з тих часів, коли працював у місцевій «районці», розпочинаючи шлях у журналістику з її найнижчого щабля. Він узагалі дуже шанобливо ставився до сільських людей. Любив повторювати, що наші села завжди були багаті на самородків, які здатні самі собі торувати шлях у житті. Сільські люди, казав він, мають особливу мудрість – мудрість від землі. Він розумів це, бо сам був таким. І гордився цим.

Не так давно, після чергового спілкування з моїм редактором, я зловив себе на думці, що десь у глибині душі зароджується нова життєва мрія – не матеріальна, кар’єрна чи якась родинно затишна. Значно глибинніша й віддалена в часі, до якої, можливо, доведеться йти до кінця свого життя – і навіть тоді вона може виявитися недосяжною. Бо здійснити її можна, лише проживши вік, і бути для цього богообраним. Вірити, що нічого в житті не буває випадкового, що на все – воля Господня. Терпляче зносити всі життєві випробування, які посилаються нам для гартування духу та волі, сприймаючи їх як даність. Долати їх, аби ставати сильнішими. І йти по життю далі…

Раніше я думав, що одна з найбільших самодостатностей особистості – не визнавати авторитетів. З плином часу зрозумів, що у моральних людей так не може бути. В будь-якому суспільстві, навіть найаморальнішому, завжди є свої моральні авторитети. Таким для мене став Степан Дорофійович. І коли рік тому я опинився на життєвому роздоріжжі, – не став вибирати, з ким працювати далі. Вирішив повертатися до свого Вчителя, аби вчитись у нього ще. Довчитися того, чого не довчився декілька років тому. На щастя, доля дарувала такий шанс. І розуміння того, хто справді мав вплив на її плин.

У часі, коли відходять у вічність такі моральні авторитети, як Степан Сачук, впору задуматися над тим, для чого людина народжується на цьому світі, для чого живе, яке її покликання в цьому земному житті? Можливо, це допоможе сформуватися новим моральним авторитетам, тим, кому Богом суджено стати такими для поколінь прийдешніх. Адже моральні авторитети, на моє розуміння, відрізняються від національних героїв тим, що перші стають якщо не ідеалами, то, принаймні, взірцями для наслідування при своєму житті і для живих. Тих, хто живе поруч і на тебе рівняється. Для тих же, хто прийде після нас, моральними авторитетами ставатимуть ті, кого вони, своєю чергою, назвуть Учителями.

Думаю, для багатьох, хто знав Степана Дорофійовича, він якраз і став отаким взірцем у земному житті. І саме в перші дні після його смерті оця моя, ще вчора така туманна й далека мрія, це моє нове устремління викристалізувалося напрочуд виразно. Треба ставити планку так же високо, як її ставив перед собою Степан Дорофійович, щоразу піднімаючи її все вище, беручи нові життєві вершини. Треба прагнути бути таким, яким був він. Усіма помислами своїми, діяти та вчинками намагатися дорости до того статусу, аби колись стати для когось моральним авторитетом. Треба, аби це стало одним із глибинних смислів твого земного життя.

Можливо, хтось назве мене мрійником-ідеалістом, а хтось утопістом, але я не бачу в цьому нічого неможливого чи нездійсненого. Просто треба цього справді хотіти і до цього йти, долаючи на шляху будь-які перешкоди і утверджуючись у щоразу нових перемогах над обставинами. Звичайно, зростати до такого статусу – значить не лише усім своїм подальшим життям доводити свою моральність, а ще й спокутувати всі свої минулі провини, відмоливши прощення в тих, кого, може, незаслужено образив. І намагатися не допускати їх у майбутньому. А ще – не розмінюватися на речі буденні й примітивні, які з позицій нашого завтра є суєтою-суєт, які не спрямовані в майбутнє і не нестимуть користі нащадкам.

Треба прагнути цього, навіть знаючи, що далеко не всім це вдасться. Навіть заради небагатьох. Якщо навіть суджено стати таким лише для своїх друзів, родини, оточення, не безмежного кола особистого впливу. Богом віддячиться будь-яке прагнення до цього. І чим більше людей це усвідомлять і так житимуть, тим добрішим, чеснішим, справедливішим і світлішим буде наш світ і наше життя в ньому. І це, мабуть, буде найкращим пам’ятником нашому славному редактору. Помолімося ж за те, аби душа його знайшла вічний спочинок там, де праведні спочивають!