Із сумом прочитав на «Волинських новинах» повідомлення про те, що керівництво волинського БЮТ намагається звинуватити це юне інтернет-видання в поширенні недостовірної інформації. Може, й повірив би, що молоді колеги спрацювали десь не зовсім коректно, якби не знав їх особисто, а деяких із них не навчав аксіомам журналістського фаху.
Як і слід було очікувати, у журналістів виявилися записи тих коментарів, за які їх спробували опустити, як кажуть, «фейсом у багнюку». Тож цілком розумію їх обурення, адже дорослі «дяді та дєди-політики» спробували зробити молодих репортерів «без вини винними». Як у тій прикметній приказці про патріархальну сім’ю. Що б не сталося: «– Хто винен? – Невістка…»
На жаль, подібні явища у волинській журналістиці мають тенденцію епізодично повторюватися. Колись «юний» губернатор Володимир Бондар, забруднившись у контрабандне «какао-мікс», яке виявилося злегка зафарбованим цукром, намагався звалити всю вину за таке «викриття» на Західну інформаційну корпорацію, навіть судовий позов проти ЗІКу зварганив. І безславно програв.
З тих пір, мабуть, трохи порозумнішав, хоча спокуса «вказати журналістам», судячи з усього, таки залишилася. Бо не так давно він аж надто вже прозоро натякав на те, що одне з відомих волинських інтернет-видань (на той час таким була лише «Волинська правда») використовує проти нього якісь особливо вишукані піар-технології...
Проте БЮТівці у своїх «антижурналістських піар-технологіях» пішли значно далі від пана Бондара. Класичним прикладом є конфлікт, що свого часу виник між нардепом Євгеном Кирильчуком та газетою «Волинь-нова», якій нардеп передрік ледь не близький кінець, бо її журналіст раптом не з’явився на його ПЕРСОНальну прес-конференцію. Таку персону, бачте, проігнорували!
Коли мій колега Віталій Буряк про це написав, зчинився переполох. На той час я працював у редакції «Волині», тож був свідком того, як усі забігали. Маю на увазі, політики. До редакції. Дехто відхрещувався від таких оцінок, а дехто намагався звалити всю вину на журналіста.
Мовляв, усе це – чистої води вигадка. А коли дізналися, що є диктофонний запис, не погребували навіть «аргументами», що запис сфальсифікований! Мовляв, то ж такий журналюга, що й плівки посклеює так, як йому треба. Ну, справжній тобі волинсько-васильківський (Віталій родом із Василькова на Київщині) майор Мельниченко. От лишень прорахувалися, що диктофон у Буряка на тій прес-конференції був не плівковий, а цифровий…
Слід віддати належне життєвій мудрості та виваженості головного редактора «Волині» Степана Дорофійовича Сачука. Він не поспішав робити голосних заяв, а ретельно в усьому розібрався, вислухав усі сторони, перевірив докази. І лише після цього написав нищівну статтю «Нострадамуське пророцтво Євгена Кирильчука», в якій назвав речі своїми іменами, не зважаючи на титули й авторитети її антигероїв.
Тепер, як бачимо, і його учень Анатолій Грицюк – туди ж. Разом із відносно «молодою поросллю» Олегом Кіндером. Причому якось так справді по-дитячому, навіть не солідно. І знову – не розібравшись. Мабуть, думають, що з інтернет-немовлям можна повестися так, як не дозволили б собі з сивочолою «Волинню».
Я не закликаю комусь «дати по зубах», чи «поставити на місце», хоча свого часу ЗІК саме так і зробив із паном Бондарем. Не закликаю колег проявляти так звану «журналістську солідарність», бо насправді це – міф, хоча й красивий. Журналістика, як і будь-яка професія, є міні-відображенням нашого непростого суспільного буття. В ній є і свої праведники, але є й свої злочинці. А є й недобросовісні конкуренти, які завжди будуть втішатися з чиїхось проблем. Чи варто солідаризуватися з двома останніми? Зрештою, в будь-якій справі завжди знайдуться люди не байдужі, які й без подібних закликів скажуть свою думку, чи хай і не публічно, але висловлять підтримку.
Але залишити поза увагою факт чергового «наїзду» на журналістів – було б абсолютно невиправданим. Інакше ми ніколи не привчимо політиків до того, що журналіст, беручи коментар, пишучи аналітику чи даючи комусь оціночні судження, просто виконує свою роботу. А це, як і всяка праця, заслуговує поваги. І шанобливого ставлення.
Але в жодного разі не такого, що журналісту навіть не дали можливості довести надуманість звинувачень, продемонструвати свою правоту. Бо звинуватити журналіста – можна й на широкий загал, а от розібратися, де «мухи», а де «котлети», – то вже раптом «наші внутрішні питання»…