Сьогоднішній свій запис в Інтернет-щоденнику я присвячую тим, кого «гордо кримчанами звуть», – викладачам і студентам Володимир-Волинського педагогічного училища імені Агатангела Юхимовича Кримського, яке днями відзначило свій 70-річний ювілей. А також його численним випускникам, до яких із гордістю зараховую й себе. І хоч училище тепер на модерний лад зветься коледжом, для мене воно на все життя залишиться педучилищем...
Я закінчив училище майже 20 років тому, в «революційному» 1990-му. Волею долі та наполегливості професора Романа Антоновича Арцишевського мені судилося стати студентом першого набору нововідкритого суспільствознавчого відділення при історичному факультеті Луцького педінституту імені Лесі Українки. Горджуся, що при вступі не підвів свого першого «хрещеного батька» в суспільних науках – викладача педучилища Ананія Мефодійовича Ситника, котрий вірив у мене і заклав у мені таку ж віру у власні сили. Ніхто тоді з моїх одногрупників не ризикнув вступати на це відділення, зважаючи на просто шалений конкурс при вступі. А я ризикнув – і не помилився, хоча й був зарахований в інститут другим набором, бо в першому, як виявилось, «усі місця були розписані»…
Луцьк тоді вже вирував майданами, які стали передвісниками нашої незалежності. Під їх впливом я написав більше десятка віршованих творів (всерйоз перейнявся поетикою я саме в педучилищі). Один із них хотів би згадати й у цьому записі. Бо з ним пов’язаний дуже яскравий спогад, невіддільний від мого рідного училища. Спогад, який якоюсь мірою став випробуванням на істину – як для мене, так і для багатьох моїх викладачів. Назва того пам’ятного вірша – «Перший цвіт»:
Ніщо так гарно не цвіте,
Як розцвітає першим цвітом
З весняним, сонячним привітом
Маленьке деревце просте…
 
Та є ще в нас старі пеньки,
Що зневажають те цвітіння,
Ламають молоде пагіння,
Вбивають цвіт той на роки.
І хоч самі вже не цвітуть,
Та не спішать кидати трони,
Аби не втратити корони,
Як юні їх місця займуть…
 
Та скільки гілля не обрізуй,
А пагін знову проросте –
І, переживши всякі кризи,
В свій травень буйно розцвіте!
 
І цвітом тим весь світ закриє
Усім, хто вік свій вже віджив…
І світ тоді омолодіє,
Й корони полетять з голів!
 
Пригадую свій перший приїзд у рідне училище на зустріч з випускниками, що відбувалась у різдвяні дні 1991 року. Поспілкувавшись зі студентами, дізнався, що напередодні в училищі проводили конкурс різдвяних колядок. Але встановили негласну заборону оспівувати Бога. Проте одна із груп узяла на себе сміливість заспівати колядки так, як їх співають у народі, – «Ой, радуйся земле, син Божий народився…» Попри схвальні оплески залу, групу сміливців, замість визнати переможцем конкурсу, журі… дискваліфікувало. Студенти потім ридма плакали від образи й несправедливості…
Коли мені надали слово для виступу, я не міг оминути увагою цей прикрий епізод. Заодно розповів і про ті вітри перемін, які вже вирують у Луцьку. Сказав, що настає час, коли не треба боятися, бо приходить ера нового, яка неодмінно зламає старе. І наостанок зачитав цей вірш.
Реакція декого з викладачів мене просто шокувала. Ще не вщухли оплески, як встає один із них – і, дочекавшись тиші, раптом каже: «Я все зрозумів! Старий пеньок – це я…» Встає інший – і додає: «Я – теж!»…
В залі – поєдання обурення, реготу та заціпеніння. Довго потім іще цей випадок усі згадували. Мовляв, і кому ми «червоний диплом» видали?!! Утім, деякі викладачі опісля співчутливо тисли мені руку. А мій класний керівник, природжений демократ і великий митець, керівник студії «Образотворче мистецтво» Олексій Кумецький підбадьорливо обняв мене за плечі: «Ти все сказав правильно… Хіба твоя вина, що хтось побачив у тих словах себе? Їх же ніхто не просив вставати…»
Згадую цей випадок не для того, щоб зробити комусь боляче, а для того, щоб з висоти майже 20-річної давності попросити в них розуміння: я справді нікого не збирався образити, тому прошу не сприймати це як якесь нахабство чи зухвальство. Адже вірш був написаний не під той виступ, і зовсім не про тих «старих пеньків» ішлося. А про тих ортодоксальных партократів, які згодом, аби «вбити молоде пагіння», через 8 з половиною місяців оголосили ГКЧП. А ще через кілька днів «молоде пагіння» здолало, здавалось би, непохитну міць «старих пеньків», булла проголошена Незалежність України. Тоді вірилося, що назавжди. Але, як показав подальший хід історії, ті «пеньки» вкоренилися в нашому суспільстві настільки міцно, що боротьба між старим і новим продовжується й досі…
Завершуючи тему боротьби старого й нового, хотів би згадати добрим словом увесь свій студентських потік. Підбір студентів тоді підібрався справді «зірковий», ми могли відстояти себе в будь якій ситуації, тож невдовзі нас почали побоювалися навіть старші. І так склалося, що саме наш потік поклав край проявам студентської «дідівщини». Звичайно, та «дідівщина» не йшла в жодне порівняння з армійською, але якесь зверхньо-принизливе ставлення старших курсів до першокурсників на початках усе ж відчувалося. Ми ж викорінили її, як виявляється, назавжди. Нам вдалося замінити таке ставлення на відносини поваги молодших до старших, натомість молодші завжди могли розраховувати на нашу допомогу. Приємно, що ця «традиція» в коледжі прижилася.
А те, що в коледж вступають далеко не слабачки, свідчить хоча б той факт, що якраз напередодні ювілею навчального закладу «молоде пагіння» побило мій спортивний рекорд із бігу на 800 метрів, який протримався на училищній Дошці рекордів 20 років! Ціле покоління змінилося, та все ж молодші ще раз довели істину – гідна зміна підростає! Тепер із повним правом можу зараховувати до когорти «старих пеньків» і себе…
Та мушу зауважити: два записи на Дошці рекордів коледжу про нашу спортивну групу «В» іще нагадують. Зі стрибків у висоту – мого одногрупника Василя Подляшаника (нині проректор із економічної та господарської роботи Волинського національного університету імені Лесі Українки, – он як високо Вася стрибнув!). Зі штовхання ядра – Ярослава Зеленського (був директором однієї зі шкіл на рідній Горохівщині, пробував себе в бізнесі, нині – керуючий продажами страхової групи «ТАС» у Горохівському районі. Проте ніколи не поривав зі спортом – і досі тренує юних спортсменів, сільських хлопчаків).
Хочу згадати добрим словом і своїх викладачів та вихователів. «Класного батька» Олексія Володимировича Кумецького, котрий був нашим керівником на 4-му курсі, я вже згадував. Дякую і нашій «класній мамі» – Людмилі Анатоліївні Атлас, котра навчала нас уму-розуму перші 3 курси, і лише поважна причина (народження дитини) не дала їй змоги довчити нас до випускного. Хоча, власне, після 3-го курсу та цілого літа практики в оздоровчих таборах (мені пощасливилось провести літо 1989-го в таборі «Салют» на Світязі), ми вже були достатньо навчені…
В ці ювілейні дні хотів би подякувати їм усім – нашим наставникам. Радий, що під час святкових заходів вдалося потиснути руку всім трьом присутнім на урочистостях (дай їм, Боже, здоров’я!) директорам училища: теперішньому – Миколі Григоровичу Савельєву, та двом колишнім – Івану Гавриловичу Губару і Євгену Васильовичу Шишкіну… Заочно дякую і всім тим, кого в той вечір не судилося побачити. Адже вони заклали ті базові, світоглядні знання й педагогічні навички, які дали змогу нам, «кримчанам», не загубитись у житті. Ще раз щире вам дякую!