Однією з обіцянок Януковича на минулих президентських виборах було покращення демографічної ситуації в країні. Із витягу з передвиборчої програми, тоді ще кандидата в Президенти: «Моя мета – п’ятдесят мільйонів громадян України вже у 2020 році. Гарантую системну і довгострокову підтримку української родини. Вже з 2011 року при народженні першої дитини українська родина отримає 25 тис. грн., другої – 50 тис. грн., третьої та кожної наступної дитини – по 100 тис. грн. Гарантую щомісячні соціальні виплати на кожну дитину: при досягненні нею 3-річного віку і до 13 років родина отримуватиме щомісячно по 250 грн., а з 13 до 18 років – по 500 грн. Кожній дитині – гарантоване місце у дитячому садку».
В принципі дуже позитивні зміни і навряд чи є люди які були б проти таких реформ. Скажу навіть більше, якщо вдасться їх втілити в життя, то справді народжуваність зросте. Вже сьогодні, навіть при вдвічі нижчих виплатах, можемо спостерігати такий собі «бебі-бум» в нашій області, яка по цих показниках лідирує в Україні.
Та тільки не знає мабуть наш Президент, що мало народити дитину. Потрібно її ще й виховати. А ось тут починаються проблеми.
Сьогодні для того аби в Луцьку влаштувати дитину в садок на чергу потрібно ставати одразу після її народження. І проблема не в тому, що процвітає хабарництво, а в тому що елементарно в садочках не вистачає місць. Під спальні переобладнуються ті приміщення, які для цього не передбачалися. Не краща ситуація із майданчиками для гри, які, в кращому випадку, морально та технічно застарілі і часто небезпечні для дітей. А в гіршому – мають сусідами стихійні автостоянки і дітлахи замість свіжого повітря вдихають бензиново-вихлопні «аромати» автомобілів.
Якщо сьогодні така плачевна ситуація із дошкільними закладами, то що буде коли за дев’ять років нас буде на 4 мільйони більше? І ці всі 4 мільйони – це діти, які повинні йти до дитячих садочків, а потім до школи! Для статистики – сьогодні в Україні дітей дошкільного віку приблизно стільки ж.
Для того аби справитися із таким напливом дошкільнят, вже сьогодні повним ходом повинні йти будівництва нових садків та реконструкція старих. Причому в основному останнє. Бо, по-перше, на сьогодні в Луцьку вільних ділянок під будівництво майже не має. А по-друге, мама, живучи на вул. Гордіюк, не поведе дитину в садок десь за «ківерцівське кільце».
Якщо уряд Азарова думає що такі глобальні роботи по всій території України можна зробити за рік-два, то він помиляється. Чи можливо таке будівництво має здійснюватися за рахунок місцевих бюджетів? Тоді варто левову частку податків залишати на місцях, а не забирати в Київ.
Масла у вогонь підливає й ініціатива міністра освіти та науки Табачника. З його «легкої руки» тепер кожній дитині рекомендовано (а фактично необхідно) здобути дошкільну освіту. Звичайно, діти що зараз виховуються бабусями, дідусями і мамами-домогосподарками будуть змушені відвідувати дошкільні заклади чим лише загострять проблему із садочками.
Тож чи готовий уряд Азарова взятися за втілення обіцянок даних Президентом? Чи можливо команді «реальних реформаторів» варто щиро зізнатися, що нічого цього не буде, бо ж як в приказці: «Обіцяного три роки чекають», а там дивись нові вибори намалюються і знову можна обіцяти.