Надворі стояв тихий вересневий вечір, коли ліхтарник Андрій Казимирович вийшов надвір зі своїм професійним причандаллям – довгою палкою і пляшкою гасу. З першої ж вулиці він відчув якусь урочисту тривогу, яка того дня панувала в місті. Це було дивне відчуття. Якась радість і передчуття чогось великого, нового. Та разом із тим, натяки на певний занепад, які не хотілося усвідомлювати. Андрій трохи переживав за своє майбутнє, бо небезпідставно підозрював, що скоро він людям не буде потрібний… Піднесені усмішки перехожих проте викликали взаємне відчуття, тож Андрій Казимирович не міг просто віддатися своїм острахам, тим більше, у такий день.

Робота чоловіка полягала в тому, щоб кожного вечора запалювати ліхтарі на тих вулицях, де вони освітлюють нічні походеньки міщан, слідкувати за належним станом ліхтарів та табличок на них. У місті його знали всі – частенько вони здибувалися з Андрієм, коли той стоячи в дивній позі, підносив палку із запаленим кінцем до небес. Це він так запалював світло. Кожного дня ліхтарник проходив звичний маршрут. Все починалося від газової станції та вулиці, на якій вона знаходиться. Потім біля будинку Шуманів він повертав наліво й охоплював дальшу сітку вулиць. Андрій знав кожен куток, усіх жителів будинків, усіх власників фірм та крамничок. Терещенки, Шнайдери, Вахи, Бродецькі – цей ряд табличок Андрій Казимирович знав напам’ять і годі наголошувати, що міг відтворити не тільки їх пряму і зворотню послідовність на вулиці, а й розташування табличок на фасаді будинку. Його майстерність зросла до того, що він навіть деяким ліхтарям почав давати імена, адже так часто їх набачився, що міг відрізнити один ліхтар від одного – так наче знаходив у них щось індивідуальне. Якісь подряпини, нерівність форм, уже не кажучи про сталі місця, де вони стояли і про різноманітні пов’язані з ними вечірні і ранкові пригоди, що їх ліхтарник навіть взявся занотовувати у зошит. Кожен ліхтар був особливим.

Ось нарешті він звернув на головну вулицю й одночасно на нього нахлинула дивна меланхолія. Саме з сьогоднішнього дня він на цій вулиці вже не потрібен. Андрій хотів просто востаннє пройтися сьогодні тут у якості короля ліхтарів, і хай навіть вже не запалити жодного з них, та ще помахати своєю палицею, зустрівши багатьох знайомих людей. Хоча ця вулиця була досить людною навіть увечері, та в цей день тут зібрався чималий натовп, всі голосно гомоніли, походжали з місця на місце, щораз поглядаючи увись. Андрій підійшов до стовба і почав протерати закопчену табличку. Через кілька рухів рукою з ганчіркою з’явився напис: “Улица Императора Николая ІІ”.

-Юську, чув? Га!! Чув, кажу, бодай тобі… – крикнув ліхтарник до фасаду будинку. – Де подівся? Знову вчора гуляв? Уже вечір, годі спати. Вставай, кажу!
-Казмимрович, ти? – почувся голос із прочиненого вікна другого поверху, коли Андрій уже збирався відходити.
-Оо! А хто ж іще! Я – ліхтарник Андрій Казимирович.
-Чого так репетуєш, ще люди сплять.
-І чого ж вони сплять. Хет, знову в Мулярського засиділи? Як там Ганна?
-Га…
-Ти давай протерай очі і виходь бігом надвір. Зараз буде вистава. Ти такого ще не бачив.
-Аа, а яка там ще вистава… Котра ранку?
-Вечір, кажу.

Тим часом люди ще більше пожвавішали. Здавалося, вони самі для себе влаштували виставу і тішаться один з одного. Навіть буденна втома не могла датися взнаки. Напруження очікування наростало, а вечір поволі огортав збуджених міщан. “Ну, коли; вже десь має бути; почекай каплю; це неймовірно; я не вірю” – чулося серед натовпу. Нарешті Юхим спромігся вийти з будинку. Він підійшов до ліхтарника і ті щось почали перемовлятися, разом з усіма кидаючи погляди догори.

І раптом... наче блискавка з неба... одночасно по всій вулиці нові ліхтарі блимнули електричним світлом!! Схвильовані міщани та просто зіваки в мить зойкнули й ахнули. Міська управа постаралася, додавши ще й трохи театрального ефекту - враження людей було величезним. Так! Ось цей момент! Електричні ліхтарі вперше освітили вулицю, і через кілька секунд вона наповнилася схвальними вигуками і бурхливим оплесками, оплесками індустріальній добі.