В нього знову був важкий день. Хлопчисько голосно кричав:
- До мене Топік! До мене!
“Та хто він власне такий, що сміє кричати, перебиваючи хмільну дрімоту серед трав? Чому я повинен бігти і радісно махати хвостом?” Топіка знову підвів інстинкт. Він піднявся на лапи і не дуже поспішаючи попрямував до хлопця. “І так щодня. Топік туди. Топік сюди. Що за життя ?” Вловивши момент, коли біля стодоли в тіньочку нікого не було, Топік, смачно позіхнув і почав там смачно вмощуватися. Коли, нарешті, вдалося віднайти найкраще місце, він заплющив очі.

І тут почалося. Вожак гарчав на зграю: “Швидше, швидше, швидше.” Ось він – Великий Лось. До нього ще кілька стрибків. Вожак подав знак і праве крило погоні почало потрохи обходити Великого Лося. Ще мить – і він наш. Ось вожак стрибає просто на шию і вгризається в неї.
Мої ікла впилися в живу плоть.
Я п’ю кров.
Ми – перемогли. Серце від радості виплигує з грудей. Зуби рвуть шкіру.
Віднині немає Великого Лося. Віднині є Велика Зграя.
Живіт переповнений. Ні м’яса, ні крові, ні кісток більше не хочеться. Я засинаю.

Топіка розбудив шурхіт. Він неквапливо розплющив очі і побачив Сірого Кота, що ліниво перелазив через тин. “Знову припхався, – подумав дрімаючи Топік, - немає на світі підлішої, нахабнішої і потворнішої тварюки ніж цей Кіт”.
Опустилися сутінки. Зграя прокинулася. Бенкет скінчився. На небі з’явилося Велике Око Матері. Жрець заплигнув на невеликий пагорб і завив: “О Велике Око Матері, ми сьогодні вполювали Великого Лося. Він більше не хотів їсти трави. А ми були голодні. Якби зграя не наздогнала Великого Лося, то багато псів померло б з голоду!” Зграя завмерла дивлячись на Око. Воно бачить все. Чи вибачить за смерть Великого Лося?
Жрець зійшов з пагорба.

Нахабна муха смачно дзижчала над вухом. “Ну, як тут не прокинешся? Адже не можливо спокійно спати. Ну, де вона взялася?” Топік зробив кілька незграбних спроб зловити муху, але та спритно втекла, зробивши кілька знущальних кіл над головою своєї жертви.

Вони вбили Подругу, яка захищала цуценят. Вона не втекла, і загинула так, як повинен загинути кожен з Великої Зграї – в бою.
“Ми помстимося за неї” – прогарчав вожак.
“Помстимося або загинемо” – підхопила зграя.
Помста. Помста! Вперед, вперед! Швидше бери слід і наздоганяй ворога! Він не втече!
Бігли довго. Язики звисали до землі. Спека забирала сили. Але в очах кожного пса було одне – помста.
Ось і Вони. Вперед. Бій. Кігті, зуби, кров і біль.
Біль заполонила все. Стало холодно.
Померти потрібно в бою діставши ворога зубами. Так вмирає кожен з Великої Зграї.
І ось вона – свобода.

Топік прокинувся, пробігся до хати і побачивши хазяїна радісно замахав хвостиком. На вечір йому знову одягнули нашийника і ланцюг тужно забряжчав за Топіком.
А там, у полі, була свобода: рик вожака, біг зграї, молитва жреця. Там вітер не дошкуляє, а гладить, там дощ не льє – це плаче небо. Там Око Матері тримає справедливість і досконалість. Свобода не може бути не досконалою. Інакше – це несвобода.
Хазяїн приніс кістку і налив у миску борщу. Запах потрапив у ніздрі і заполонив мозок. Думки про свободу були з’їджені разом з борщем. Приємно сидіти в теплій будці і ситим поглядом дивитися у далечінь. Там – свобода. Але, коли Ти ситий, вона не манить.