Розмови про кризу таки добряче набили оскомину. Власне, як і пошук винуватців  тими, у кого «рильце в пушку». Із силою підліткового максималізму вони готові вчепитися в чуприну кожному з криком: «Це ти винен, дурню!» й почути у відповідь: «Хто обзивається, сам називається». 
Скажіть на милість: за умов, де замість логічного мислення панує емоційність схвильованої домогосподарки, хіба можна адекватно оцінювати ситуацію? Відтак пропоную бодай на кілька хвилин виринути з того хаосу, який щодня бачимо в ЗМІ, і спробувати тверезо проаналізувати фактори, що призвели до сьогоднішнього стану та побачити помилки з тим, аби уникнути їх у майбутньому.
Власне, забігаючи наперед, скажу, що не вдаватимусь до аналізу історії криз  30-х  років у США, як і решти іпотечних криз, які з певною періодичністю розгортаються у країнах світу.  Не тільки тому,  що знайти щось спільне у цих кризах з тією, яку переживаємо сьогодні, можна досить умовно. Але й тому, що історії виходу з них написані переможцями. Народ же в цих кризах жодного разу не вигравав…
На мій погляд, відліком кризи в Україні можна вважати 2002 рік. Адже саме тоді  кредитний портфель зріс аж на 35%! Це дало перший поштовх стрімкому розвиткові кредитування. Ми відчули себе багатими, зітхнули з полегкістю, бо нам дали зрозуміти, що відтепер ми живемо як справжні європейці – маємо те, чого хочемо, - вже і зараз. Подумаєш, якийсь там кредит!
Уже 2003-го року кредитний портфель, мов Вінні-Пух після походу в гості до Кролика,  «роздувся»  на 46%, а потім щороку збільшувався на  70% аж до 2007-го. Грошової маси стало так багато, що ціни на нерухомість злетіли до небес.  І можливість легко на цьому заробити одягнула на перенісся українцеві  рожеві окуляри! Він відчув себе нечувано багатим, це п’янке відчуття  призвело до безпечності і навіть легковажності!  Втім, пересічного українця можна зрозуміти: він так довго не мав нагоди отримати все і зразу, і ось опинився майже на порозі райського життя.
Влада повелася в цій ситуації аж ніяк не краще. Вона теж, виявилося, не проти полуди на очах. І досить довго прагнула «не помічати слона», аж поки після обмеження видачі кредитів у жовтні 2008 року  розкручений маховик незбалансованої економіки України почав миттєво втрачати оберти. Овердрафт, який складав основу для виплати заробітної плати на промислових підприємствах, банки скасували. Почалася хвиля банківських вимог дострокового повернення кредитів. Усе це істотно зменшувало й зменшує надалі  обсяг грошей в обігу.  На зміну над-споживанню  приходить міні-споживання.
І коли говорити про роль влади в  процесі виходу із кризи, то з цілковитою впевненістю можна стверджувати, що все залежить від того,  кого з учасників «кредитного процесу» вона захищатиме: продовжуватиме кредитувати і підтримувати банківську систему чи стане на бік позичальників (фізичних осіб, підприємців, підприємств).
У випадку подальшого курсу на збереження будь-якою ціною банківської системи у нині діючому форматі влада буде брати кредити за кордоном і латати діри, які з кожним наступним разом набуватимуть усе більших розмірів і зрештою проковтнуть нас разом із черевиками. При цьому влада намагатиметься зберегти «гарне обличчя  при поганій грі». Тобто і далі, усміхаючись стурбовано й трішки втомлено в об’єктиви телекамер (щоб ми із вами не дуже хвилювалися), демонструвати зусилля захисту інтересів громадян.       Насправді, на цьому фоні, як у страшній казці, потужні банки зберуть всю найкращу нерухомість та інші ліквідні активи через механізм продажу кредитних зобов’язань, відведуть за кордон зароблені надприбутки, а залишки сумнівних кредитів разом із депозитами залишать розгрібати владі!
Чому підтримка банків не стабілізує фінансовий сектор і аж ніяк – не захистить його позичальників?
Банк – це така структура,  яка, мов та заклопотана квочка, приймає депозити під своє «крило» для того, аби їх захистити від злого «хижака» -  інфляції. Для цього вони видають кредити комерційним структурам, аби заробити частину того,  що заробить з кредитних коштів підприємство. Відмовившись від такого кредитування, банк не може брати участі у перерозподілі доданої вартості, залишається без гарантованого прибутку, не може виконувати умов депозитних вкладів.
Повернення ж раніше виданих кредитів, що могло б «влити свіжу кров» в знесилену систему грошообігу, стає проблематичним через скорочення обсягів промислового виробництва до 30%, масове скорочення працюючих.  Переважна більшість комерційних структур керуються гаслом: «Які прибутки? Головне -- не вмерти!». 
Утримати банки від банкрутства  в такій ситуації можна через кредити Нацбанку, до чого тепер і вдається влада. Але, як бачимо,  така політика не має під собою реального економічного підґрунтя (росту ВВП), а тому поступово знецінить національну грошову одиницю та посилить кредитний тягар для громадян. У виграшній позиції мають шанс опинитися тільки кілька «своїх» банків, які з  часом проковтнуть усю решту знецінених конкурентів.
Усі процеси, що відбуватимуться у банківському секторі, безумовно відобразяться на позичальниках. Хочеться волати до кредитозалежних людей і підприємців, які наразі почуваються зовсім кепсько, зігнувшись утричі під гнітом боргів: «Люди! Нові кредити й перепозичання грошей тільки погіршать Вашу ситуацію!»
Звичайно, безболісних методів подолання криз не існує, але ефективні – є. Вони потребують рішучих та невідкладних дій. Банки уже втратили цінний час для виживання.
Звісно, кредитів «дарувати» не можна!  Їх слід обов’язково повернути.  Але, на мою думку, громадяни вправі вимагати від держави особливих умов обслуговування наданих у «період легковажності» кредитів.  Як на мене, держава має викупити у банків кредитні зобов’язання українських позичальників, перевівши їх у національну валюту. Яким буде курс перерахунку кредиту, особливого значення не має. Але є два дуже важливих моменти – швидкість вливання грошей у банківську систему через викуп боргових зобов’язань громадян  та термін повернення позичальником свого боргу, звільненого від відсотків,  перед державою! 
Влада повинна активувати ці процеси через уповноважені державні банки. І тоді їй не потрібно буде підтримувати «свої» банки.  Доречними і потрібними стануть введення арбітражних керуючих для банків з проблемним поверненням депозитів з одночасною забороною перепродажу кредитних зобов’язань фізичних і юридичних осіб.
На мою думку, саме такий механізм у вправних руках може стати ножицями, достатньо гострими для звільнення від кредитного зашморгу, який позбавляє кисню як позичальників, так і банки.