Наша землячка Тетяна Ємірова в «Українській правді» виводить «нову форму геноциду – кредит». Свої тези вона будує на усвідомленні того, що кредит – це той самий борг, який зовсім не «благо», що це - специфічний спосіб заробляння банками грошей, що  це - ярмо, нав’язане українцям потужнішими фінансовими групами і що кредитний бум, який переживала Україна останні три роки був серйозною загрозою її національним інтересам.
Справді, видаючи кредити, БАНКИ насправді ТОРГУВАЛИ  українськими МРІЯМИ про можливе забезпечене життя, власну справу, навчання дітей тощо. А із вторгованих грошей розвивали на наші МРІЇ власні ринки іноземної побутової техніки, автомобілів, будівельних матеріалів, продуктів харчування та предметів першої необхідності. Причому за послуги «ловців мрій» українці щедро платили. Їх прибутки в Україні  за минулий рік оцінюють у десятки мільярдів гривень, а лише у дотаційній Волинській області фінансовий сектор «заробив» близько 300 млн. грн..
Ні для кого не секрет, що зарплати у працівників банків завжди лідирували перед навіть шкідливим виробництвом, що проспект Волі в Луцьку перетворився на вулицю Банкову, що лихварський капітал розрісся до не контрольованих а ні урядом, а ні парламентом масштабів.
 Реклама відверто закликала, банки щедро надавали, громадяни охоче йшли – у боргове рабство. В результаті знищене українське промислове виробництво, ледь животіє сільське господарство, а моментальна реалізація наших мрій обернулася кабальними зобов’язаннями на десятки років не лише фізичних осіб, але й цілої держави. Ми заставили майбутнє наших дітей!
Розуміючи справжню причину кризи, я не схвалюю вимоги учасників акції «Ні - кредитному рабству!» щодо усіляких перекредитування, пролонгації виплат чи інших механізмів, які б заморожували стосунки кредитор-позичальник в існуючій нині формі. Справді відповідальна влада, як на мене, повинна перекупити кредитні зобов’язання своїх громадян у банків, придумати механізм відстрочення по платежах чи погашення кредитних зобов’язань, можливо, за рахунок тих же заощаджень, що зникли на ощадних книжках наших батьків. І головне – держава повинна припинити бездумний продаж українських мрій. Гасло акції «Ні – кредитному рабству» насправді мало з звучати так: «Ні – кредитам!», в тому числі – державним, яка б країна чи фінансова установа нам їх не пропонувала. Необхідно відмовитись раз і назавжди від солодкої кредитної спокуси, навчитись оптимізовувати виробничі витрати та родинні бюджети, жити з реального доходу і головне – нікому не продавати  власних мрій. Ми спроможні реалізувати їх самі, без іноземних посередників.
Безумовно, в умовах інфляції кредит був єдиним механізмом отримати річ або обігові кошти уже сьогодні. Без кредитів рівень життя українців був би набагато нижчим.  І на цьому фоні ніхто із політиків не смів би розказувати байки про те, як «росте добробут народу». Їхню справжню ціну ми б визначили набагато раніше, без нинішніх жертв. Прозріння, як завжди, приходить пізніше. Найжахливіше – що реакцію українського суспільства на голу правду зубожіння ніхто не береться передбачити.