Стан сучасної медицини в Україні ні для кого не секрет. Маєш гроші — будеш здоровим (у кращому випадку), а як ні — то сам винен. Треба було заробляти. А тепер — помирай на здоров’я.

Понад усе вражає байдужість українських медиків. Я чимало працювала над темою лікарських помилок, і головною, а часто — єдиною відмовкою лікарів-убивць стає як під копірку написана фраза «Як платять, так і працюю».

Одного разу я брала участь у ток-шоу в Запоріжжі. Обговорювали «хвору медицину». І коли мова зайшла про байдужість медиків, головний лікар однієї з місцевих лікарень заявила: «Люди каждый день умирают. В этом ничего страшного нет». Це слова з вуст людини, яка давала клятву Гіппократа! Яка сама зголосилася рятувати чужі життя. Жодного українського лікаря не змушували силою йти в медицину. Кожен з них прекрасно уявляв, яку зарплату матиме після отримання диплома.

Є відомості, що в Україні щодня шість-сім осіб вмирає через лікарську помилку. Хоча це неофіційна статистика. Адже 70% жертв горе-лікарів відмовляються позиватися до суду. За даними міжнародних досліджень, основна причина «убивчої медицини» в Україні — низька кваліфікація лікарів. Я би перефразувала. Адже йдеться вже не про кваліфікацію окремо взятих медиків, а галузі в цілому. Занепад в голові кожного медпрацівника — від санітарки до міністра. Нещодавно я потрапила у ситуацію, яка це дуже яскраво ілюструє.

Йдучи до магазину, помітила, що обабіч дороги біля сусіднього будинку лежить непритомний чоловік. З перехожих ніхто не звертав на нього уваги. Я теж спочатку пройшла повз. Адже перша думка яка: п’яний, мабуть, спить. Згодом я вже поверталася додому, а чолов’яга продовжував лежати на тому ж місці. Поряд валялися якісь папери. В чоловіка було темно-червоне обличчя. А на годиннику лише 12-та ранку. Звісно, це міг бути і п’яний. Та я вирішила все ж викликати «швидку». Адже не кожному п’яному «море по коліна». Алкоголем можна і отруїтися.

Я пояснила диспетчеру, що за такою адресою біля тротуару лежить непритомна людина. У слухавці мене запитали: «Що з ним?» Я намагалася пояснити, що не лікар і не можу правильно визначити, що з ним. На що почула: «Ідіть і дізнайтеся, що з ним». Як? Може треба було запитати у непритомного? Чи поставити діагноз без медичної освіти, щоб лікарям не довелося зайвий раз працювати? З розмови я зрозуміла, що диспетчер уже заздалегідь був упевнений: непритомний чоловік перебрав і спить. Скільки я ні намагалася пояснити, що він може потребувати допомоги, — усе марно. В результаті диспетчер просто кинув трубку! Хіба у нас вже настільки кваліфіковані диспетчери, що визначають діагноз на відстані? Чи все ж навпаки?

Я продовжила спостерігати за непритомним. Зрештою він отямився, посидів, потім знову знепритомнів, а ще за кілька хвилин остаточно прийшов у норму і посунув у невідомому напрямку. І я подумала: а що якби він так і не прокинувся? У нього було багрове обличчя — перша ознака порушень у серцево-судинній системі. Хто б тоді відповідав за його смерть? Диспетчер? Управління охорони здоров’я? Країна? Чи, може, я?

І що робити, як змінити ситуацію? Серед медиків дедалі частіше звучить ідея про узаконення хабарів лікарям. І це навіть зробили у деяких лікарнях. Подібні заяви вже неодноразово лунали й на державному рівні. Узаконити протизаконне явище — найпростіше. От лишень це не покращить ситуації, а навпаки зажене українську медицину до такої ями, що з неї вибратися буде вже неможливо.

Чому б не почати з підвалин? Пояснити студентам у медичних вишах, для чого вони там насправді. В першу чергу — щоби рятувати життя. І вже потім, за добру роботу — отримувати зарплату і, може, навіть «узаконені подяки» від пацієнтів. Але тільки після того, як буде збережено ще одне життя. Жодних авансів тут бути не може.

(Написано для Novaukraina.org)