Не переповідатиму, як у недільному випуску «Вестей недели» на «РТР-Планета» подали інформацію про звільнення з піратського полону одеської «Фаіни». Аби мати уяву про акценти  цього репортажу, варто лише сказати, що подію російському телеканалу прокоментував депутат ВРУ Коновалюк. Цього разу він не ставив під сумнів, як у випадку з Грузією, законність продажу українських танків Кенії. Тепер він робив висновок, що витік інформації про військовий вантаж на борту судна стався через те, що в оточенні президента України є конкуруючі між собою угрупування, котрі живуть з нелегальної торгівлі зброєю.
 
Не спростовуватиму, чого не знаю напевно. Тим більше, що й українські ЗМІ в день прибуття екіпажу «Фаіни» на рідну землю посилалися на інформацію з компетентних джерел щодо обізнаності піратів про вміст трюмів «Фаіни». Нібито наводку на судно зі зброєю дали з Одеси. А загадкові висловлювання керівника військової розвідки й самого президента України про витік інформації та роль мафії у цій справі дають підстави припускати, що зрадників і шпигунів слід шукати в іншому таборі українського бомонду.
Зрештою, у час породжених кризою негараздів, можливо, і варто відволіктись на щось цікавіше, ніж дефіцит бюджету, схуднення гривні та зростаюче безробіття. Історії про шпигунів – не найгірший варіант.
 
Мені так само, як і кожному, цікаво буде довідатися, хто той негідник, що заради відсотків з викупу піратам, змусив моїх братів-моряків потерпати у неволі під дулами автоматів довгих чотири місяці. А може виявитись, що усе було простіше…
 
Історія з витоком таємної інформації про місію «Фаіни», нагадала мені іншу, якій понад тридцять років. Тобто, сталося це ще за часів Радянського Союзу, в якому засекречували навіть те, що було того не варте. Але існували таємниці, про нерозголошення яких поінформовані давали власноручні розписки. Термін моєї закінчився  років п’ять тому, а держава, якій я її давав, зникла з карти світу набагато  раніше. Однак, обійдуся без наведення конкретних географічних назв у подальшій розповіді, оскільки вони можуть залишатися успадкованою від СРСР таємницею Української держави.
 
Я працював на флоті. Розвозив по світу хліб і зброю. В’єтнам, Куба, Близький Схід… Мій хайфонський товариш Чан Дик Куанг якось вирішив, що я гідний довіри, а тому відкрив дві великі в’єтнамські військові таємниці: «Перша – взяти за ремінь і стріляти (що означало підпустити ворога на близьку відстань), друга – стріляти не обов’язково влучно, аби швидко».   
 
Я на те відповів, що тактика є доброю, поки на причалах лежать гори ящиків з набоями, які ми регулярно підвозимо. І розповів, як мій дід Данило у червні 41-го на кордоні біля Ягодина тримав три дні оборону, маючи на початку п’ять патронів до трьохлінійки.
 
А ми ж поставляли зброю не лише калібром 7,62 мм.
 
Екіпаж бачив, що вантажиться у трюми, і майже завжди нам було відомо, для кого цей вантаж. Домашні ж, прочитавши у газеті «Моряк» навпроти назви судна замість порту призначення слово «оренда», розуміли, що орендує міністерство оборони .
 
Проте, одного разу, глибокої осені 77-го, режим секретності був таким високим, що ніхто з нас не знав місця доставки найбільшої за калібром сигароподібної зброї, якої вміщувалося по дві штуки в трюм. Зрештою, нас це не особливо цікавило. Ми більше переймалися, поза роботою, організацією свого дозвілля, користуючись короткою стоянкою в Союзі.
 
В останній перед виходом у море вечір дівчата, з якими ми щойно познайомились у місті, запитали: «А ви з якого судна?» Відповіли. «А, – кажуть, – то ви на Ірак ідете».
Ось вам і весь секрет!
 
Ми справді доставили ракети в названу М-ськими дівчатами країну.
Якщо в такій засекреченій тоталітарній кагебістській державі таємна інформація була відома кожній портовій дівці, то що й казати про наше відкрите суспільство…
 
P.S. А пірати були завжди. Вони, як надоїдливі мухи, що все внюхають, не пропустять нагоди куснути. Правда, про теперішніх можна сказати – «злючі, як мухи в спасівку». Бо років тридцять тому…  Але то вже інша тема.
 
Микола Пасаман, колишній офіцер морського флоту