Коли хтось із високої трибуни патетично вимовляє слово «патріотизм», в уяві доброго громадянина найперше постає близький і рідний контур на географічній карті. У частини найбільш свідомих українців при цьому уява сягає дещо західніше й східніше червоної смуги сучасних кордонів.
Подумки наближуємо мапу. Бачимо: Крим, Правобережжя і Лівобережжя… У цю мить щось йокнуло під серцем – тривожно за територіальну цілісність й соборність.
Руда пляма на карті північніше від центу – стольний Київ. Аж пересмикнуло плечами: що вони, цур їм та пек, під тими куполами витворяють?
Фокусуємо увагу на наймилішій нам частині суходолу – рідна Волинь (Полтавщина, Поділля, Галичина, Донбас…)  Відчуття гордощів за отчий край однакові у кожного. У того найтовщі в світі чорноземи, у того – найчорніший антрацит, ще в іншого – найглибше море чи найширша річка. У нас – найсиніші озера і найзеленіші ліси…
Нам тільки й залишилося пишатись краєвидом. Бо справи суспільні, політичні і економічні мало кого з українців тішать. На державобудівельному майданчику безлад.
Тим сильніше хочеться вирватися на околиці, де любі озера, де ліс. І що ми бачимо? Майже кожне узлісся поблизу села чи містечка засипане хатнім сміттям. Пластикові пляшки і пакети, бита цегла й черепиця, трухлявий зруб старої хати й гілля із саду, здохлий кіт або й теля…  Бррр… Гидко!
На кого нарікати? Президент, парламент, уряд тут ні до чого. Обласні і райадміністрації також. Це ж хтось, у кого серце сповнене чуттям великого патріотизму, під покровом сутінків везе конячкою чи тракторцем оцей непотріб подалі від власного обійстя. Везе усе, навіть те, що могло б згоріти, якщо не в печі, то в дальньому закутку городу. За першовідкривачем нового смітника тягнеться другий, третій господар.
На останній сесії обласної ради, коли розглядалося питання про створення екологічного моніторингового центру, я запропонував включити до переліку сфери його інтересів стихійні сміттєзвалища, що з швидкістю іржі на залізній пательні вкривають наш волинський простір.
Виявилося, у виписаних законодавчо-інструктивних функціях структури такі дрібниці  не передбачені. Мусив скоритися. В заключній репліці сказав, що шукатиму програму, куди можна втулити пункт по наведенню ладу в найближчому довкіллі. Ще не знайшов, та й до наступної сесії далеко.
Тим часом йдуть грибні дощі, а грибниці вкриваються новим сміттям. Чим далі в ліс…
Коли, юним поліщуком, тридцять з гаком років тому подався у моря, багато хто з друзів дивувався, мовляв, нічого там цікавого – вода й вода. А вже коли сходив уздовж і впоперек океанські простори, якось спіймав себе на тому, що міг би розпізнати Чорне, Егейське, Середземне, Червоне, Саргасове або яке інше море за кольором води, навіть якби мене туди закинули десантом серед ночі, не сказавши куди саме закинули.
Тільки після того, під час відпусток, став придивлятися до лісових дрібничок, які раніше оминав, не помічаючи. Ось таке деревце, а ось таке, і такі різні. А он мурашки тягнуть щось на спинах. Переступив, щоб не зруйнувати їхню трасу.
Може, від того часу, так ріже око кожна консервна банка на галявині. А тут – гори банок-склянок попід лісом.
Думаю, допомогло б, якби за кожним корчем козака з гарапою посадити. Так козаків забракне.
Нас всіх останнім часом єднає патріотичне бажання гідно провести Євро-2012 в Україні. Бачимо, що через Волинь прокладаються дороги, ліворуч й праворуч від них видніються вивіски: «Дякуємо за чисті узбіччя». І справді вони чистіші на цих ділянках.
Так само б стриматися й не засмічувати наші найзеленіші узлісся, узбережжя найсиніших річок та озер.
Якщо навіть не стоятимуть на кожному чистому клаптику подячні вивіски, то, їй Богу, матінка-природа нам віддячить. Свіжим повітрям, ягідьми, грибами. А гордість так і розпиратиме нам груди.
Чи ми за німців гірші?!
 
Микола Пасаман.
 
Липень 2008