Я, як і кожен хто уважно вчив всесвітню історію у школі, знаю як розпочиналась Друга світова війна. Тоді, в 30-их роках ХХ ст. Німеччина, до влади у якій прийшли нацисти, прагнула будь-якою ціною повернути собі колись втрачений статус, хотіла знову стати імперією.
Для цього вона прискореними темпами розвивала свою військову промисловість та нагромаджувала ресурси для нової війни. А. Гітлер почав реалізовувати ідею об’єднання всіх німців у єдину державу: спираючись на військову силу та дипломатичний тиск, у березні 1938 року Німеччина безперешкодно приєднала до себе Австрію, а у жовтні 1938 року у результаті Мюнхенської угоди анексувала Судетську область, що належала Чехословаччині.
В березні 1939 року Німеччина почала вимагати від Польщі повернути їй місто Данциг (сучасне польське місто Гданськ). Польща відкинула вимоги Німеччини, на що остання відповіла у березні 1939 року розірванням Пакту про ненапад з Польщею. Почалась Друга світова війна.
В цей час «добрі» сусіди - інші європейські країни, зокрема які складали основу Ліги Націй, не надто звертали на це увагу. А все тому, що сповідували позицію: дамо агресору частину Європи і він заспокоїться, проте буде корисним у боротьби з комуністами. Це була своєрідна політика «задобрення агресора».
Пройшло 70 років... Світ змінився... Нові країни, нові політики, нові ідеали світового порядку.
Та чомусь незатишно. Відтворюючи в пам’яті сумнозвісні події 2008 - початку 2009 років виникає відчуття дежа в’ю.
Російська Федерація, яка не може змиритися з втратою статусу імперії, відкрито оголошує всі прилеглі країни територією своїх інтересів та з кожним роком збільшує видатки на військову промисловість. Держава, в якій керують авторитарні еліти, змінює лише маски та прізвища вождів, але залишає незмінним суть режиму.
Росії потрібні жертви. Вона не зупиняється у виборі цілей та способів їх досягнення. Першою такою стає Грузія. Під приводом «захисту співгромадян», яких виявилось багато у північних грузинських районах – Абхазії та Південній Осетії, Росія відкрито окупує грузинські землі. Після цього визнає їх незалежними державами з метою наступного приєднання до Федерації.
Розправившись з одним сусідом, Росія береться за іншого. В цьому випадку засобом експансії обрано інший метод – економічна блокада. Інакше дії Росії з припинення постачання газу в Україну та Європу назвати не можна. Паралельно з цим відбувається активізація проросійських сил в Криму.
Як на такі дії відреагували ідеологи і політики «об’єднаної» Європи?
Вони необережно критикують Росію і поряд з цим не вчиняють ніяких практичних дій для зупинки агресора. Європа, для якої принцип мирного співіснування країн та пріоритет прав людини є ключовими, нічого не робить. І знову перемагає меркантильний інтерес. Звісно Росія потрібна Європі: вона має газ, вона має силу. Знову в дії політика «задобрення агресора», але вже зразка ХХІ століття.
Що чекати далі? Не хочеться, щоб ці події стали початком такого ж глобального і страшного явища, як світова війна. Історія повинна вчити, в першу чергу того, як не слід діяти. Тих, хто не вчиться на уроках минулого, жорстоко карає майбутнє...
Учімось і ми.