Какой-то вы слишком позитивный человек... Для меня городские сумасшедшие Луцка - это Шева, что в центре шатается, придурковатый Муха с гитарой, ну и другие бомжи-попрошайки... Никакого позитива при встрече с ними не чувствую

Щастя, що в нас є люди, здатні радіти від випадкових зустрічей через вікно маршрутки. Я прочитала статтю і стало тепліше в рідному Луцьку, де все завжди "не по-людськи" Завжди, але не сьогодні.

а еще моя сестричка Галя кроет матом весь город...не слышали?

Значит есть за что.

А попробуйте с ней пообщаться. К сведению, ее очень хорошо знают продавцы многих городских магазинов, это их ночной кошмар. Когда она заходит в магазин, продавцы готовы удирать куда глаза глядят.

Макс, дуже дякую за Ваші дописи, і за заряд позитивною енергією!!!!!!!!!!

Не знаю, як кому, а мені від цієї замітки тепліше на душі стало. А на рахунок нічних кошмарів -любі мої, ви навіть і не підозрюєте, для скількох людей ви можете самі бути нічним кошмаром, не помічаючи цього.

Спасибо, хоть чем-то хорошим этот сайт разбавили. Давненько здесь позитива не читал...

Як приємно зранку отримати жменьку позитиву :)) І в цьому щось таки є.. :))

Не спілкуйтеся з нею, бо такого більше не напишите. Ви, звичайно, не Петрарка, а вона не Лаура, та ви, друже, почали ностальгувати за своїм юнацьким минулим, а вона - його антураж. Банальненько так, але правда. Писати у вас виходить.

Цікаво лише одне, звідки автор приїхав в Луцьк у 1997 році? З якого району?

Блін, а я пригадала Люсю - була така в центрі, з фіолетовим волоссям. Хочу, щоб всі, хто знав її - пригадав. От її історія: "А були жінки, яких неможливо було не помітити, не перейнятися їхньою долею, не полюбити, і, безперечно, найяскравішою з них була Люся. Сиве рідке волосся, нещадно спотворене часом обличчя давно перетворили її на стареньку бабусю, хоча насправді їй було ледве за 40. Неохайно вбрана – у яскраво зеленому халаті на голе тіло та червоних хатніх тапцях – вульгарна і груба Люся не соромилася нав’язувати свою компанію підліткам, які прогулювалися центральними вулицями Луцька. То попросить цигарку (ще й підкурити – руки трясуться, не може!), то нахабно вихопить пляшку з пивом, то причепиться з компліментами й подяками. Завжди схмелілої, напідпитку чи добряче п’яної Люсі незнайомці бридилися, жахалися, але постійні відвідувачі літніх кафе та сусідніх до майдану кав’ярень добре ставилися до неї і треба віддати належне – навіть любили. Для когось її червоне, опухле обличчя п’янички, її вифарбоване місцевими неформалами волосся у фіолетовий колір було кумедною розвагою. Її вибрики, її слова перетворили Люсю у клоуна, блазня, улюбленця публіки. Бували й ті, хто всерйоз переймався її долею, намагався поговорити, стати її другом, чимось допомогти, та Люся не вміла прив’язуватися до людей. Якось місцева журналістка підійшла до неї, аби завести розмову, дізнатися про її життя, чимось зарадити її проблемам (адже напевне відомо, що люди, які спиваються, мають купу проблем). Та на всі спроби пробратися до її душі, понишпорити там, Люся лише відповідала: „У тебе негарні зуби. У твоєму віці треба стежити за своїми зубами”. Вона як ніхто відчувала людей, бачила кожну душу, кожне серце. А тому спокійно, з незворушним поглядом могла підійти до шикарного авто якогось крутого виродка і прямо у вічі облаяти його. Чи зупинити перехожу дівчину, щоб сказати: „Які в тебе гарні очі! Хай Бог тебе береже”. Частенько Люся просила гроші – не мало, не багато - п’ятдесят копійок „на ліки”. І вона казала правду, бо ті сто грамів розведеного спирту давно стали для неї не чим іншим, як ліками, життєдайними ліками – вже навіть не заради забуття і тим більше не заради веселого схмеління – ліками задля жевріння, задля підтримання функцій організму. Якось вона підійшла до компанії молодих людей і не встигла відкрити рота, аби попросити грошей, як вони дружно – заради приколу – промовили: „Люся, дай п’ятдесят копійок на ліки! Нам не вистачає”. У це важко повірити, та Люся мовчки опустила руку до кишені, тремтячими пальцями відрахувала копійки, поклала на стіл і так само мовчки пішла геть. То була Люся, остання п’яничка Луцька. Дивна, надто проста і надто непередбачувана жінка, вдертися до життя якої хотілося кожному. Дізнатися: ну як це так?, розвідати: а в чім причина?, випитати: що ж було раніше? Розповідали, що колись вона була дуже гарною дівчиною, вдало вийшла заміж за впливового на Волині чиновника, а потім чоловік трагічно загинув, а Люся цього не витримала. Розповідали й інші ліричні історії, та ніхто напевне нічого не знав про її долю. Люся мовчала. Мабуть, вона й сама не пам’ятала, як то було, мабуть, вже звикла щодня блазнем блукати центром міста, викликаючи осуд, співчуття, страх, огиду, жалість... Почуття, для яких вона прагнула закрити своє серце багато років тому, потай перехиляючи кришталевий бокал грузинського коньяку". Давно написала це, років вісім тому, але Люсю - не забуду, не знаю, чому....

Десь загубила закінчення історії: одного зимового дня Люсю розкопали двірники під сугробом біля фонтану з дельфінами. Я плакала...

Чудово, а тепер - молода генераціє, з жалістю, гуманністю у нас все добре. Відтак, - до справи. Кому йти у владу, кому громадою тиснути владу, аби такі Люсі мали достатній нінімум, і не замерзали під тином. Аби була для них служба, що залишала б для них надію, відчувати свою причетність до Homo sapiens. Напилися ,обригалися люсі - приїхали хлопці з людяним обличчям і... не закопали кирзовими чоботами, ні, а підвели і завезли до профільної установи... Оце гуманність, бо так має бути і так вірю, буде. Лишилося одне - розбудувати державу, і позбутися міфів совкізму, з совковими людиноненависними керманичами.

Насправді варто мислити глибше. 20 років незалежності нами правлять совки: комсомольці, що з 80-90х займаються первісним накопиченням власного капіталу. Безпринципні пристосуванці, виховані червонолобими батьками-людиноненависниками, що любили лише совєцкій образ жизни, а хто мислив не так - катували фізично і морально. Тому ідеалізація совка - у будь-який спосіб - ознака примітивізму людини мислячої. А на рахунок витверезників - то їх відвідувачі рідко відгукувалися про цей заклад позитивно. Це неможливо порівняти з європейською практикою. Гуманізм починається з розмірковувань про долю Люсі. Через що хочу вірити, що років за 20 Луцьк матиме притулок європейського рівня для людей девіантної поведінки і просто тих, хто порапив у життєву халепу. Де не витрусять останні гроші з кишень, не зматюжать і не битимуть відвідувачів.

Есть в идиоте дух отваги, присущей именно ему, способна глупость на зигзаги, непостижимые уму. Вельмешановний Максиме, досить вже усіх переконувати, що Ви геніальна людина. Тим паче ніяк не можу зрозуміти Вашого ставлення до радянської системи влади... Складається таке враження, що Ви запеклий уболівальник тієї ось совковості?! Навіть пригадую як Ви виправдовували збір у центрі Луцька коштів на пам'ятник Сталіну.. Назвавши це проявом демократії?!))) Ось Ви завжди акцентуєте увагу на своїй національності... Скажіть, яка б була реакція, якби в Хайфі або Тель-Авіві купка скін=хедів почала збір коштів на монумент Гітлеру??? Як на мене, ще маємо в людських головах шлейф СРСР, тому у стародавньому Лучеську вони помічають щось неадикватне... Але як би Ви Максиме Фраерман не гнули свою лінію... у Луцьку вже підростає нове покоління - яке між колбасою і свободою обере свободу! покоління, яке вже не обдовбується у засмічених нічних клубах? покоління, яке знає ворогів своєї нації? покоління, яке має громадянську позицію? Усе це не про Вас пане Фраерман...Тому моя рецензія на Ваш твір чи як це назвати проста - нікчемно, скупо і нафталіново.... Єдине, що я приєднуюся до Ваших побажань пані Галині жити довго та щасливо!!!! До речі, хто Ви за освітою... І яке право Ви мали у заголовку називати її божевільною....Адже це серйозна психологічна хвороба... У Вас медична освіта у цій галузі? Якщо ні, то змініть будь-ласка заголовок... Адже рішення експертів з цього приводу не має... А Ви просто образили жінку...Хто дав Вам право обажати жінок???

то, что я пишу в блоге, скорее подходит под определение именно "блог" спс капитан!