Згадаймо Майдан 20 лютого. Безстрашні його захисники після несподіваного відступу міліцейських спецпризначенців кинулися наздоганяти тих на вулицю Інститутську. І наразилися на снайперський та автоматний вогонь. Підкошені кулями, вони падали на холодний асфальт і вже не могли підвестися.

У цей час ведучий на сцені Євген Ніщук закликав зупинитись. Говорив про те, що снайпери засіли і в будівлі Верховної Ради. Просив не підходити до неї.

Насправді жодних снайперів там не було. Керівництво Євромайдану небезпідставно побоювалось захоплення на хвилі революційного піднесення будівлі парламенту, що могло призвести до безвладдя і хаосу в країні. Президент Янукович уже не управляв Україною, а Верховна Рада все не могла зібратись, щоб перебрати на себе всю повноту влади. Зібралась тільки увечері, заборонивши силовикам виконувати так звану «Антитерористичну операцію на території України». А до того прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв закликав українську владу (виконавчу, звісно), «не бути ганчіркою», тобто фактично підтримав силовий сценарій розгону Майдану.

Тепер зрозуміло, що захоплення будівлі Верховної Ради було вигідне насамперед Росії. Згадайте, як одразу ж після втечі з країни Януковича її пропагандисти почали називати законно обрану владу України «київською хунтою». Якби наш парламент так і не зібрався, на що дуже розраховували правителі сусідньої країни, то в Україні запанувала б анархія, і жодна країна світу не засуджувала б дії Кремля, готового «для стабілізації ситуації і відновлення законно обраної влади» ввести в Україну «миротворчі війська».

Це, без сумніву, розуміли тверезомислячі українські політики. Згадайте, скільки разів піднімався на трибуну Верховної Ради 22 лютого 2014 року представник «регіоналів» Юрій Мірошниченко, закликаючи колег ухвалювати всі рішення переважною більшістю голосів, щоб ні в кого не виникало сумнівів у їх легітимності. Адже тодішній Голова Верховної Ради Володимир Рибак добровільно склав із себе повноваження, не прибув до парламенту, і виникла загроза повного безвладдя. На щастя, цього не сталось. Країну на крутому віражі історії очолив 50-річний виходець із Дніпропетровська, на той час представник опозиційної фракції «Батьківщина» Олександр Турчинов.

Біографія:

Трудовий шлях Олександр Валентинович починав робітником на комбінаті «Криворіжсталь». У 1986 році з відзнакою закінчив технологічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту. У 1987-1990 роках Турчинов працював секретарем райкому комсомолу, завідувачем відділу агітації і пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу. У той же час він був одним з координаторів Демплатформи в КПРС.

У 1989 році трудовий шлях Олександра Турчинова вперше перетнувся здіяльністю Юлії Тимошенко. Тоді вона, як пише Дмитро Чобіт у книзі «Юлія Тимошенко», разом із чоловіком Олександром та друзями створила комерційну структуру «Молодіжний центр «Термінал», який діяв при обласному комітеті ЛКСМУ. «Такі госпрозрахункові підприємства, – зазначає Дмитро Чобіт, – мали здійснювати відрахування у касу комсомолу. У цей час першим секретарем Дніпропетровського обкому ЛКСМУ працював Сергій Тігіпко, а завідувачем відділу пропаганди — Олександр Турчинов. Саме вони й надали підтримку ініціативам Ю. Тимошенко та її друзів».

Пізніше, у партії Павла Лазаренка «Громада», а ще більше – після втечі Лазаренка з України й перетворення «Громади» у «Батьківщину», Олександр Турчинов став вірним соратником Юлії Володимирівни, часто сприймався пересічними українцями як її політична тінь. Він був 2-м номером списку БЮТу на чергових парламентських виборах 2002, 2006 років, на дострокових виборах 2007 року, працював першим віце-прем’єром в уряді Тимошенко, взяв на себе керівництво «Батьківщиною» після арешту Юлії Тимошенко в 2011 році Януковичем, та після повернення леді Ю з в’язниці несподівано вийшов із партії і разом з Арсенієм Яценюком перейшов у «Народний фронт».

У 1992 році Олександр Валентинович отримав посаду голови Комітету з роздержавлення і демонополізації виробництва Дніпропетровської облдержадміністрації. Через рік він – радник прем`єр-міністра Леоніда Кучми з питань макроекономіки. Був віце-президентом УСПП, членом Ради промисловців і підприємців України.

Про цей період у своїй біографії у червні 2001 року, вже після провалу акції «Україна без Кучми», в якій Турчинов був одним із організаторів, Олександр Валентинович згадував: «Я дійсно колись був радником прем`єра Кучми. Якби я допомагав йому вигравати президентські вибори, то я міг би сказати, що ставлюся до президента Кучми, як Сахаров до «водневої бомби» (він дуже шкодував, що придумав смертоносну зброю). Однак, на щастя, я не мав відношення до приходу Кучми до влади, тому каятися мені нема в чому». («Експерт-Центр», 13 червня 2001 р.).

З 1993 по 1997 роки Турчинов стояв на чолі Політико-економічної ради «Громади». Після того, як лідером партії був обраний Павло Лазаренко, став головою Центральної координаційної ради «Громади». У тіньовому уряді партії, який очолювала Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов обіймав посаду міністра економіки.

Під час президентських виборів 2004 року він був одним із заступників керівника виборчого штабу Віктора Ющенка.

4 лютого 2005 року призначений головою Служби безпеки України. Президент Ющенко на представленні Олександра Валентиновича назвав його «детонатором, який не дасть нікому спокійно жити, але буде вести себе чесно». Та за два дні до того в інтерв’ю газеті «Факти» Турчинов, який має вчене звання доктора економічних наук, є автором понад 100 наукових праць та монографій, присвячених дослідженню виникнення корупції, «тіньової економіки», генезису тоталітарних тенденцій в сучасному суспільстві, зізнався, що йому цікавіше займатися науковою діяльністю, ніж політикою. «Я волонтер, який пішов у політику, тому що не бачив можливості розвитку української науки без серйозних політичних змін, і, повірте, мене найменше цікавить кар`єра чиновника. І більш того – я євангелістський християнин, баптист, я проповідую в церкві, і для мене пасторське служіння було б більш цікавим, ніж робота на посаді прем`єр-міністра», – заявив тоді Турчинов («Факти», 2 лютого 2004 р.).

/p]

Не судилося поки що Олександру Валентиновичу бути пастором у маленькій церкві, як він про це мріяв. Саме через приналежність до баптистської віри і розпочату на посаді в.о. Президента України антитерористичну операцію (АТО) російські пропагандисти нарекли його «кривавим пастором». Турчинов на це навіть оком не змигнув. Він справедливо вважає, що така оцінка з боку речників країни-агресора – найкраще визнання його заслуг із захисту незалежності й територіальної цілісності України.

Дехто стверджує, що на посаді голови СБУ Олександр Турчинов менше займався роботою, а більше збирав компромат на своїх політичних опонентів. Хоча якби це було справді так, за десять років, що минули з того часу, він би вже десь його оприлюднив.

8 вересня 2005 року Турчинов пішов у відставку через небажання співпрацювати з корумпованим оточенням Віктора Ющенка.

У 2008 році журнал «Кореспондент» поставив його на 10 місце у рейтингу 100 найбільш впливових українців. На той час Олександр Валентинович працював першим віце-прем’єром в уряді Тимошенко.

Про це сьогодні воліють не згадувати, але саме на той час припадає звинувачення уряду в руйнуванні прозорості держзакупівель і створенні передумов для масштабної корупції. За даними Рахункової палати, Кабінет Міністрів у 2008 та І півріччі 2009 року ухвалив близько 40 рішень та протокольних доручень щодо проведення закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти за неконкурентною процедурою розрахунково на суму близько 52, 6 мільярда гривень. З них за протокольними дорученнями (прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, перший віце-прем’єр Олександр Турчинов) – 52,2 мільярда гривень, за постановами уряду - на суму 433,3 мільйона гривень. Загалом за конкурентними процедурами закупівель у 2008 році було укладено договорів на суму понад 86,9 мільярда гривень, а за процедурою закупівлі в одного учасника – на суму більш ніж 80,3 мільярда гривень, що становить 48 відсотків від усієї суми укладених договорів.

«Кабінет Міністрів України неконтрольовано, у «ручному» режимі постійно змінює правила гри на стратегічно важливих ринках закупівель, спотворюючи тим самим конкурентне середовище та створюючи передумови для корупції», – зробила висновок Рахункова палата. Як зазначали її фахівці, в рішеннях уряду не були визначені предмет закупівлі, суми предмету закупівлі, учасники закупівель.

Ось звідки «ростуть ноги» завищених (за відкати чиновникам) цін на роботи, товари і послуги, надані для держави, ось де криється можливість наживатися на народному добрі «правильним», лояльним до влади бізнесменам. Уряд Азарова повернувся до системи тендерних закупівель, але на той час вже придумали нову схему: фірми, які мали перемогти, виставляли для конкуренції опонентів зі своєї орбіти, які декларували ще вищі ціни на свої послуги, тож у конкурсах вигравали «потрібні» бізнесмени.

Втрата Криму і захист від російської агресії на Сході

Деякі аналітики, як-от колишній «регіонал» Тарас Чорновіл, екс-радник Володимира Путіна, який нині живе на Заході, Андрій Іларіонов, стверджують, що Крим українське керівництво здало. Прихильники конспірології взагалі впевнені, що рішення про це було ухвалене під час розмови тет-а-тет в.о. Президента України Олександра Турчинова і лідера фракції «Батьківщина» Юлії Тимошенко, яка після постанови Верховної Ради про її звільнення щойно повернулася з в’язниці.

Ті, хто вбачають в Юлії Володимирівні «агента Кремля», переконують, що вона діяла на догоду Володимиру Путіну. Як доказ своїх суджень, вони наводять Юлине «Хі-хі», коли під час розмови Путін обізвав Президента України Ющенка «мазуриком» (злодієм), підписані Тимошенко у 2009 році директиви на укладення кабальних газових угод з Росією, мовчазну позицію Тимошенко під час інтервенції Росії в Грузію. Прихильники ж леді Ю запевняють, що Тимошенко стримувала введення в Україні воєнного становища, бо тоді, згідно з Конституцією, не можна було б провести ні президентські, ні парламентські вибори. Якби вона стала Президентом, кажуть її фанати, то легко б переграла Путіна, хоча це видається малоймовірним.

Усі ці теорії не можуть бути реалістичними лише з однієї причини: вони не враховуть здатність Олександра Валентиновича самостійно ухвалювати рішення, яку він отримав після арешту й ув’язнення Юлії Володимирівни. Її вплив на Турчинова і власну фракцію в парламенті після повернення з Качанівської колонії значно ослабли. Та й суспільство не сприймало на той час її як лідера нації, про що свідчить її провальний виступ на Євромайдані після тюрми і пізніше – результат на президентських виборах.

Згадаймо, як у розпал подій у Криму екс-міністр оборони за президентства Ющенка Анатолій Гриценко, який на той час був народним депутатом, у відкритому зверненні до Юлії Тимшенко закликав ту змінити Голову Верховної Ради і в.о. Президента Турчинова на нього. Гриценко запевняв, що він на посаді Верховного Головнокомандувача зуміє організувати військовий захист країни. Відповіді на цей заклик не було.

А ще варто згадати, як Петро Порошенко 22 лютого 2014 року відмовився кандидувати на посаду спікера парламенту. Турчинов, очевидно, вже тоді знав, що Порошенко балотуватиметься на Президента, і, очевидно, пообіцяв посприяти його перемозі. На підтвердження цього припущення – факт призначення Турчинова уже після обрання Порошенка Президентом секретарем Ради національної безпеки й оборони.

Опублікована нещодавно стенограма засідання РНБО 28 лютого 2014 року, коли вирішували, чи вводити в країні воєнний стан, засвідчила: єдиним прихильником цього рішення був Олександр Турчинов. Аналітики вважають оприлюднення цих фактів сьогодні, яке відбулося за участю голови комітету Верховної Ради, члена «Народного фронту» Сергія Пашинського і не без участі Президента Петра Порошенка, ударом по рейтингу Юлії Тимошенко, який останнім часом неухильно зростає. А також по її нинішньому соратнику, тодішньому голові СБУ Валентину Наливайченку, який також був проти силового вирішення конфлікту. Нагадаємо, Тимошенко на тому засіданні закликала не чинити жодного опору російській військовій інтервенції.

«Хто «за»? – запитував Турчинов при голосуванні за введення воєнного стану. І сам же відповів. – Зрозуміло. «За» – один Турчинов. Це означає, що рішення не прийнято»

«Нам потрібна повна мобілізація, необхідно негайно почати кидати війська, які є в наявності, з Центру і Заходу на Схід і Південь. Це необхідно», – заявив Турчинов.

Згідно з документом, на засіданні РНБО перед цим голосуванням відбулася словесна перепалка між Турчиновим і Тимошенко.

«Ніякого воєнного стану і активізації наших військ. Ми повинні стати найбільш мирною нацією на планеті, просто вести себе як голуби миру», – заявила тоді Тимошенко.

«Жоден танк не повинен покинути казарму, жоден солдат не повинен підняти зброю, тому що це означатиме поразку», – сказала вона.

При цьому екс-глава СБУ Валентин Наливайченко на засіданні РНБО заявив: «Інформація, яка надходить по наших каналах, повністю підтверджує готовність Росії до введення військ, які концентруються уздовж нашого кордону. І американці, і німці – всі в один голос просять не починати будь-які активні дії, тому що за даними їх розвідок Путін використає це для початку широкомасштабного сухопутного вторгнення».

І хоч Турчинов, згідно з Конституцією, міг ввести воєнний стан без обговорення на РНБО, Олександр Валентинович все ж вирішив прислухатися до думки колег, адже російські війська перебували тоді в Криму фактично законно, на підставі підписаних Януковичем ганебних Харківських угод, що не дозволяло Україні ввести воєнний стан.

«Вони незаконно діяли, формуючи авангард провокаторів і сепаратистськи налаштованого населення, – коментував Турчинов уже після анексії. – Але при цьому, згідно з договором, який в Харкові пролонгував Янукович, Росія могла розмістити на території Криму військовий контингент чисельністю до 46 тис. чоловік. Не тільки в Севастополі – в російських солдатів було право переміщатися по території півострова».

Він також нагадав, що українські солдати в Криму не стріляли навіть під час захоплень військових частин, тому що українські частини, розташовані в АРК, більш ніж на 70% були укомплектовані місцевими контрактниками, «для яких це була просто можливість заробітку». «Звідси і неготовність виконати наказ про використання зброї при спробах захоплення. Такий наказ був відданий відразу, але тоді його виконувати не було кому», – додав він.

Незважаючи на те, що воєнний стан не було введено, Турчинов все ж віддав наказ про перекидання військ з Центру і Заходу на Схід і Південь, проведення військових навчань і бойового злагодження, у відповідь на захоплення бойовиками Слов’янська розпочав антитерористичну операцію на Сході, підтримав ідею формування на базі добровольців Майдану частин Національної гвардії, керівник якої Степан Полторак сьогодні є міністром оборони.

Своїми словами і особистими візитами до військових частин він піднімав бойовий дух солдатів, з трибуни Верховної Ради назвав загиблих волинян під Волновахою справжніми героями, які захистили це українське місто від сепаратистів і російських окупантів.

На нашу думку, найбільше зашкодив на той момент Україні квотний принцип формування влади. Згадайте незрозумілі, нефахові дії, а ще більше бездіяльність на посаді генпрокурора Олега Махніцького, на посаді міністра оборони Ігоря Тенюха, на посаді голови Волинської ОДА Григорія Пустовіта, на посаді голови Донецької ОДА Сергія Тарути. А ще – відсутність в армії справжніх воєначальників, готових взяти на себе відповідальність за успіх військових операцій.

Пам’ятаєте, як під час путчу ГКЧП у 1991 році, коли командувач Сухопутними військами СРСР генерал Валентин Варенніков вмовляв Голову ВР УРСР Леоніда Кравчука підтримати переворот, тодішній командувач повітряної армії, яка базувалася під Києвом, Костянин Морозов заявив про готовність особового складу частини стати на захист Незалежності України. Морозов був першим міністром оборони незалежної України, балотувався на Президента, хоч і програв. А до 2007 року був керівником місії України при НАТО в Брюсселі, звідки добровільно пішов у відставку після відмови уряду інтегруватися в Північно-Атлантичний альянс.

Де тепер такі полководці? Двадцять два роки ураїнці годували, одягали, забезпечували іншими матеріальними благами десятки тисяч офіцерів, і в критичний для держави час не знайшлося одного, здатного заявити: доручіть мені виконати цю операцію, і я вас не підведу.

Та це все емоції. І викликані вони нинішніми заявами екс-голови Генштабу генерала Володимира Замани, що нібито він був готовий провести військову операцію в Криму, та його не почули. В історії немає умовного способу, і, що відбулося, того не повернеш.

Слава Богу, сьогодні українська армія формується, гартується в боях, виводить у перші лави найкращих офіцерів, і недалекий той час, коли ми проженемо зі своєї землі агресора, вступимо в НАТО і забезпечимо себе від подальших зазіхань на нашу територію.

Принаймні автор дуже сподівається на це.